Думка народу

Та, що постала у боротьбі

Та, що постала у боротьбі

Інколи можна почути,  що незалежність нам надто легко дісталася, мовляв, її проголосили  у парламентській залі, а не здобули в кровопролитних боях. На перший погляд із цим важко не погодитись. Але…   

Історія України – це історія багатовікового перебування  українців у ярмі іноземних поневолювачів. Чужинці захоплювали і продавали наших предків  на невільницьких ринках, руйнували наші  святині, вирішували за нас, якою мовою нам спілкуватися, що нам читати.

Кращих синів і доньок, які намагалися боротись проти окупантів, запроторювали до в’язниць, а то й просто знищували

Нація нескорених

24_2Хто порахує втрати, яких український народ зазнав у війнах за чужі інтереси? А скількох українців виморили голодною смертю під час штучно влаштованих більшовицьким режимом голодоморів? А чи всі ми знаємо, де обірвався земний шлях наших батьків, дідів і прадідів, яких чекісти забирали посеред ночі як «ворогів народу»?

Інколи можна почути, що ми надто терпляча нація, але згадаймо часи Хмельниччини, козацькі походи на «чайках» до турецьких фортець, коли українці, демонструючи мужність, неабияку винахідливість, не лише  визволяли невільників, а й поверталися додому з чималими трофеями.

Згадаймо Петра Сагайдачного й Івана Богуна, багатьох інших козацьких ватажків, які піднімали народ на боротьбу за волю. А також героїв Крутів і повстанців Холодного Яру, які, розуміючи свою приреченість, чинили ворогам відчайдушний опір.

– Волелюбність – одна з ключових ментальних рис українців, – вважає голова Українського інституту національної пам’яті України Володимир В’ятрович. – Особливо ці прагнення загострилися у ХХ столітті, яке стало століттям  українського визвольного руху. Потім був революційний 1917-й, коли почалася Українська революція, вилившись у створення Української Народної Республіки. 1918-го постала Західноукраїнська Народна Республіка, згодом відбувся Акт злуки цих двох держав. На жаль, у тих геополітичних умовах державність довго не протрималася.

24_3Так, серед тодішніх українських політиків  існували певні розбіжності щодо розбудови молодої держави, вистачало і зовнішніх недругів. Але нашу незалежність втопили в крові насамперед російські більшовики: вони, як і ненависний їм російський царат, теж не мислили існування Російської імперії без України. З ліквідацією УНР почався чорний період в української історії, що тривав понад 70 років. Але й тоді українці не змирилися зі своїм тяжким становищем. Наприклад, вірні сини України на чолі з Євгеном Коновальцем створили Українську військову організацію, яка згодом трансформувалася в Організацію українських націоналістів. Саме під її егідою і утворилася Українська повстанська армія, вояки якої  воювали на два фронти – і проти комуністичного режиму, і проти нацистського. Після того, як гітлерівська Німеччина була розгромлена, вони продовжували боротись з радянською владою аж до 60-х років ХХ століття…

Головнокомандувач УПА Роман Шухевич, за спогадами сучасників, незадовго до своєї загибелі сказав: «Нам не судилося пожити у власній вільній державі, а ось наші онуки, а можливо, і діти, її матимуть. Обов’язково. Заради цього і життя не шкода».

Що ж, слова головного провідника повстанців виявилися пророчими: його син Юрій не лише дочекався проголошення Української держави, а й засідає сьогодні у її парламенті.

«Хтось повинен був зупинити цю орду…»

24_5Через 73 роки після того, як російські більшовики втопили в крові Українську Народну Республіку, на політичній карті світу знову постала незалежна Українська держава. Але онукам і правнукам тих, хто знищив УНР, вона теж муляла очі. Аж 23 роки. І навесні 2014-го вони пішли на нас війною – підступно і цинічно. У Кремлі сподівалися на швидке просування «руського миру». Але вже за кілька місяців його рух загальмувався, а незабаром і взагалі зупинився: ставши на захист рідної землі, за зброю взялися нащадки козаків Богуна і Сагайдачного, холодноярців і вояків УПА. Це переважно пересічні українські хлопці. Більшість із них не вважають себе героями. Навіть ті, хто самостійно, не чекаючи повістки, прийшов до військового комісаріату і попросив призвати в армію.

– Треба  ж комусь було зупинити Путіна і його орду, допоки вони не прийшли у кожне українське місто і село, – кажуть вони.

До них належить і Богдан Уляновський. Пройшовши перепідготовку на одному з військових полігонів, був призначений командиром інженерного взводу.

– Наш підрозділ брав участь у знищенні мін та снарядів, що не вибухнули, а також так званих розтяжок, – розповідає він. –  Точної кількості не знаю, але рахунок йде на тисячі. Споруджували і об’єкти 2-ї лінії оборони, зокрема, бліндажі, інші укриття для особового складу і техніки. А також ставили мінні загородження на танконебезпечних напрямках. Траплялося, нас накривали з «Градів».

На війні, Богдан зустрів справжніх друзів – легенів з усіх куточків України, з якими пліч-о-пліч виконував небезпечну роботу: Олександра Баймиструка з Волині, молодших сержантів Миколу Бучка і Віталія Лесюка зі Львівщини та багато-багато інших.

Богдан повернувся з війни без нагород, але не переймається цим. Йому і без орденів не соромно дивитися в очі людям: на його рахунку безліч знищених мін, фугасів та артилерійських снарядів, які не вибухнули.

24_4Серед захисників рідної землі можна зустріти і офіцерів, які давно зняли погони, але сьогодні знову в строю. Наприклад, Ігор Бизган. Знімаючи в середині 2000-х військовий однострій, не сподівався, що доведеться одягати його ще раз. Та коли над країною нависла смертельна небезпека, вирішив, що його досвід знадобиться. І добровольцем пішов до війська, сформувавши спільно з іншими такими ж офіцерами-добровольцями  батальйон територіальної оборони Чернігівської області. Пройшовши пришвидшений вишкіл на полігоні, відбув на Донбас. Там разом з бойовими побратимами  виконував  важливі завдання: несли службу на блокпостах, знешкоджували диверсійно-розвідувальні групи тощо.

– Нас накривали снарядами як бойовики «місцевого розливу», так і «брати-росіяни»,  причому зі своєї території, – говорить підполковник Ігор Бизган. – Особливо у серпні 2014-го, коли на нашу територію вторглися кілька батальйонних-тактичних груп російської армії. Тоді лише  протягом одного дня  17 бійців дістали поранення, а двоє  загинули.

Серед захисників України можна зустріти чимало представниць прекрасної половини людства. Наприклад, молодший лейтенант медичної служби Тетяна Іваненко пройшла справжнє пекло, потрапивши зі своїми бойовими побратимами в оточення. Але, протистоячи добре озброєному ворогу, який до того ж переважав чисельно, наші бійці зуміли вирватися з оточення. З мінімальними втратами.

24А ця мужня жінка, обіймаючи посаду санінструктора, врятувала життя 20 нашим воякам, зазнавши двох контузій. І сьогодні, навчаючись в Українській військово-медичній академії, Тетяна теж готова – після завершення навчання – відбути на Схід. Вже як офіцер-лікар.

Україну захищають і західняки, і східняки

Ще 2003 року – під час подій навколо острова Тузла, коли росіяни намагалися його захопити, їхня преса здійняла  істерику. В яких лише гріхах не звинувачували російські політики – устами журналістів – Україну! При цьому запевняли, що «в разі виникнення конфлікту жителі східних регіонів ніколи й нізащо не захищатимуть свою країну». Та мине 10 років і вони переконаються у протилежному.

– У нашому підрозділі воювали  вихідці як з Галичини, Поділля, так і зі Слобожанщини,  Миколаївщини і навіть Донбасу, – розповідав мені Микола Попюк. –  Словом, за особовим складом можна було вивчати географію країни. Абсолютна більшість до війська прийшла свідомо, а не через страх бути покараними за ухилення. З відвертих розмов з тими ж донеччанами знаю, що вони, маючи родичів на окупованих територіях, могли і там сховатись. Але не зробили цього!..

Господар Кремля та його оточення не мислять майбутнього Росії без України. Тому, зрозумівши, після Революції гідності, що вона віддаляється од російських «берегів», пішли на нас війною.

А під час зустрічі з американським президентом Джорджем Бушем Путін одного разу заявив, що Росія свого часу подарувала Україні значну частину своєї території!

24_1Якщо  хтось і комусь допоміг «прирости територіями», то це українці, котрі впродовж століть змушені були воювати за інтереси Російської імперії. Лише під час Другої світової війни наші батьки й діди посприяли тому, щоб до Росії відійшли німецький Кенігсберг, японські острови, через що, до речі,  між Росією і Японією досі немає мирного договору. Адже вони зробили величезний внесок у розгром нацистської Німеччини, в результаті чого ці території відійшли СРСР, спадкоємцем якого і є Російська Федерація.

У народі кажуть: «Не рий сусідові яму, а то він використає її як окоп». Російські можновладці дуже довго рили для українців яму. Протягом століть. А сьогодні вона перетворилася на один великий окоп, де тримають оборону тисячі наших вояків, які відстоюють незалежність України, право бути господарями у власній хаті.

Сергій ВАСИЛЬЧУК

Powered by Ajaxy