Герої АТО

«63-й» завдання виконав!

«63-й» завдання виконав!

Обстріли блокпостів сил АТО відбувалися майже щодня. І це під час оголошеного, Президентом України Петром Порошенком перемир’я, на яке до речі, погодилися ватажки сепаратистів, стверджуючи, що складуть зброю, але…

Припинення вогню виявилося одностороннім. Тільки за тиждень, з 20 по 27 червня 2014 року, під час перемир’я загинули десятки українських військових та цивільних осіб. Найбільше воїнів загинуло у вівторок, 24 червня, коли бойовики збили наш вертоліт.

У дитинстві він годинами дивився на літаки, що один за одним білими смугами розписували безмежний простір небесної блакиті. «Андрію! Ну скільки можна?! Ти граєш чи ні?!» – починали кричати на хлопця захекані від запеклої футбольної гри друзі, коли той, ледь почувши далекий гуркіт літака, миттєво зупинявся та вдивлявся в небо, не зважаючи навіть, що м’яч ось-ось влучить у його ворота. А потім, отямившись та заволодівши м’ячем, мчав полем, немов той літак, долаючи усі перешкоди. «Го-ол! Ну можеш, коли „не літаєш у мріях”!» – весело обнімали його товариші по команді. «Та ні, він якраз літав! – заперечив їм тренер. – Молодець, пілоте!»

«Рідненькі, я вже курсант»

Андрій Бєлкін

Андрій Бєлкін

Руслан Мазунов

Руслан Мазунов

Дмитро Шингур

Дмитро Шингур

Дитяча мрія стати льотчиком «оселилася» в душі Андрія. З того часу їй були підпорядковані все його життя, справи, вчинки. Ця мрія стала свого роду програмою дій майбутнього льотчика, його дороговказною зіркою. Молода людина починає жадібно збирати всю інформацію про авіацію. Книги, журнали, кінофільми, розповіді досвідчених льотчиків, відвідування музеїв, авіаційних виставок – все це вельми благотворно позначається на морально-психологічній підготовці юнака до його майбутньої професії.

Андрій Бєлкін подав документи на вступ до Харківського інституту льотчиків ВПС України. А згодом батьки отримали від сина телеграму: «Рідненькі, я вже курсант. Спеціальність – льотна експлуатація та бойове застосування літальних апаратів».

Одягнувши курсантську форму, Андрій з неабияким бажанням взявся опановувати майбутню професію, особливу увагу приділяючи теоретичним дисциплінам. Розумів: у небі без знань нічого робити. Процес навчання виявився настільки насиченим, що курсанти жартували: «Ніколи навіть у небо глянути».

У день отримання допуску до самостійного польоту Андрій відчув себе на «сьомому небі» від щастя. Адже він уперше в житті сам підніме крилату машину в повітря! А із землі на нього, можливо, буде із заздрістю дивитися якийсь хлопчисько.

Перший політ став для Андрія серйозним випробуванням. І він його витримав із честю. Досить успішно літав. А згодом дякував командирам-наставникам за навчання і допомогу. Ті ж, дивлячись на майбутнього пілота, вірили: з нього вийде першокласний льотчик, який поповнить золотий фонд української авіації. І вони не помилилися…

«Небесна» допомога

А тим часом офіцер збільшував професійний досвід на посадах від льотчика до командира ланки вертолітної ескадрильї 16-ї окремої бригади армійської авіації СВ ЗС України, що на Львівщині. На той час Андрій Бєлкін налітав понад 1000 годин, з них 30 польотів по приладах і 50 годин нальоту вночі. Він по праву називався льотчиком-тисячником і вже міг виконувати завдання ООН у миротворчих місіях.

Так і сталося. Починаючи з 2007 року Андрій бере участь у миротворчих місіях під егідою ООН у Ліберії. Там робота на аеродромі кипіла і вдень, і вночі. Польоти спостереження, повітряне супроводження переміщення миротворчих підрозділів, медичне транспортування, евакуація хворих. Але ж було спокійніше – війна на африканському континенті давно закінчилася. Важко довелося на Батьківщині. Не десь в Африці, у країнах третього світу, а тут, за кілька сотень кілометрів від рідної домівки. Андрій Бєлкін продовжував літати, ходити в наряди по аєродрому, аж раптом наказ: «Ваш екіпаж у повному складі направляється на Схід». Хто б міг подумати про таке ще рік тому?!

Такі думки щохвилини «атакували» й Андрія. Надія на мирне врегулювання конфлікту не згасала, однак страшні новини й аналіз ситуації підказували інше: Україну треба боронити від ворога. Для українських військових вертолітників участь в АТО була очевидною. Адже у нас лише три частини армійської авіації, де на озброєнні військово-транспортні та ударні вертольоти. До того ж значна частина українських пілотів задіяна в миротворчих місіях під егідою ООН в африканських країнах. Тому, коли ситуація на Сході України дійшла до точки кипіння, військові вертолітники добре розуміли: настав час застосовувати свої бойові навички та вміння.

От і згадав Андрій Бєлкін свій перший досвід у миротворчій операції. Утім на Сході України підполковник Андрій Бєлкін зіткнувся із зовсім іншим ворогом – добре оснащеним, професійно підготовленим. Ворогом дуже близьким за ментальністю та традиціями, але дуже далеким за моральністю: підступним і цинічним. Ворогом, який ховається за спинами жінок і дітей.

Командир ланки вертолітної ескадрильї підполковник Андрій Бєлкін декілька разів брав участь у миротворчих місіях під егідою ООН у Ліберії.

Командир ланки вертолітної ескадрильї підполковник Андрій Бєлкін декілька разів брав участь у миротворчих місіях під егідою ООН у Ліберії.

Другий виліт, двадцятий… Якби не записи в льотній книжці, уже збився б з ліку, скільки разів злітав в небо зі своїм екіпажем, щоб допомогти піхоті, нацгвардійцям, прикордонникам на якомусь віддаленому блокпосту, перевезти поранених чи доставити вантажі.

Кожен день вони зустрічали з готовністю злетіти в небо, тому що розуміли: без їхньої підтримки воїнам буде важко. Недарма їхню допомогу українські воїни чи то жартома, чи то серйозно називали «небесною».

Андрій Бєлкін та його бойовий екіпаж у складі льотчика-штурмана капітана Дмитра Шингура та бортового авіаційного техніка майора Руслана Мазунова, до речі, призваного на службу за мобілізацією, з гідністю виконували важку чоловічу роботу, аж поки…

«63-й завдання виконав! Іду на зліт!»

Ще півроку тому для жителів Слов’янська і Краматорська гора Карачун, розташована між цими двома містами, була одним з найвідоміших туристичних місць. Місцеві возили сюди гостей так само, як і на знамениті соляні озера Словкурорту. Утім, у перші дні протистоянь у Слов’янську стало зрозуміло: Карачун для військових – це найважливіший стратегічний об’єкт. Це панівна висота в 167 метрів, з якої відкривається вид відразу на Слов’янськ і на Краматорськ. З неї проглядалися в’їзди і виїзди з обох міст.

З неї можна контролювати ру х по одній з головних доріг області – траси Н20: Слов’янськ – Донецьк – Маріуполь. До всього цього на вершині є телерадіопередавальний центр, що означає: уся територія навколо звідси легко прострілюється. Із самого початку АТО висоту зайняли українські війська.

З того часу тут щодня лунали постріли. Якщо терористи, які знаходилися біля підніжжя, мали можливість для маневру і користувалися перевагами «зеленки», то регулярні війська по суті залишалися блокованими на горі. Чи не єдина можливість доставити сюди підкріплення і продукти – вертольоти. Це розуміли і бандити, постійно обстрілюючи бойові машини.

Одного дня Андрій повідомив дружині Надії: «Люба! Не хвилюйся, все буде гаразд. Злітаю на Карачун ще разок, це буде востаннє».

Наврочив. Адже в авіаторів не заведено називати майбутній політ «останнім». Як у десантників – стрибок, у водіїв – рейс.

…Їх підняли за сигналом тривоги

Командир поставив цілком звичне завдання: доставити на точку спецапаратуру та військових і швиденько повернутися.

А далі: перевірка систем, запуск двигунів, доповідь, злет. Вертоліт швидко знаходить знайомий майданчик, торкається землі. Бійці, не гаючи ні хвилини, почали розвантажувати машину.

Нагородити орденом Богдана Хмельницького III ступеняЗа особисту мужність і героїзм, виявлені під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, Президент України – Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України Петро Порошенко підписав Указ № 599/2014 «Про відзначення державними нагородами України» військовослужбовців:
«Нагородити орденом Богдана Хмельницького III ступеня: Бєлкіна Андрія Володимировича (посмертно) — підполковника; Мазунова Руслана Олександровича (посмертно) — майора; Шингура Дмитра Васильовича (посмертно) — капітана…»

Знову перевірка систем, запуск двигунів. Лунає звична доповідь: «63-й завдання виконав! Іду на зліт!» Та ледь колеса відірвалися від землі, як по гвинтокрилій машині відкрили вогонь.

Вертушка вже була у повітрі, коли ворожа ракета, випущена з ПЗРК найманців, наздогнала її і розсікла навпіл. Вибух, дим, полум’я…

Із листа командування частини…

«У ході проведення операції в заданому районі поблизу гори Карачун 24 червня 2014 року близько 17:00 однією ракетою ПЗРК було збито вертоліт Мі-8МТ 16-ї бригади армійської авіації СВ ЗС України, що виконував політ на армійський блокпост біля гори Карачун. Вертоліт був уражений відразу після зльоту, вибухнув у повітрі і впав, палаючий, на землю. Екіпаж з трьох осіб і шести пасажирів, які знаходилися на борту, загинули.

Склад екіпажу:

командир вертольота – підполковник Андрій Бєлкін;

льотчик-штурман – капітан Дмитро Шингур;

бортовий технік – майор Руслан Мазунов.

Також загинули солдат Олексій Волоха та старший солдат Олександр Кондаков. Ще четверо загиблих – співробітники СБУ».

Прощання з героєм

Командира вертолітної ланки підполковника Андрія Бєлкіна поховали з почестями 5 липня у місті Радивилів на Рівненщині, де проживає його родина – дружина Надія та троє дітей. Найстаршому синові виповнилося 14 років, середній доньці – 12, наймолодшій – 3. Їй мати так і не змогла сказати, що її любого таточка вже немає. Аби якось пояснити малій його відсутність, вдалася до вигадки, ніби тато перетворився на ангела і тепер дивитиметься на них з небес.

Міські вулиці ще не збирали в одночасній жалобній процесії стільки городян у чорному. Шлях, яким везли труну із тілом загиблого, люди встеляли живими квітами.

Старші жителі, які бачили війну дітьми, не стримували сліз.

Цього року Андрію Бєлкіну мало б виповнитися 37 років. Офіцер був родом із Криму. Звідти попрощатися із сином приїхала мати. Згорьована, вона взяла жменю землі з могили своєї рідної дитини, ніби хотіла привезти до Алушти часточку Андрієвої душі.

Провести друга в останню путь прилетіли із зони АТО його бойові товариші-льотчики. Люди героїчної професії ледь стримували сльози – із життя пішов їхній побратим та один з кращих українських авіаторів, героїзм і мужність якого стануть взірцем для багатьох. Як колись і Андрій хотів бути схожим на льотчиків-героїв.

…В одному з київських дворів було чути веселий дитячий гомін. Хлопці грали у футбол. Гра була у розпалі, коли воротар однієї команди неочікувано для всіх «випав з гри», задивившись на вертоліт, що пролітав над полем. «Богдане! Ну скільки можна на вертольоти дивитися?! Ти граєш чи ні?!»

В’ячеслав ПЕТРОВСЬКИЙ

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту