Думка народу

ІЛОВАЙСЬК: ХТО СПОТВОРЮЄ ПРАВДУ?

ІЛОВАЙСЬК: ХТО СПОТВОРЮЄ ПРАВДУ?

Понад 1700 добровольців та військових брали участь у боях поблизу цього міста. Їхня загальна тривалість становила майже 600 годин. 366 загиблих, 158 зниклих безвісти, 429 поранених, 128 полонених… Це – сумна статистика Іловайська, одна з найбільш трагічних сторінок нашої історії. З кожним роком нам стає дедалі більше відомо про неї. Чи був «зелений коридор»? Що пропонувала російська сторона? Хто досі маніпулює суспільною думкою, намагаючись перекласти вину за загибель кількох сотень українських військових? Відповіді на ці та інші запитання поступово проливають світло на суть тих подій

Напередодні чергової річниці трагедії під Іловайськом мережею Інтернет почав «гуляти» відверто провокаційний плакат під назвою «Иловайская битва в цифрах». Він у кращих традиціях радянської пропаганди містив неправдиві дані. Зокрема завищені  цифри втрат серед українських військовослужбовців та добробатівців, кількість поранених та тих, хто потрапив у полон. Наводиться чимало й інших брехливих тверджень. Підсумовує цей «витвір» думка нібито «експерта ДНР», який покладає провину за цю трагедію на керівництво України.
Хто є авторами цього плаката, зрозуміло відразу. До відвертих маніпуляцій з боку російських пропагандистів ми вже звикли. У такий спосіб Росія вкотре намагається перекласти з себе вину за розстріл наших військовослужбовців. Але навіщо через чотири роки після трагедії знову ятрити рани українського суспільства? Відповідь очевидна: аби тиском на нашу колективну пам’ять вкотре посіяти невдоволення та «зраду».
Добре, коли люди аналізують та зважено ставляться до будь-яких складних подій. А якщо ні? У найбільш вразливих змінюється загальний психологічний стан, нагнітається невдоволення тощо. Окремі з них можуть навіть вдатися до неадекватних дій.
Саме цього й намагаються досягти інформаційно-психологічні війська Російської Федерації. Їхня причетність до створення вищезгаданого та аналогічних фейків є очевидною. Власне, як і до безпосередньої підготовки та подальшого супроводження всіх подій, пов’язаних з Іловайськом. Існування у Збройних силах Росії військ інформаційних операцій відкрито підтвердив на одному із засідань Державної думи тамтешній міністр оборони Сергій Шойгу.
Ця заява, до слова, була далеко не першою. Такі структури традиційно існували в російській армії. У складі Чорноморського флоту Росії в Севастополі, наприклад, ще до анексії Криму діяла група фахівців з психологічних операцій, яка працює й досі. Крім того, «інформаційники» є у штаті всіх російських угруповань, розгорнутих вздовж українського державного кордону. А це немало небагато 5 армій і 19 батальйонних тактичних груп першого та другого ешелонів.
Аби ефективно вести інформаційну війну проти населення Донбасу та військовослужбовців, які обороняють наш східний рубіж, керівництво Генерального штабу ЗС РФ створило у складі Центру територіальних військ Південного військового округу Управління інформаційного протиборства. Його організаційно-штатну структуру становлять три відділи: інформаційної ізоляції району бойових дій, дезінформації і контрпропаганди, а також військово-цивільної взаємодії. Штучно створюючи «доказову базу», фахівці цього управління розміщують у російських засобах масової інформації та на інформаційних ресурсах «ЛНР» і «ДНР» відповідні матеріали інформаційно-психологічного впливу.
Під час і після подій під Іловайськом, наприклад, вони прискіпливо вивчали акаунти українських полонених військовослужбовців у соціальних мережах: уподобання, коло їхніх знайомих, друзів, родичів, волонтерів і просто небайдужих людей. Тобто над інформацією працювали адресно. Згодом «записувалися в друзі» і поширювали на їхніх інтернет-сторінках повідомлення деморалізувального характеру. Так створювали тяжку морально-психологічну атмосферу навколо цієї події. Інколи не гребували «зливати» інформацію про наших полонених ватажкам бойовиків. Ті ж, виманювали за нібито звільнення того чи іншого військовослужбовця немалі суми коштів. Налякані родичі готові були віддати все, натомість залишалися ошуканими.
Окрім цього, військовослужбовці та їхні сім’ї отримували масові смс-розсилки із закликами скласти зброю та залишити позиції. Через підконтрольні Росії засоби масової інформації активно працювали агенти впливу. Вони поширювали думку про неприпустимість війни між братніми народами, а також про те, що командування віддає злочинні накази і навмисне відправляє солдатів на смерть.
Все це мало на меті створити в армійському середовищі та суспільстві загалом умови для заворушень. Результатом цих провокацій, як відомо, стали заклики не виконувати накази керівництва армії, які лунали в деяких частинах. Аби перешкодити проведенню мобілізації, люди пікетували військові комісаріати тощо. Тим часом на тлі відведення уваги
суспільства від реальних причинно-наслідкових зв’язків відбувалося реальне вторгнення Російської Федерації на територію України. Наприкінці серпня 2014-го, як відомо, на Луганському і Донецькому напрямках український державний кордон перетнули російські угруповання чисельністю близько 8 тис. осіб. Загальний фронт антитерористичної операції тоді становив понад 400 кілометрів. Все це фактично перекреслило плани антитерористичного центру щодо наведення порядку на Донбасі.
– Аналогія полягає в тому, що інформаційно-психологічні війська Російської Федерації можна порівняти зі снайпером, – пояснює полковник Віктор Шидлюх, заступник начальника управління Центрального науково-дослідного інституту Збройних Сил України. – Головною ціллю в бою для нього є офіцер – організатор і керівник підрозділу. Натомість для держави-загарбника головною ціллю у війні загалом є воєнно-політичне керівництво тієї країни, яку намагаються поневолити. Саме виходячи з цього й будують свою роботу російські засоби інформаційно-психологічного впливу. Їхня мета – дестабілізувати ситуацію та зруйнувати систему управління збройними силами і державою загалом.
Легко досягнути цієї мети допомагає низька опірність суспільства до таких інформаційних маніпуляцій. Адже противник використовує у своїх цілях насамперед емоції, пов’язані з втратами особового складу, техніки і територій. Стосовно іловайських подій це був безпрецедентний вплив, якого досі не знала Україна.
Про скурпульозну підготовку до інформаційних провокацій свідчать регулярні заявки, які надходили від Центру територіальних військ Південного військового округу вищому керівництву. Управління інформаційного протиборства, наприклад, замовляло символіку, літературу та атрибутику неонацистського характеру. Їх підкидали на українські блокпости, у помешкання громадян чи на бойову техніку. Потім відомі всім телеканали демонстрували це у своїх постановочних репортажах. Така нехитра маніпуляція дозволяла російським засобам масової інформації переконувати свою аудиторію в існуванні на Донбасі нацистських каральних загонів на кшталт таких, які були у складі вермахту за часів Другої світової війни.
До речі, деякі приклади тієї кривавої бійні російські «військові інформаційники» перевернули з ніг на голову і трактували з вигідного для себе боку. Пригадаймо хоча б відоме всім з уроків історії слово «котли». Військовою мовою воно означає територію з розташованими там військовими угрупованнями, з усіх боків оточену противником. Ці ганебні приклади, коли радянські солдати, не маючи чим воювати, здавалися противнику цілими дивізіями, росіяни інтерпретували на свій манер. Розстріл наших військ під Іловайськом вони досі називають «котлом». Їм плювати на те, що це ганьбить насамперед їх самих, головне, щоб посіяти паніку і страх серед українців.
На жаль, до відвертих маніпуляцій вдаються й окремі вітчизняні засоби масової інформації. Протягом серпня – вересня нинішнього року вони вкотре поширювали інформацію про те, що нібито в оточення під Іловайськом («котел») потрапили лише добровольчі батальйони. Збройні Сили, мовляв, там були відсутні.
Натомість правда є дещо іншою. Напередодні тих подій підрозділи Збройних Сил України розсікли проросійських бойовиків на чотири частини. Це мало стати передумовою для їхнього наступного блокування та знищення. У серпні 2014-го Іловайськ як населений пункт жодного стратегічного значення не мав. На той час українське військо вже контролювало Кутейникове. Це дало змогу перерізати залізничну гілку через Амвросіївку на Іловайськ, а потім на Макіївку і Донецьк. Фактично це означало блокування залізничного сполучення з Росією, а відтак і поставку бойовикам зброї, боєприпасів та інших матеріальних засобів. Російське керівництво добре розуміло, що це означатиме остаточну поразку «руського міра» на Донбасі. Тому вдалося до хитрощів, спочатку пообіцявши «коридор» для виходу, а потім цинічно розстрілявши наших хлопців.
У цьому зв’язку доречно також пригадати неправдиву інформацію, яка поширювалася в мережі Інтернет та засобах масової інформації про відомого більшості громадян полковника Павла Пивоваренка, командира 51-ї окремої механізованої бригади. Він – один із тих, хто пішов воювати без жодних вагань і відмовок. Не шукаючи виправдань, не вимагаючи ідеальних умов та причин, аби не йти. З посади офіцера бойової підготовки штабу Сухопутних військ його призначили керувати підрозділом і він не побоявся взяти на себе відповідальність. Його частина звільняла Сєверодонецьк, Лисичанськ, Попасну та ще чимало населених пунктів.
Під Іловайськом у розпорядженні офіцера залишились дві механізовані роти, протитанкова, мінометна батареї та окремі військовослужбовці з інших підрозділів. Вони йшли на допомогу добровольчим батальйонам, що утримували місто. Комбриг загинув під час виходу з Іловайська. Його тіло ідентифікували за камуфляжем, який напередодні придбала йому дружина, а також за результатами ДНК. Натомість поки тривало слідство його намагалися зробити зрадником, приписуючи батьків (померлих) в Росії, брата – російського офіцера, якого насправді ніколи не було, та навіть зв’язки із сепаратистами. Але за допомогою небайдужих людей суспільство таки дізналося правду.
Усе наведене вище свідчить лише про одне: Російська Федерація будь-якими способами намагається вкотре викривити історію. Але за всієї складності подій під Іловайськом ми маємо тверезо аналізувати ситуацію, керуючись насамперед фактами. Це наш обов’язок перед тими, хто віддав там своє життя, і тими, кому вдалося вижити в тій страшній бійні. Адже люди, які пішли захищати Іловайськ, зробили це свідомо. А той факт, що перевага ворога лише в особовому складі та техніці становила десятки разів, свідчить про те, що їхня жертовність не була даремною.

Сергій БАСАРАБ

 

Powered by Ajaxy