Вірші ATO

Поет майдану

Поет майдану

Від втоми очі злипаються, але голос, що лине з динаміків, не дає зануритися в заспокійливий сон.

“На сьогодні за повідомленням ЗМІ відомо про 19 загиблих. І ця цифра невпинно зростає”.

Чоловік пробирається між барикадами із шин та металевих щитів. Намагається ступати сторожко, щоб не зачепити когось із повстанців. На очі непрохано навертаються сльози. І невідомо, чи то від їдкого диму від автомобільних покришок, за яким уже котрий день на Майдані не видно сонця, а чи від болю за полеглих побратимів

Василь Васильович Ковтун не пам’ятає, як дістався дому, приїхавши з нічного чергування біля Стели Незалежності. Більш-менш оговтався  вже за столом. А послужлива пам’ять все видавала йому картини побаченого: загиблі й поранені, плями крові на брудному снігу, автоматні гільзи під ногами. Намагаючись опанувати себе, пан Василь стиснув скроні долонями. Але тепер у вухах залунав голос з динаміку: “На сьогодні за повідомленням ЗМІ відомо про 19 загиблих…” Щоб не збожеволіти від неймовірного напруження, чоловік узяв аркуш паперу. Рука мимоволі потяглася до ручки. І ось вже лягають на папір народжені болем рядки.

Скликає всевишня потреба
До гурту небесних братів
Тримати над нами небо,
Щоб нам не зламати хребтів.

Вкарбовує шлях незворотний,
Поглядів в небо мільйон,
На зміну Небесній Сотні
Небесний летить Батальйон.

Простіть і прощайте, Герої,
Політ ваш – найтяжче з мірил…
………………………………
Міцніше тримайте зброю! –
Чути з-під шелесту крил.

Захоплений справою, пан Василь не одразу помітив, що вірш уже дописаний. А сам він просто сидить над аркушиком і … плаче.

“Я двічі в житті плакав над вір­шами, – ділиться особистим пан Василь. – Один із них був про рідну людину, яка передчасно пішла з життя. А другий – ось цей, про Майдан”.

033--Василь Васильович дуже не любить, коли про нього говорять як про героя та “народного” поета. Він категорично відмовляється одягати собі на голову лаврового вінка. Переконаний, що робить в житті те, що має робити. Життєві обставини склалися так, що чоловік не може піти добровольцем захищати східні кордони нашої країни. Але й сидіти та просто спостерігати за всім, що нині відбувається, в нього не вистачає сил. Тому й виливаються переживання у віршовані рядки, які потім для бійців стануть доброю підтримкою й надихнуть на перемогу.

Поїздки на лінію фронту чоловік навіть уподобав. Адже щодня зустрічалися йому нові люди, справжні патріоти, цікаві співрозмовники. Майже кожна така зустріч залишала в душі певний слід. Ті емоції накопичувалися до часу, щоб виплеснутися новою поезією.

– Буває отак. Залізуть тобі в голову якісь два рядочки. І ти вже ходиш біля них, ходиш. Дозрівають вони в тебе, – по-доброму всміхається автор.

Так, несподівана зустріч із дівчиною в формі дала життя новому віршеві. Та спочатку було здивування. Адже передова за кілька метрів. Чути, як за стінами укриття глухо гатить важка техніка. І раптом, як проблиск сонця серед хмар, — дівчинка у формі. Ще зовсім дитина серед загартованих війною чоловіків.

Ніжно всміхаються стомлені очі,
Броник упертий сповзає з плеча,
Справжній вояка! Та губи дівочі
Зраджують сміхом – на фронті дівча!

Боже! Дитино! Що ж ти тут робиш?
Навіщо ж тобі ця триклята війна?
В окопній багнюці лиш горя заробиш,
А як же без діток? Чи ж така їм ціна?

Цей чоловік завжди знаходить слово розради для воїнів. Новий 2015 рік він зустрічав не за святковим столом, а на позиціях українських бійців. До них пан Василь завжди намагається приходити не лише в доброму гуморі, але й не з порожніми руками.  Коли “Поетична сотня” за підтримки Валентини Попелюх і Романа Жука  видала невеличку поетичну збірочку з присвятою Воїнам Світла, Василь Васильович як один із співавторів висловив бажання роздавати книжки  захисникам Батьківщини, з якими зустрічався. Слова, що йшли від серця, тепер підтримують наших солдатів на передовій.

Та не тільки на лінії вогню буває Василь Ковтун. Не забуває чоловік і про тих захисників, які лікують бойові поранення. У київському військовому шпиталі на нього чекають з радістю. І інакше не може бути. Бо чують бійці від цього статечного чоловіка такі слова:

Стежиною ляжу в попутні дороги,
Укрию ознобу кленовим листком,
Розтану туманом під стомлені ноги,
У спрагу прилину холодним ковтком.

Впаду у розплавлену прірву вулкану,
У промені сонця ввірвусь на твій клич,
В холодну безодню пірну океану, –
Аби тільки поруч! Ти тільки поклич!

І тоді перед очима кожного виникають дорогі й милі серцю образи матерів, коханих, дружин, сестер.

Василя Васильовича ще ніхто не бачив похмурим. Оптиміст, затятий життєлюб, він намагається запалити вогник боротьби й упевненості в кожному своєму співрозмовнику. І лише найближчі знають, як інколи тяжко доводиться йому самому. Коли на плечі лягає втома. Коли ввечері з-за спини підкрадається зневіра.

Та чоловік веде з ними нещадну боротьбу на особистому фронті. Черпає силу від рідної землі. Радіє, як мала дитина, коли випадає нагода підготувати до весни деревця на присадибній ділянці, допомогти батькам зібрати яблука в садку, послухати тихеньку пісеньку струмочка. І знову за спиною виростають крила. І нестримно ллються на папір вірші:

Але десь там, з полону дум
Під ритм ходи на злеті кроку
Я шлю до біса втому й сум
І клич круків раніше строку.

Я впертий! Сильний! Буду йти!
Для скорених – нема підмоги,
Вдивляюсь в горизонт мети:
Терпіть, терпіть, роздерті ноги.

Олександра ВАСИЛЕНКО

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy
Международный выставочный центр

Партнери проекту