Думка народу

«На Aскольдовій могилі поховали їх…»

«На Aскольдовій могилі поховали їх…»

У січні 1918-го кілька сотень молодих українців ціною власного життя намагалися перепинити шлях на Київ російсько-більшовицькій орді. Юнаки, ще зовсім діти, добре знали, що їх чекає.  Та, навіть загинувши у нерівному бою, битви вони програти не могли – майже через сто років, пам’ятаючи Крути, українці  новий наступ орди спинили. Той самий ворог, та сама політика Кремля, та вже інші історичні умови. Нині в обороні нашої держави стоїть підтримане всім українським народом, сильне, озброєне і навчене Українське військо. Урок історії засвоєно добре

«Ми їх  перестріляємо і переріжемо…»

22 січня 1918 року Центральна Рада IV Універсалом проголосила  Українську Народну Республіку. Ті дні видалися надзвичайно складними для молодої держави. Адже частина країни була окупована російсько-більшовицькими військами, які, зібравши в Харкові так званий всеукраїнський з’їзд, проголосили на Лівобережній Україні радянську владу. Та цього їм було замало, і вони вирішили йти на Київ. Цю орду очолив колишній підполковник царської армії Муравйов, який перейшов на бік більшовиків і вирізнявся не лише особливою жорстокістю, а й патологічною ненавистю до українців.

journal_20160531_003– Товариші, я знаю, що багато хто з вас втомився, але  наше завдання – взяти Київ, – звертався він напередодні походу на столицю УНР до своїх підлеглих. – І тоді ви зможете повернутися додому. Вам довелося багато страждати, але вони кров’ю відповідатимуть за ваші страждання. Якщо буде потрібно, не постою ні перед чим: каменя на камені не залишу в Києві. Мешканців не жаліти: ми їх всіх перестріляємо та переріжемо, нема чого боятися кровопролиття.

Українська Народна Республіка не могла дати ворогу достойну відсіч. Насамперед через відсутність боєздатної, добре вишколеної армії. Ось як описав тодішню ситуацію Володимир Винниченко у книзі «Відродження нації»:

«Це була війна під впливом… Наш вплив був менший. Він був уже остільки менший, що ми з великими труднощами могли складати невеличкі дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була у тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік… що в селах біднота була більшовицька.

Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь… яка гаряче стояла за українську державність».

«Хто, як не ми?…»

journal_20160531_0245 січня  1918 року на зборах «інтелігентної молоді» – студентів Київського університету святого Володимира було створено курінь Січових Стрільців, який незабаром на шпальтах київських газет оприлюднив звернення до українського студентства. У ньому, зокрема, було сказано:

«Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду».

Про ті події сказано й написано багато. Але ми пошлемось на їхніх безпосередніх учасників. Так, київський студент Левко Лукасевич у своїй книзі «Спогади на схилку життя» пише:

«Студентський курінь Січових Стрільців складався з добровольців – студентів вищих шкіл, які не були покликані під час війни на військову службу з огляду на молодий вік, чи поганий стан здоров’я, з учнів вищих класів українських гімназій, невеликої кількості вояків Першої юнацької школи  кільканадцяти слухачів школи військових лікарських помічників, які, не роздумуючи про долю своїх родин, вступили до Студентського куреня.

Після короткого поспішного курсу муштри для неволодіючих зброєю студентів і учнів Юнацької військової школи, частина куреня Січових Стрільців, враз із рештою юнаків, вирушила, з наказу командуючого північним фронтом сотника Шинкаря, на Чернігівщину, проти наступаючих більшовиків.

День 29 січня 1918 року видався похмурий і неспокійний. Маючи переважаючі сили (більшовиків було до 3000 вояків), їхня лінія виходила далі поза нашу з заміром нас оточити, проти чого ставили спротив наші юнаки на лівому й правому крилі. Від дев’ятої години ранку ворог почав обстрілювати наші позиції сильним рушничним вогнем. Потім розпочав артилерійську підготовку,  яка тривала майже до кінця бою. Ворог постійно обстрілював нас.

…Це був дуже тяжкий відступ.  Набоїв ставало щораз менше. Менш досвідчені стрільці віддавали набої кращим стрільцям, а самі вдягали на рушницю багнет, як єдину останню зброю, і понуро відступали під кулями наступаючого зі всіх сторін ворога».

А ось ті події  очима Аверкія Гончаренка – командира зведеного студентського загону:

«В ніч з 26 на 27 січня я мав розмову по прямому дроту з Муравйовим. Його вимога у формі наказу звучала так:

“Пріґатовіться к встрече пабеданоснай краснай армії, прігатовіть абєд. Заблуждєнія юнкєроф пращаю, а афіцєроф всьо равно расстрєляю”.

IГОР ЛОСЬКИЙ

IГОР ЛОСЬКИЙ

Я відповів, що до зустрічі все готове. Передні частини червоних, ідучи в зімкнених колонах, очевидно, були певні нашої втечі. Зі станційної служби по апарату на їхні виклики ніхто їм не відповідав. Тільки-но червоні зблизились на віддаль пострілу, ми їх привітали сильним огнем чотирьох сотень і шістнадцяти кулеметів. Щойно під прямими пострілами переходили вони до розстрілень, з великими втратами у своїх рядах. Наступні відділи вже з потягу творили бойовий лад. Таким чином, більшовики зайняли по фронту лінію до п’яти кілометрів, маючи за собою безупинно надсилані свіжі резерви і прихильно наставлене населення.

А ми… 500 молодих вояків і 20 старшин. Одні вояки місячними боями перемучені, інші – військово невивчені. Розтягнені по лінії фронту до трьох кілометрів, ми, в обороні зарання нашої державності, вступили в нерівний бій».

«То був цвіт нації…»

Так назвав юнаків, які по­лягли під Крутами і були розстріляні більшовиками, молодий поет Павло Тичина, виступаючи під час їхнього перепоховання на Аскольдовій могилі. І не помилився. Адже абсолютна більшість хлопців були вихідцями з інтелігентних родин, де шанувалося все українське, вирізнялися палкою любов’ю до рідної землі. Тому, розуміючи всю небезпеку, і пішли боронити її від окупантів. Нам відомі здебільшого лише прізвища тих, хто намагався перепинити ворогу шлях на Київ. Але про деяких героїв ми все ж дещо знаємо. Зокрема, про двох Володимирів – Шульгина і Наумовича. На їхніх прикладах укотре переконуєшся, що під Крутами не було випадкових людей. Туди пішли справжні патріоти України, які не мислили свого життя без неї.

– Володя Шульгин змалку захоплювався творчістю Тараса Шевченка, Лесі Українки, інших українських письменників, – розповідає Оксана Борисюк, начальник відділу охорони та збереження пам’яток Державного історико-меморіального Лук’янівського заповідника, де перепохований хлопець. – Саме вони, як згадували потім рідні, формували світогляд юнака. А ще він неабияк цікавився історією українського козацтва, визвольних змагань нашого народу. Батько, дослідник Коліївщини, багато розповідав сину про боротьбу українців за волю.

АВЕРКIЙ ГОНЧАРЕНКО

АВЕРКIЙ ГОНЧАРЕНКО

Закінчивши гімназію зі срібною медаллю, він вступив на природничий відділ фізико-мате­матичного факультету Київського університету. Під час навчання зумів об’єднати навколо себе студентів-українців. Їх виявилося не так уже й багато, але кожен із них твердо відстоював національні позиції.

Його товариш Володимир Наумович, за словами Оксани Петрівни, теж походив з родини, де панував український дух, батьки мали велику бібліотеку з творами українських письменників і поетів. Звісно, що атмосфера, в якій зростав хлопчина, не могла не вплинути на його світогляд. До того ж брат юнака був першим міністром закордонних справ в уряді Української Народної Республіки. За спогадами сучасників, під час навчання в університеті святого Володимира  хлопці гаряче підтримували політику Центральної Ради, вважаючи, що «давно назріла пора українцям мати власну державу».

Юнаки загинули під Крутами. І разом з іншими бойовими побратимами після вигнання більшовиків з Києва були  перепоховані на Аскольдовій могилі. У 30-ті роки радянська влада зруйнувала кладовище. Проте  родичі Володимира Наумовича зуміли перенести його прах і прах Володимира Шульгина на Лук’янівський цвинтар. Прізвища героїв не написали на надгробку, побоюючись репресій з боку влади. Лише  зі здобуттям Україною незалежності на могилі героїв було встановлено пам’ятник, на якому написано:

«Нема любові понад ту, що окропила кров’ю Крути…»

Слід зауважити, що чимало хлопців у майбутньому не склали зброї і продовжували боротьбу з більшовиками. Наприклад, Володимир Дзюблик, Василь Коваленко, Іван Митрусь, Семен Могила, Михайло Бензик, Левко Прядько, Петро Франчук та інші продовжили службу у кінному полку «Чорних запорожців», які вели затяту боротьбу з російськими військами. Багато крутян стали кавалерами «Залізного хреста за Зимовий похід і бої» – єдиного бойового ордена УНР, яким нагороджували за виняткову мужність у боях.

Герої не вмирають

За часів Радянського Союзу правда про події, коли  російсько-більшовицький режим нищив Українську Народну Республіку, усіляко замовчувалася. Бій під Крутами не став винятком.  Тому ця історія почала обростати різними міфами та вигадками. Наприклад, що Муравйов, у якого,  до речі, руки були по лікті у крові киян,  незадовго до того, як його розстріляли більшовики, хизувався, розповідаючи, як він та його виродки  мужньо билися з військами Симона Петлюри, стверджуючи,  що Симон Васильович особисто керував боєм, хоча він того дня перебував у Києві!..

Якщо говорити про точну кількість загиблих юнаків, то її, на жаль, ніхто і досі не знає. Принаймні документальних підтверджень немає.  За свідченням безпосередніх учасників бою, які  оприлюднили свої спогади за кордоном, це приблизно 250-300 осіб. Правда, цифру цю вже неодноразово спростовували українські історики. Ми знаємо здебільшого лише  імена тих, хто потрапив у полон чи був похований на Аскольдовій могилі.

У 30-ті роки на місці поховання крутян посадили парк, а після закінчення Другої світової війни захоронили останки радянських  воїнів, загиблих під час визволення столиці України. Вперше на весь голос про юнаків, полеглих під Крутами, було сказано після набуття Україною незалежності. А 2006 року на залізничній станції Крути було відкрито Меморіал  пам’яті Героїв Крут. А взимку 2012 року на Аскольдовій могилі було встановлено меморіальний знак у вигляді козацького  хреста, в центрі якого висічений тризуб, під чим цитата зі святого Євангелія: «Найбільша любов – життя покласти за друзів».

В Івано-Франківську, Хмельницьку, Шепетівці, Дрогобичі є вулиці Героїв Крут. На їхню честь названо і Львівський державний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою.

Герої не вмирають. Вони жи­вуть у назвах вулиць, скверів, площ. А головне – в нашій пам’яті.

Україну боронять духовні нащадки героїв Крут

Настає 2016 рік: від тих героїчних і водночас трагічних подій нас відділяють майже 100 років. Але й сьогодні  проти України точиться війна. Її сценарій, як і на початку 20-х років минулого століття, написаний у Москві. Автори ті ж – російські вожді.

А рідну землю захищають тисячі молодих українців, серед яких багато добровольців. Вони, як і Аверкій Гончаренко, Володимир Шульгин і Володимир Наумович, Яків Рябокінь і Митрофан Швидун та багато інших їхніх товаришів, вступили у смертельний поєдинок з російсько-терористичною ордою не через страх. Ними рухали і рухають почуття обов’язку, любов до рідного краю і бажання бути господарями у своїй хаті, а не коритись підступним зайдам. Я переконався в цьому особисто, спілкуючись з багатьма вояками Українського війська.

– Українці, не маючи протягом століть власної держави, натерпілись багато лиха, – говорить сержант Анатолій Білоус. – Через це ми втратили десятки мільйонів людських життів. Сьогоднішні події дуже нагадують ті, що відбувалися майже 100 років тому. Але цього разу ми повинні зробити те, чого не зуміли наші прадіди: перемогти супостата, назавжди відбивши у нього бажання зазіхати на нашу свободу.

Могила Героїв Крут – Володимира Шульгіна і Володимира Наумовича

Могила Героїв Крут – Володимира Шульгіна і Володимира Наумовича

Не можна не сказати і ось про що. Тоді ми програли російсько-більшовицьким військам насамперед тому, що не мали сильної армії, вихованої на українських цінностях і готових захищати їх. Правду кажуть, що історія вчить того, що нічого не вчить: здобувши на початку 90-х незалежність, ми забули жорстокі уроки історії. Зокрема, хто впродовж століть усіляко знущався з українців, хто втопив у крові Українську Народну Республіку, хто виморив голодною смертю мільйони наших співвітчизників. Ми дозволили собі розслабитись. Та так розслабились, що на 22-му році незалежності майже не мали нормальної армії, здатної нас захистити. Але, дякувати Господу Богу і тисячам, десяткам тисяч українців ми все ж зупинили орду.

У 1918-му були Крути і юнаки-студенти, які кинули виклик ворогу. У 2014-2015-х був донецький аеропорт і «кіборги», які під шаленими обстрілами з «Градів» протистояли тому ж ворогу. І Крути, і донецьке летовище стали символами незламності українського духу, прагнення до перемоги. Пам’ятаймо про це!

Сергій Зятьєв

Powered by Ajaxy