Думка народу

Київ-Москва: протистояння патріотичних стратегій

Тиха війна проти України з боку Росії ніколи не припинялася.  Але волелюбній українській нації Москва так і не змогла прищепити рабську психологію російського народу. Попри недавнє спільне минуле, Україна крок за кроком проходила власний шлях державотворення. Сучасна генерація українства вже створила свою славетну історію, сповнену патріотизму і героїзму

Патріотизм був і залишається однією з фундаментальних основ духовного буття суспільства. У ставленні до нього останнім часом спостерігається певний ренесанс: більшість держав пробуджують до життя нові матриці патріотичного мислення, розраховані не лише на окремих громадян, а й до нації включно.

Зокрема, сучасна Росія активно використовує ви­бір­ко­во-ма­ні­пу­ля­тивний спосіб згуртування населення. Сутність його полягає в довільному підборі вигідних, ефектних подій, фактів, які за активного сприяння вищого політичного керівництва Росії отримують широке літературно-художнє, кінематографічне, масмедійне, партійно-ідеологічне, церковно-конфесійне, воєнно-спортивне і навіть побутове поширення та активно впроваджуються.

У першу чергу слід вказати на гіпертрофоване возвеличення факту перемоги СРСР над гітлерівською Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр. за принципом «ми за ціною не постоїмо». При цьому термін «Друга світова війна 1939-1945 рр.», який означає об’єктивну необхідність визнання інших держав і народів силами, які також перемогли фашизм, російськими пропагандистами практично не вживається.

На цьому прикладі можна констатувати, що Росія реалізувала оригінальний підхід, якого намагаються уникати демократичні країни, – із збільшенням історичної відстані від конкретної події ступінь її міфологізації, за погодженням з правлячим режимом, невпинно зростає. Перемога над німецьким фашизмом за умов практично повної на сьогодні відсутності живих учасників тих бойових дій, обмеження неупереджених історичних досліджень та відсутності доступу до архівів набула сакральних рис «неорелігії», поклоніння якій є обов’язковим моментом демонстрації громадянської зрілості та політичної лояльності російських громадян.

У 1995 р. – напередодні 50-річчя згаданої перемоги – в Росії прийнято федеральний закон «Про дні військової слави Росії». В ньому виписано 15 битв, де росіяни або ж війська, очолювані російськими полководцями, здобували гору:  від Льодового побоїща Олександра Невського над «псами-лицарями» у 1242 році до перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні 1945 року. Більше 700 років батальної практики держави дозволяють у довільний спосіб накреслити будь-яку історичну траєкторію – від перемог і поразок. Проте РФ обрала версію лише вибірково-переможного ставлення до історичних подій, широкого висвітлення пам’ятних дат в інформаційному просторі за практично повного замовчування воєнно-політичних катастроф та пов’язаних із ними людських втрат. Цілком природно, що про захоплення Кремля польськими військами разом з козаками гетьмана Сагайдачного у 1610 р. або ж армією Наполеона у 1812 р. у згаданому вище законі не йдеться.

Показово, що у 2007 р. даний документ розширюють. Його нова назва – «Про дні військової слави і пам’ятні дати Росії». У тих же хронологічних межах кількість битв (подій) збільшилася до 16. Російські історики за бажання можуть й далі кількісно нарощувати звитяги та подвиги, вийшовши, наприклад, за межі семи століть. Хоча тоді втрачається й історичний сенс московської державності, оскільки Москва була заснована у ХІІ ст., а столицею стала тільки у ХVІ.

Які причини зумовлюють правлячу еліту РФ нехтувати елементарними основами історичної об’єктивності та інтелектуальної порядності? Як вважають у Кремлі, за допомогою таких «патріотичних ін’єкцій» досягнуто необхідного ефекту: на хвилі штучного піднесення духовної енергії мільйонів росіян, на основі насамперед мілітарного мислення в їхню свідомість закладається умовний «ген непереможності». Мовляв, нашу країну поставити на коліна неможливо, зате ми здатні перемогти будь-яку державу, коаліцію, ідеологію. При цьому образ «зовнішнього ворога» є невід’ємним головним елементом таких «ін’єкцій».

«Ідеологічне обслуговування» Дня перемоги 9 травня у виконанні кремлівських пропагандистів передбачає широке використання радянського винаходу 1965 року – назву «місто-герой», а також більш пізніх російських нововведень – «місто воєнної слави», «місто партизанської слави». Пропонується всіляко поширювати так званий «патріотичний туризм», який має вписуватися в загальну концепцію переможних днів Росії. На противагу цьому поразки московських військ від збройних сил інших держав, королівств, князівств, ханств під час протистояння із Золотою Ордою, при захопленні України, Білорусії, Польщі, Балтії, Фінляндії, підкоренні Сибіру, Далекого Сходу, Середньої Азії, Північного Кавказу, інших земель рекомендується не згадувати.

У 2014 р. Кримінальний кодекс РФ доповнили статтею про відповідальність за реабілітацію нацизму, що цілком узгоджується зі світовою практикою кримінального й морального засудження цієї людиноненависницької ідеології. Проте російська воєнно-патріотична думка на цьому не зупиняється. Лунають пропозиції про запровадження кримінальної відповідальності за заперечення перемоги СРСР у Великій Вітчизняній війні та її критику, за паплюження символів Великої Перемоги (прапора Перемоги, ордена Перемоги, «георгіївської» стрічки).

Стає зрозумілим, чому «невигідні» сторінки Другої світової війни з подачі правлячого режиму практично замовчуються. В Росії, просякнутій духом «вибіркового патріотизму», який дедалі частіше асоціюється з націоналізмом та ксенофобією, годі торкатися воєнно-історичних тем, що не вписуються у кремлівську схему спочатку вимушено-від­сту­пального, пізніше – пере­мож­но-наступального перебігу Великої Вітчизняної, вщерть наповненої патріотичними взірцями. Зокрема, «ворожими» й навіть «злочинними» вважаються будь-які згадування про антирадянську діяльність військовослужбовців Червоної армії, які перейшли на бік ворога. Зокрема про Російську визвольну армію генерала Власова (в 1945 р. в ній налічувалося 120-130 тис. осіб), Російську визвольну народну армію, Комітет звільнення народів Росії, 15-й козачий кавалерійський корпус СС, 29-ту, 30-ту та 36-ту гренадерські дивізії СС, дивізію «Русланд», Бойовий союз російських націоналістів, 1-шу російську національну бригаду СС «Дружина» тощо. Той факт, що на боці «третього рейху» в різні роки Великої Вітчизняної воювало від 150 до 300 тис. росіян, є приводом для звинувачення прискіпливого історика чи просто допитливого читача в антипатріотизмі й духовній зраді країни, «яку перемогти неможливо».

Так само замовчуваним є інший феномен періоду Великої Вітчизняної (Другої світової) війни – так звані «народи-зрадники», до яких за погодженням Й. Сталіна віднесені: кримські татари, чеченці, інгуші, карачаївці, балкарці, калмики, турки-месхетинці, німці, корейці, фіни-інгерманландці, болгари Одеської області, греки, румуни, курди, іранці, китайці, хемшили та деякі інші. А ще західні українці, литовці, латиші, естонці. Маємо своєрідну модель додаткового возвеличення російського народу, який не може не сприйматися народом-патріотом та тлі існування історичного антиподу – народів-зрадників.

Маючи на увазі ймовірність подальшого посилення «патріотичної вакханалії», в яку занурена більшість населення РФ на основі спекулятивного мас-медійного використання антиукраїнських, антиамериканських, антиєвропейських, антитурецьких тощо. мотивів, доцільно згадати слова російського письменника ХІХ ст. М. Салтикова-Щедріна: «Коли в Росії починають говорити про патріотизм, знай: десь щось украли…». У росіян вкрали доволі багато – від демократичних цінностей, громадянських прав і свобод, можливості їх відстоювати до мільярдних фінансових активів, які невпинно збільшують надра країни. Проте їх це мало цікавить, оскільки на поверхні – спекуляції на кшталт «наш ворог», «наша вій­на», «наш наступ», а головне – «наша перемога», історична відстань до якої невпинно зростає, перетворюючись на прірву.

На противагу Росії в Україні поступово стверджується інша –  інтегративно-плю­ра­ліс­тична модель формування патріотизму, ґрунтована на необхідності цілісного та всеохоплюючого сприйняття історичного процесу. Здійснюються індивідуальні й колективні спроби об’єднати патріотичні традиції Київської Русі, Галицько-Во­линського князівства, Козаччини, Української Народної Республіки, Української держави (Гетьманату), УРСР, ОУН-УПА, незалежної України, української діаспори, українців, які служили в арміях інших держав, у єдину духовну конструкцію.

Рішуче засудження злочинів тоталітаризму, примирення навколо історії, сповненої минулими антагонізмами та протистояннями, стало підґрунтям Об’єднаної Європи. Примирена пам’ять, зібрана в єдину цілісність, розглядається європейцями як запорука стабільності та безпеки на континенті.

Україна одночасно наближається до європейського розуміння патріотизму і тупцює на місці. Дається взнаки те, що формуванню модернової стратегії патріотичного виховання громадян України в сучасних умовах суттєво перешкоджає явище, назване подвійністю української національної ідентичності. Тобто у формально єдиному духовно-ціннісному просторі, конституційно визначеному та фізично окресленому державними кордонами, все ще присутні дві України: а) Україна, що порвала з російсько-імперською та радянською спадщиною в інституційному, культурному, психологічному, цивілізаційному плані; б) Україна як продовження УРСР, частина міфологізованого русько-російського / православно-східнослов’янського світу. Між цими версіями України – принципово різні культурні коди, символи, ціннісні орієнтації. Подвійна природа національної свідомості є головною загрозою існуванню України у фізичних та духовних межах, що до 2014 р. (анексії Криму) вважалися непорушними. А «роздвоєна» нація не лише внутрішньо нестабільна. Вона ще й фатально вразлива перед зовнішніми загрозами, як це показали події 2014-2015 років, зокрема відносні успіхи підживлюваного Росією сепаратизму в Криму й на Донбасі.

Феномен паралельного існування «двох Україн» не міг не поширитись на чутливу сферу культури патріотизму, який Схід України донедавна будував на «радянському», Захід – на «бандерівському» фундаментах. Різке неприйняття «східняками» «західняків» (як і навпаки) зберігалося практично впродовж усіх років незалежності. До цього слід додати «махновський», «петлюрівський», «холодноярський» та інші патріотичні спадки, відгомін яких зберігається серед окремих груп населення Центру та Півдня України.

В умовах ескалації зовнішніх небезпек Україна отримала шанс на радикальне осучаснення віт­чизняної версії патріотизму, наповнення його принципово новим змістом. Йдеться про формування нової української нації, каталізатором чого стала розпочата  2014 року українсько-російська війна, та генерування нею інноваційної моделі патріотизму, невідомої раніше. До патріотичного сприйняття княжих, козацьких чи національно-визвольних часів додається нова складова – сучасний патріотизм, зразки якого продемонстровані Небесною сотнею, Збройними Силами та іншими силовими формуваннями, волонтерськими організаціями, мас-медійними структурами, політичними об’єднаннями, громадянським суспільством, окремими яскравими особистостями, які на собі відчули важкість російського ув’язнення чи сепаратистського полону.

Принциповою відмінністю українського патріотизму від його російського аналога є вектор розгортання духовних імпульсів, націлених на захист Вітчизни. На берегах Дніпра такі імпульси випромінюються «живою громадою», яка прагне не лише вижити, а й створити соціально-політичні та економічні умови конструктивного розвитку нації на демократичній основі. Українська влада не може не відчувати проєвропейського налаштування більшості громадян, що ставить її перед необхідністю більш активного захисту національних інтересів, а також деякого самообмеження та самоконтролю, які раніше були неможливі.

На противагу цьому кремлівський патріотизм багато в чому був і залишається штучним духовним утворенням, політично обумовленим, директивно нав’язаним, технологічно втіленим за допомогою так званого «телевізійного цунамі». Слід критично вказати, що мантри про «славу російської зброї» та «непереможність російських полків», якими заповнені мас-ме­дійні мережі сусідньої держави, чинять помітний ефект, проте не викликають «священного трепету» серед деяких етнічних прошарків російського суспільства. Наприклад, у тюркських, фінно-угорських народів, малих народів Сибіру та Півночі, народів Північного Кавказу, свого часу завойованих армійськими частинами чи козацькими загонами, що діяли під кремлівськими прапорами.

У протистоянні патріотичних стратегій України та Росії Київ поки що не виграв, хоча й не програв. Кремлівська версія «керованого патріотизму» демонструє живучість, адаптивність, доречну вибірковість, досконале релігійне прикриття, інформаційну нахабність, повне нехтування принципами наукової неупередженості та фактологічної достовірності. Проте вона не має надійних перспектив з огляду на підвищене значення суб’єктивного фактора в історії РФ. Чергова зміна глави Російської держави з високою імовірністю означатиме радикальний перегляд духовних координат цієї країни з відповідними зміщеннями патріотичних акцентів.

Можна передбачити, що у постпутінський період зазвучить санкціоноване новим кремлівським очільником звернення «українські брати» та активні заклики до відновлення широкого кола російсько-українських контактів.

З позицій сьогодення більшість співвітчизників на ці поствоєнні виправдання відреагують негативно. Цьому завадять  тисячі смертей українських громадян, величезні матеріальні втрати, духовні спустошення, ініційовані апологетами та підтримані поборниками «русского мира» в їхньому намаганні поглинути пів-України, назвавши її «Ново­росією». Примирення з Росією можливе, але це станеться не раніше, ніж до демократичного очищення та духовного покаяння сусідньої держави плин часу додасть кілька нових поколінь, що не стали живими очевидцями «іловайського котла» чи загибелі «донецьких кіборгів».

Україна володіє блискучою можливістю до попередніх історико-патріотичних епох додати новітні прояви патріотичних стверджень індивідуальних «я» та колективних «ми». Усвідомлення цієї унікальної ситуації тільки розпочато. Конче затребуваними є нормативно-правові акти, освітні програми, підручники й посібники, інформаційні програми, що розкривають витоки й сьогодення інтегративно-плюралістичного патріотизму. Проте вже сьогодні суспільна свідомість насичується духовними надбаннями, значення яких важко переоцінити: «Україна – тисячолітня держава», «Україна – територія свободи», «Україна – це Європа». Найбільш важливим в історичному контексті є їхнє позитивне сприйняття молодим поколінням українства, яке пов’язує свої перспективи насамперед з європейським світом та його цінностями.

Протилежні ідеологічні конструкти на кшталт «братніх слов’янських народів», які «мають єдину історію» та «приречені дружити» в сучасних умовах не є визначальними. Тим більше, що реальна кількість їхніх споживачів непомітно, але неухильно зменшується під тиском не лише демографічних причин, але й активної духовної протидії з боку нової генерації українства.

 Володимир Смолянюк,
доктор політичних наук, професор

Powered by Ajaxy