Думка народу

Очі, які випромінюють світло

Героями її нинішніх фотовиставок є звичайні солдати, яким ще так багато всього треба встигнути в житті. Відкриті, світлі, усміхнені очі воїнів знають, чого варте життя і що таке любов до України. Ladna Kobietа (гарна жінка по-польськи) – творчий псевдонім відомої української  фотохудожниці Анни Сенік.  Та не лише творчість пов’язує її життя  з військом. З перших днів війни Анна була прес-секретарем полку “Азов”,  згодом стала заступником керівника Центру допомоги учасникам АТО. І нині  Анна, немов добрий янгол-охоронець, допомагає бійцям словом і ділом, підтримує і розраджує. Вони для неї всі рідні, всі свої. І вона завжди там, де допомога потрібна найбільше

– Я народилась і виросла в Києві. Навколо мене переважно розмовляли російською. Але я мала і україномовних родичів, в родині завжди чітко окреслювалась національна приналежність і зберігалася сімейна історія. Саме на мої естетичні вподобання, мабуть, вплинули канікули в дідуся і бабусі в чарівному селі на Поділлі, звідки походить родина мого батька, – каже Анна. – Там я бачила, відчувала і насолоджувалась Україною: її природою, людьми, мовою, традиціями. Мій дідусь вкладав у мене дуже багато: розповідав про історію, про визвольні змагання, підпілля, Голодомор, репресії. Саме йому я завдячую прищепленим мені націоналізмом у тому вигляді, яким він є нині.

У 22 роки Анна знайшла своє покликання – стала фотографом українського стилю. Відтворюючи образи вродливих дівчат та жінок,  популяризувала рідне, самобутнє. Наче відчувала талановита українка, яка боротьба за кращу долю чекає на  Батьківщину. Попереду був 2013-й і Майдан. Там дівчина-фотограф зміцнювала бойовий дух молоді фотовиставкою «УПА. Кохання». Наступність поколінь давала енергію до боротьби.

– Людям подобалося, вони підходили, дивилися, обговорювали. На меті я мала лише якось народ тою виставкою розрадити – все ж таки повстанцям важко жилося, їхній героїзм був гіркий і болісний, але якщо і вони мали в житті місце для щастя, то й ми мусимо, – розповідає Анна. – Мало кому про це розповідаю, але коли ми знімали «УПА. Кохання», то думали про продовження – другу частину: повстанця вбивають, дівчина отримує про це звістку і йде на місце його поховання прощатися. Тоді нам із моделями здавалося, що цей романтичний пафос трагізму такої історії доречний. Але це було ще до революції і війни. Після розстрілів на Майдані і перших втрат в АТО я зрозуміла, що ніколи цього не зніму, і яке щастя, що не встигли тоді. Ми хотіли показати жахливий епізод з далекої історії, а виявилося, що цей жах навколо нас. Я досі обережно працюю із темою кохання на війні, – продовжує Анна. – Бувало, я дівчатам-моделям на таких зйомках казала: «Дивись на нього при прощанні, наче ти не його, а все життя своє проводжаєш, всю радість свою». До війни я казала це як такий собі розумник-режисер їхніх емоцій, тепер я це кажу як жінка, що сама це пережила. Адже коли об’єкт відтворення перестає бути для тебе виключно художнім, то ти стаєш обережнішим. Наше покоління опинилось на згарищі своїх юнацьких мрій. Я надто часто ходила на дійсні похорони бійців, де сльозами вмивались їхні наречені. Не можна осквернити справжнє людське горе постановочною зйомкою. Хочеться знімати щось, що дає надію, а не відбирає її.

Коли запалав Майдан, разом з ним пройшли бойове хрещення і  фото. Їх, як і народну волю, ніщо не могло знищити.

Гострота почуттів, біль втрат і неминуча війна змінять життя українців, покличуть до боротьби митців. Серед них буде і Анна.  Війна дасть поштовх до створення нових фотопроектів, де кожна світлина має свою історію і сюжет. В кожній – найкрасивіша мить людської гідності. І перше, що привертає увагу, – очі. Вони ніби світяться зсередини.  Саме на очі майстриня зробила акцент, коли знімала проект, присвячений воїнам АТО.
–  Є кілька фото одразу після обстрілів, – розповідає Анна. – Не знаю, яким дивом вони мені вдалися, бо я не надто хороший репортажний фотограф, і не дуже вмію знімати в екстремальних умовах. Мабуть, більше це заслуга воїнів, а, може, вищих сил, що хотіли дати мені можливість зазняти цих людей у миті справжньої напруги. І вони усміхались. Та й хіба варто сумувати, якщо ти живий і здоровий? Це вже привід порадіти.

Сьогодні Анна Сенік є автором багатьох фотопроектів, серед яких «Воїн крізь віки», «Захисники Вітчизни: від Київської Русі і до сьогодні», «Воїн. Історія українського війська», «Очі героїв».

– Військові фотосесії не постановочні, як я звикла, а завжди живі, – зауважує майстриня. – І все відбувається значно швидше – в мене немає тижнів на підготовку моделі, і годин, щоб її розкріпостити. В мене є лише кілька хвилин, інколи в перерві між обстрілами, – щоб заприязнитись і зняти.

Нічого випадкового не буває в історії. І не дивно, що нашій сучасниці дано побачити вічні образи героїв і берегинь. «В мене дуже сильне відчуття, що я є ланкою між мертвими і ненародженими, –  пояснює Анна. – Змінюються лише декорації – персонажі на сцені життя ті самі. Байдуже, яка форма на наших бійцях – сіре сукно чи «мультикам». Вони такі ж, як і їхні пращури, мають ті ж емоції, мрії, почуття. Наше покоління вже творить історію і є її частиною. І для мене честь належати до нього».

Олена Полянська

Powered by Ajaxy