журнал листопад-онлайн 2018

БЕЗ ШМАТКА ХЛIБА

БЕЗ ШМАТКА ХЛIБА

Голодомор 1932-1933 років – це спроба остаточно зламати українців … Він став однією з найтрагічніших сторінок в історії України, відібравши мільйони людських життів. Коли бачиш фотознімки, з яких на тебе дивляться голодні діти, кров стигне в жилах. Для чого компартійний режим влаштував
кривавий експеримент над українським народом?
Як колишнім вождям СРСР вдавалося приховувати цей страшний злочин від своїх співвітчизників і світової громадськості? На ці та інші, не менш злободенні, запитання відповідає голова Українського інституту національної пам’яті, кандидат історичних наук Володимир В’ятрович.

– Голодомор звів зі світу мільйони українців, – говорить Володимир Михайлович. – Адже лише в червні 1933-го, коли він досяг апогею, в Україні щодоби вмирали понад 34 тисячі людей, щогодини – 1420.
– І сьогодні, на 28-му році незалежності України, дехто каже, що Голодомор був спровокований неврожаєм…
– Правда про 1932-1933 роки настільки очевидна, що навіть не хочеться дискутувати з тими, хто так вважає. Але відповім прихильникам цієї точки зору словами колишніх комуністичних вождів. Наприклад, Сталін у листі до Кагановича від 11 серпня 1932 року, писав:
«Якщо не візьмемося нині за виправлення становища на Україні, Україну можемо втратити». Так само «опікувались» Україною й інші більшовицькі вожді.
– Чому тодішня влада вдалася до Голодомору? Адже на той час вона вже 10 років панувала в Україні і почувалася досить впевнено.
– Голодомор був в очах Сталіна вирішальним ударом у відповідь на те, що він називав страхом втратити Україну. Це те, що він відчував, що Україна повстає, що незабаром «Україну можемо втратити». Він про це писав у своєму листі 1932 року. І небезпідставно. Наприкінці 20-х – на початку 30-х років ХХ ст. Україна повставала. В Україні було щось із
5 тисяч повстань, в яких, за документами ГПУ, брало участь близько мільйона людей.
Можна собі уявити, наскільки масштабними були ці акції протесту, якою всеосяжною була ця боротьба, яка справді ставила під загрозу зрив планів Сталіна щодо побудови світової імперії.
Він чудово розумів, що без України створити таку імперію неможливо. Він усвідомлював, що головний чинник, який може цьому завадити, – саме український національний рух і цей спротив. І через це було завдано такого страшного удару – влаштовано Голодомор. Тобто вбивство голодом.
Кремлівський тиран бачив, що ситуацію станом на середину 1932-го він вже не контролює. Він втрачав контроль навіть над своєю Комуністичною партією, тому що тут її члени часто були готові ставати в певну опозицію до тієї політики, яку проводила Москва.
Дослідження українських демографів та істориків засвідчують – найстрашнішим голод був у тих регіонах, де Українська революція і національний повстанський рух мали найбільшу підтримку, а саме на Поділлі, Київщині, Черкащині, Полтавщині, Слобожанщині.
– А як реагували на заклик своїх кремлівських господарів українські партфункціонери? Не перечили їм?
– Звісно, що ні: всі перші особи так званих української компартії, українського уряду, які насправді були філіалами російсько-більшовицької компартії і російсько-більшовицького уряду, стали вірними виконавцями їхньої волі. Більш того, гаряче підтримували їх. Наприклад, ще 1930 року керівник українських комуністів Станіслав Косіор стверджував, що «селянин хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду». Його колега, другий секретар ЦК КП (б) України Мендель Хатаєвич, призначений у жовтні 1932 року відповідальним за виконання хлібозаготівель у Харківській області, так наставляв партійних активістів:
«Ваше завдання дістати збіжжя всіма способами. Видушіть його з них, де вони його б не заховали – із печей, з-під постелі, з льохів чи із задвірків. Ви, партійні бригади, мусите навчити село, що означає більшовицька рішучість… Не бійтеся вживати крайніх методів. За вами стіною стоятиме партія… Краще зробити забагато, ніж замало».
– Соціологічні опитування свідчать, що з кожним роком все більше українців визнають Голодомор 1932-1933 років геноцидом проти української нації. Ваша думка з цього приводу.
– Я думаю, що це дуже обнадійлива тенденція. Якщо, скажімо, порівняти 2018-й з 1997-м, то побачимо суттєві зрушення у сприйнятті українцями Голодомору. Зараз близько 80 відсотків вважають його геноцидом. Дедалі більше наших співвітчизників визнають, що Голодомор є однією з тих трагедій, яка чи не найбільше об’єднує нас, громадян України, навколо нашого минулого. Нині ми знову постали перед загрозою знищення нашої свободи і навіть державності.
– Чи достатньо зусиль докладає Українська держава для визнання Голодомору геноцидом міжнародним співтовариством?
– На сьогодні парламенти 15 країн визнали Голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу. Останньою це зробила Португалія, є заява Ватикану, яку теж можна розцінювати як визнання. Визнання нищення українців геноцидом невеликою кількістю країн певною мірою пов’язано з тим, що Україна як держава почала проводити роботу в цьому напрямку із середини 2000-х років, тобто за часів президенства Віктора Ющенка.
Віктор Янукович, прийшовши 2010 року до влади, на весь світ заявив, що ніякого голодомору в нас не було. 2016-го Президент Петро Порошенко оголосив, що Україна відновлює зусилля щодо міжнародного визнання Голодомору геноцидом. І зараз Інститут національної пам’яті, Міністерство закордонних справ намагаються якомога більше розповісти світу про трагедію, що спіткала наш народ на початку 30-х років ХХ ст., пояснюють, чому її слід кваліфікувати як геноцид. Важливом кроком на шляху міжнародного визнання Голодомору геноцидом стало ухвалення нещодавно резолюції Сенату США.
– Чи зможе Україна в такому разі притягнути до суду в Гаазі наступницю Радянського Союзу – Росію?
– Це питання ми повинні розглядати і в юридичній площині, і в моральній. Росія теж є однією з тих країн, які постраждали від комуністичного тоталітарного режиму.
І дуже прикро, що там відбувається його реабілітація. Я вважаю, що це шкодить самій Росії. Надзвичайно важливо було б, якби Росія, як це було у 90-ті роки ХХ ст., відмежовувалася від комуністичної спадщини. Але, гадаю, цього не відбудеться без морального та юридичного тиску з боку тих країн, тих народів, які постраждали від комунізму.
– Свого часу ви очолювали архів СБУ, де зберігається чимало документів, які засвідчують злочини минулого. Скажіть, чи ті, що стосуються Голодомору 1932-1933 років, усі вивчені істориками? В російських архівах їх теж вистачає?
– За роки незалежності фактично всі документи в українських архівах, які стосуються Голодомору, вдалося не лише виявити і вивчити, а й опублікувати. І саме на підставі цих документів можна з упевненістю говорити про геноцидний характер Голодомору.
Імовірно, що матеріали про Голодомор є й у Росії. Але Росія намагається реабілітувати радянський режим, тож зробила недоступними документи про один із його наймасштабніших злочинів. Зараз архіви КДБ офіційно засекречені до 2044 року. До речі, 2006 року, коли почалося активне міжнародне визнання Голодомору геноцидом українського народу, Росія почала активно протистояти розповсюдженню правди про цю трагедію. Наприклад, російське МЗС виступало із заявами і навіть розміщувало на своєму сайті добірки документів, які мали заперечити масштаби голоду в Украї-ні. Згодом, 2008 року, Держдума ухвалила заяву, в якій Голодомор названий таким, що «не має і не може мати міжнародно встановлених ознак геноциду», а засоби масової інформації почали поширювати концепцію, яка розсуває хронологічні та географічні межі голоду (Україна, Росія, Казахстан). Мета – розчинити масштаби україн-ського Голодомору в загальному контексті. Задля протиставлення цієї трагедії нашого народу трагедіям інших народів використовувалися давні історичні конфлікти українців з поляками та євреями, застосовувалися дрібні провокації на публічних заходах, присвячених Голодомору. Однак досвід доводить, що вони спрацьовують там, де бракує знань. Щоб завадити цьому, оприлюднення правди про трагедію українського народу має бути постійною справою істориків і журналістів.
– Який рік поспіль у суспільстві тривають дискусії стосовно кількості виморених голодом українців: різні джерела називають різні цифри…
– Єдиної думки щодо цього досі немає: демографи називають від 3,9 мільйона до 4,5 мільйона, деякі історики кажуть про 7-8, а то й 10 мільйонів. Безперечно, ця дискусія важлива, бо нам треба максимально точно з’ясувати кількість убитих. Це буде непросто, оскільки вже під час самого Голодомору здійснювалися заходи, щоб приховати масову смертність українців. Утім, ми повинні розуміти, що кількість жертв (говоримо ми про 4,5 мільйона чи про 7 мільйонів) не впливає на юридичну кваліфікацію злочину. Науко-ва дискусія про масштаби втрат у жодному випадку не змінює характеристики Голодомору саме як геноциду.
– Путінська Росія, як відомо, заперечує ті страхіття, які творилися за часів панування в Україні російсько-більшовицького режиму. Принаймні суттєво занижує кількість їхніх жертв. Щодо Голодомору, кремлівські пропагандисти на кшталт Соловйова та Кисельова кажуть, що голодували не лише в Україні, а й в інших республіках СРСР. Не забувають нагадати і про те, що колективізацію, розкуркулення проводили самі українці, які до того ж становили більшість на рівні ЦК, обкомів партії…
– Це неправда: українці ніколи не мали більшості в цих структурах. Не слід забувати, що Комуністична партія України теж стала об’єктом репресій у 30-х роках минулого століття, і під час згортання процесів українізації саме українських комуністів було репресовано.
– Як компартійному режиму, який панував у СРСР аж 74 роки, вдавалося приховувати правду про Голодомор в Україні?
– Радянське суспільство було закритим, а чекісти жорстоко переслідували всіх свідків трагедії, особливо тих, хто намагався розповісти правду про неї. Наприклад, колгоспник Микола Рева отримав 6 років ув’язнення за лист, написаний Сталіну, в якому прагнув розкрити вождеві очі на страшні події в Україні. І його справа в архіві СБУ не єдина. Протягом 30-40-х років минулого століття людей притягали до кримінальної відповідальності за будь-яку згадку про Голодомор, усну чи письмову. Доказом антирадянської агітації вважали виявлену в жителя Батурина Миколи Боканя фотографію, датовану 3 квітня 1933 року, з промовистим підписом «300 днів без шматка хліба». Колишню вчительку Олександру Радченко 1945 року заарештували за знайдений щоденник, який вона вела з 1926 року. На суді вона пояснювала, що хотіла залишити спогади дітям, які «не повірять, що такими жорстокими методами будували соціалізм, що український народ пережив такі страхіття». Вирок – 10 років позбавлення волі. Але люди все ж знали про цю трагедію. Насамперед ті громадяни, які пережили її, а також їхні діти. Правда, за умови, що дідусі і бабусі не побоялися розповісти про пережите.
Щодо потрапляння правди за кордон, то проникнення за кордон інформації про масову голодну смерть людей було небезпечним для Радянського Союзу з кількох міркувань. По-перше, така інформація могла вилитися у спроби допомогти голодним: саме міжнародний розголос голоду 1921-1923 років дозволив надати постраждалим суттєву допомогу, врятувати багатьох від голодної смерті. У 1932-1933 роках це не повинно було повторитися, оскільки цей голод не був випадковим, він став зброєю в боротьбі з непокірними українцями. Приречені Сталіним на смерть через голод мусили померти. Тож військова облога територій, яка мала за мету не дозволити вирватися із голодоморного гетто, ефективно доповнювалася стіною мовчання, за яку не повин-но було проникнути жодне слово правди.
– Мовчання було важливим для влади, адже саме тоді Радянський Союз нарешті спромігся прорвати дипломатичну блокаду, і почалося встановлення міжнародних відносин з іншими країнами, які до того не визнавали СРСР, зокрема із США?
– Так, смерть українських селян дуже добре послужила цьому визнанню – адже вона забезпечила американський уряд дешевою українською пшеницею, дозволила продати радянській владі велику кількість промислового устаткування, необхідного для індустріа-лізації, яка настала після колективізації. Тому Америка, як інші західні держави, зайняті подоланням небаченої економічної кризи, не особливо й хотіли чути про український голод і мільйони смертей.
Хоча один із лідерів Заходу в той час голосно заявляв про голод в Україні – Адольф Гітлер. Очевидно, не з жалю до вмираючих «унтерменшів»: інформацію про страшний голод він використав у політичній боротьбі з комуністами в Німеччині. Аргумент, що прихід до влади «товаришів», може призвести до такого самого в їхній країні, остаточно переконав німецьких бюргерів, які проголосували за опонентів комуністів – Націонал-соціалістичну партію Німеччини і надали її вождеві надзвичайні повноваження.
– Геноцид такого роду міг вдатися тільки за умов повного мовчання.
– Мовчання жертв було продовженням геноциду, воно далі вбивало тих, хто пережив голод. Перетворювало їх на безмовних та бездумних тварин, які не мали минулого, а отже, й майбутнього. І вони мовчали. Більше того – вони почали забувати: так безпечніше і для себе, і для своїх родин. Тому українці УРСР мовчки не помічали великих групових поховань на сільських цвинтарях, порожніх класів у школах, у які так і не прийшли вбиті чи ненароджені дітлахи.
Проте Сталін прорахувався:
не всі українці тоді, в 1933-му, були під його контролем. Мільйони жили поза кордонами УРСР. Мешканці Західної України дізналися про трагедію надто пізно, щоб якось їй завадити. Та й як вони могли зупинити цілеспрямовану політику сусідньої держави? Тоді вони зробили все, аби привернути увагу світу до страшного злочину. У цій справі об’єднали свої зусилля давні політичні конкуренти. Створення допомогових комітетів, інформаційні кампанії легальних політичних та громадських інституцій, кривава помста радянському чиновнику у Львові з боку підпільної ОУН – у 1933-му ці дії вже не могли врятувати померлих. Але вони врятували українську націю. Акції продемонстрували: українці, незалежно від того, громадянами якої держави були, відчували себе єдиною спільнотою, дарма що сотні років їх роз’єднували накреслені окупантами кордони.
Потім, через десять років після Голодомору, пам’ять про нього стало одним із тих чинників, котрі штовхнули галичан і волинян на збройну боротьбу проти радянської влади. Українська повстанська армія була несиметричною відповіддю на мовчазну смерть мільйонів у 1932-1933 роках. Тихий скон від голоду, організованого владою, більше не повторився, а замість очікуваної покори режим отримав шалений опір зі зброєю в руках.
Пам’ять про Голодомор, яка активно відроджувалася в діаспорі у 50-80-х ХХ ст, стала важливим елементом єднання українців, завадила їхньому остаточному розчиненню в еміграційному морі. У Західній Європі, Північній та Південній Америках, у країнах, куди нелегка доля закидала українців після війни, вони видавали спогади та дослідження, організовували громадські акції вшанування пам’яті жертв голоду, ставили їм пам’ятники.
Перший монумент трагедії постав 1983 року в канадському Едмонтоні. Знак виконано у вигляді надірваного кола, що символізує навмисно розірваний життєвий цикл, спробу знищити єдність україн-ців як національної спільноти. Але цього розриву не сталося. Навпаки, пам’ять про Голодомор об’єднала українців діаспори. У 1983-1987 роках вони розгорнули масштабну інформаційну кампанію, розповідаючи правду про свою трагедію світові. Про Голодомор заговорили провідні мас-медіа, найвище керівництво західних держав. Зрештою на цю кампанію змушена була реагувати радянська влада: наприкінці 80-х комуністи в Україні вже не змогли стримати поширення інформації про Голодомор або заперечити його: 25 грудня 1987 року, керівник українських комуністів Володимир Щербицький у доповіді, присвяченій 70-річчю створення УРСР, згадав про факт голоду. А незабаром і в радянській пресі почали з’являтися перші публікації про голод.
Правда про геноцид, про масові репресії тоталітарного режиму, що забрали життя мільйонів українців, стала чинником їхнього пробудження на території УРСР. Справдилася євангельська істина: «Пізнайте правду, і вона зробить вас вільними». Знання про злочини комунізму вщент зруйнували десятиліттями вибудовувану – страхом чи підкупом – лояльність населення до влади. Крах СРСР став неминучим. Ніби нікуди не зникли мільйони чиновників чи навіть вояків, які присягалися служити, але захищати його не хотів уже ніхто.
Голодомор, який завдав страшних втрат українському народу, перетворив його на постгеноцидну націю, а заразом призвів у суспільному вимірі до того, що психологи називають посттравматичне зростання. Буває, що після пережитих страхіть жертва не ламається, а, навпаки, несподівано отримує додатковий заряд енергії, який сприяє більшій самореалізації. Українці не унікальні: схожу тенденцію можна побачити в історії євреїв, які, переживши Голокост, зуміли мобілізуватися і створити власну державу Ізраїль. На сьогодні пам’ять про знищення нацистами є одним із наріжних каменів національної ідентичності євреїв. Такою стає для українців пам’ять про трагедію 1932-1933 рр. Голодомор був геноцидом, який не вбив нас. Тож робить сильнішими.
Інтерв’ю провів Сергій ЗЯТЬЄВ

Powered by Ajaxy