журнал вересень-онлайн 2018

ЧЕРВОНІ УПИРІ

ЧЕРВОНІ УПИРІ

У вересні 1918 року російсько-більшовицький уряд Леніна видав Декрет «про червоний терор» – документ, який розв’язав більшовикам руки в їхній боротьбі з «антирадянськими елементами», до яких віднесли мільйони людей

 

«Смерть чатувала на кожному кроці…»

– Насправді це була війна з власним народом, – переконаний голова Українського інституту національної пам’яті, кандидат історичних наук Володимир В’ятрович. – Слід зауважити, що в Україні вона розпочалася значно раніше – у січні 1918 року, коли до Києва вперше увійшла російсько-більшовицька орда Муравйова, який особисто вирізнявся звірячою ненавистю до усього українського. В перші дні окупації міста він влаштував різанину, в результаті якої загинули тисячі киян.

Сьогодні путінська пропаганда заперечує практично всі злочини, скоєні за часів СРСР на теренах України, змальовуючи більшовицькі війська як визволителів українців від «петлюрівців», «націоналістів», «бандерівців». Але звернімося до безпосередніх свідків тих подій, зокрема до Сергія Мельгунова – російського історика, який, до речі, не мав проукраїнських поглядів, але згадував ті події:

«Смерть чатувала на людей на кожному кроці: залишивши помешкання, ніхто не був упевнений, що повернеться туди. Більшовики лютували, як навіжені. Кров людська лилася річками і здавалось, що цим жахіттям не буде ні кінця, ні краю. Було таке враження, що на дворі не 20-те століття, а якесь середньовіччя».

І він мав рацію. Адже голландський політик і торговець Ніколаас Вітсен, який у 1664-1664 роках перебував із посольством в Московії, так описував події, свідком яких теж був:

«Було страчено близько 120 осіб, окрім тих, які батогом або інакше були покарані. Одного я бачив, спалили живцем. То був чернець, іншим двом-трьом людям відрубали руки та ноги, а потім голови. Одні втратили руки, інші – ступні. Жахливе видовище».

Тож хіба те свавілля, які чинили російсько-більшовицькі кати в Україні надто відрізнялись від розправ, до яких вдавалися їхні далекі предки? Коли ж російсько-більшовицькі окупанти залишали під ударами українського війська місто, то поспіхом розстріляли близько двох тисяч в’язнів, запроторених у Лук’янівську тюрму. Один із очевидців, який зайшов у приміщення київської НК, так описував побачене:

«Велика кімната, і посередині басейн. Колись у ньому плавали золоті рибки. Тепер цей басейн був наповнений густою людською кров’ю. У стіни кімнати були всюди забито гаки, і на цих гаках, як у м’ясних крамницях, висіли людські трупи, трупи офіцерів, понівечені часом з химерною винахідливістю: на плечах були вирізані «погони», на грудях – хрести, з деяких зовсім здерта шкіра, на гаку висіла скривавлена туша. Тут же на столику стояла скляна банка, а в ній, у спирту, відрізана голова якогось чоловіка». Таке відбувалось і в інших містах і регіонах України.

 

«Великий терор» як складова червоного терору

Вся історія Радянського Союзу – це історія масових вбивств, які за більш як 70 років панування компартійного режиму перервали мільйони людських життів, арешти і ув’язнення десятків мільйонів його громадян. На думку багатьох істориків, також і російських, які досліджують цей трагічний для нашого народу період, поміж усіх радянських республік Українська РСР зазнала – у порівнянні з кількістю їхнього населення – найбільших втрат. Особливо після підписання 31 липня 1937 року наркомом НКВС Миколою Єжовим і схваленим Політбюро наказу № 00447 «Про операції з репресування колишніх куркулів, кримінальників й інших антирадянських елементів». У ньому, зокрема, було сказано:

«Перед органами державної безпеки стоїть завдання… розгромити всю цю банду антирадянських елементів, захистити працюючий радянський народ від їхнього контрреволюційного підступу й, нарешті, раз і назавжди покінчити з їхньою підлою підривною роботою проти основ радянської держави».

Встановлювалася кількість тих, кого належало розстріляти і виселити до віддалених районів СРСР протягом чотирьох місяців. «Ворогів» кати поділили на 1 і 2 категорії: до 1-ї – 76 тисяч осіб – віднесли тих, хто підлягав розстрілу, а до 2-ї – близько 200 тисяч – потрапили «щасливчики», яким «світило» лише тривале ув’язнення. Але, зважаючи на «величезну кількість ворогів радянського народу, виявлених під час операції», її терміни неодноразово подовжувалися. А для прискореного розгляду справ «антирадянщиків» створили так звані трійки, до яких входили: голова – місцевий начальник НКВС, а також прокурор і перший секретар обласного комітету ВКП(б).

Ще не висохло чорнило на цьому документі, як чекісти Української РСР визначили планову кількість тих, кого належало репресувати – 28 800 осіб. З них 8 тисяч – «за першою категорією». Проте вже 5 вересня 1937 року начальник НКВС УРСР Ізраїль Леплевський просив Єжова збільшити кількість тих, кого належало відправити на той світ, на 4200 осіб. З ним погодилися і вже до 27 вересня, тобто протягом трьох тижнів обласні «трійки» засудили до розстрілу 9458 осіб, а 13700 – до тривалих строків ув’язнення. Правда, зважаючи на «надмірну завантаженість невідкладною роботою» справи більш як 10 тисяч «ворогів» «судді» не встигли розглянути, і вони перебували за ґратами.

Коли читаєш пожовклі від часу документи, що висвітлюють ті страшні події і зберігаються сьогодні в Галузевому архіві СБУ, стає моторошно. А як ще може почуватися адекватна людина, коли дізнається, що 29 вересня Леплевський знову направив до московських господарів листа з проханням збільшити ліміти: на 4 500 осіб «по 1-й» і на 15 200 «по 2-й». Не залишалися осторонь і начальники обласних чекістських управлінь, які, наслідуючи свого шефа,  зверталися до нього з аналогічними пропозиціями: між катами розгорнулося справжнє «соцзмагання», хто виявить більше «петлюрівців і буржуазних націоналістів».

Після того, як Леплевський відбув до Москви на підвищення, у січні 1938 року його змінив Олександр Успенський. Проте «соцзмагання» тривало: протягом нього чекістськими покидьками було знищено 36 тисяч українців. До речі, попри всі намагання єжових, леплевських, успенських вислужитися перед кремлівським тираном, їх спіткала доля їхніх жертв: всі вони теж були розстріляні…

За інформацією Українського інституту національної пам’яті, під час «великого терору» було засуджено 198 тисяч 918 осіб, близько двох третин із яких – до розстрілу. Ця страшна статистика викликає цілком закономірне запитання: що могло змусити Сталіна особисто і його найближче оточення, яке гаряче підтримувало вождя в усіх його починаннях, до цієї кривавої вакханалії? Невже кремлівським посіпакам було замало пролитої ними в попередні роки крові? Історики досі сперечаються з цього приводу. Але більшість з них схиляється до думки, що «великий терор» був обумовлений трьома чинниками.

Перший – намагання покінчити з так званими куркулями, яким пощастило якимось дивом вижити. Саме тому і терміни «куркульської операції» продовжувалися, а ліміти переглядалися у бік збільшення. Другий – у 1937-му добігав кінця термін ув’язнення тих, кого посадили в період колективізації й розкуркулення. Ці люди, повернувшись до рідних домівок, були небажаними для Сталіна, який побоювався, що вони можуть стати тією силою, яка організує спротив режиму: ще були не забуті повстання українських селян, які вдалося придушити, організувавши штучний голодомор. Третій – намагання вивести нову породу людей, більш лояльну до радянського режиму.

Страшенного удару зазнала Червона Армія. 1935 року почалися репресії проти вищого командного складу Київського військового округу, який очолював Й. Якір. Незабаром перейшли до знищення командного складу Харківського військового округу, очолюваного І. Дубовим, де з червня 1937 до жовтня 1938 року було репресовано 150 представників командного складу вищого рангу. Загалом було репресовано близько 40 тисяч генералів та офіцерів Червоної армії. Більшість командних посад посіли люди, які не встигли закінчити навіть середні військові навчальні заклади.

Напередодні Великої Вітчизняної війни в складі Червоної армії було лише сім відсотків офіцерів, які мали вищу військову освіту.

 

Війна з українською інтелігенцією

Особливо пильна увага приділялась українській творчій інтелігенції, яку Сталін вважав «гнилою і нікчемною», розуміючи, як вона може впливати на свідомість людей. Їй оголосили криваву війну. І письменники, поети і артисти, не витримавши жорстоких тортур, часто зізнавалися в злочинах, які не чинили.

Валер’ян Підмогильний. 11 січня 1935 року, не витримавши катувань, зізнався у приналежності до «групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії». Під тортурами також визнав, що «політика колективізації привела українське село до голоду». Спочатку «найгуманніший радянський суд» присудив йому 10 років таборів, а у 1937-му особлива трійка УНКВС Ленінградської області винесла вирок – розстріл.

Валер’ян Поліщук. Письменник, літературний критик і публіцист. У листопаді 1934 року заарештований органами ДПУ, а в березні 1935-го виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР засудила його на 10 років виправно-трудових таборів. «Виправлявся» на Соловках, де його згодом і розстріляли.

Григорій Епік. Письменник, перекладач і публіцист. Був активним членом Спілки селянських письменників «Плуг». За спогадами сучасників, подавав великі надії як письменник. Але у грудні 1934-го його творча діяльність була припинена: митця заарештували за «приналежність до контрреволюційної націоналістичної організації, що планувала терористичні акти проти керівників Компартії та уряду». Розуміючи приреченість, він одразу визнав свою вину і навіть написав на ім’я наркома ДПУ В. Балицького листа, в якому розкаювався за злочинні наміри всієї групи і визнавав, що їх усіх варто постріляти, «як скажених псів». Та це його не врятувало.

Микола Зеров був талановитим поетом і літературознавцем, перекладачем античної поезії. Спочатку його звільнили з університету, де він викладав, а в ніч з 27 на 28 квітня 1935 року заарештували. Звинувачення висунули традиційне: керівництво контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією. Військовий трибунал Київського військового округу розглянув судову справу на закритому судовому засіданні, засудивши літератора до 10 років ув’язнення, але у 1937-му він був розстріляний.

Перелік поетів і письменників, артистів і драматургів, які знайшли останній прихисток за тисячі кілометрів від рідної землі – в урочищі Сандармох – можна продовжувати. На просторах радянської імперії таких сандармохів було сотні!.

 

«Людська гідність принижується…»

За часів панування радянської влади десятки тисяч українців відправлялися до концтаборів, розташованих у віддалених районах СРСР. Починаючи з 1934 року, коли було вбито Сергія Кірова, кількість таборів зростала у геометричній прогресії, а разом із ними і чисельність «особового складу», туди поміщеного. Умови тримання там були жахливі. Ось як описав їх Варлам Шаламов – письменник, який провів у неволі понад 10 років:

«У таборі для того, щоб здорова молода людина, почавши свою кар’єру в золотому вибої на чистому зимовому повітрі, перетворилася на здохляка, потрібен термін щонайменше від двадцяти до тридцяти днів. Бригади, що починають золотий сезон… не зберігають до кінця сезону жодної людини». З ним погоджувався ще один довгожитель колимських таборів Андрій Микулин:

«Роками живуть в’язні в жахливих і важких умовах, в непридатних до мешкання бараках, обірвані і голодні, сплять на нарах із сухим мохом або гнилою соломою; вкриваються старими мішками або рваними табірними бушлатами; нишпорять завжди на смітниках, щоб знайти там гнилу картоплину, трухляву кістку або головку від оселедця.

Влітку варять різні коріння, навіть листя чи будь-яку траву, щоб заспокоїти голод, а взимку обморожують тіло і вмирають від застуди. Ставлення до в’язнів брутальне, безжалісне, нахабне і свавільне. Вони чують тільки скажений галас, російський брутальний матюк, сварку, підгінку до праці, а часто і побиття з боку наглядачів. Людська гідність цілком ігнорується, а офіційно в’язнів як тварину, адміністрація називає «рабочая сила». В таборах заборонено навіть вживати таку загально поширену й узаконену в СРСР назву, як «товариш». Начальство звертається до в’язня «зека такий-то», а в’язень до начальника: «ґражданін начальнік».

Навіть по закінченні Другої світової війни умови утримання в’язнів не було поліпшено. Наприклад, ті, хто виконував норму, мали в середньому такий раціон харчування: хліб – 0,6 кг, жири – 20 г, крупи – 120 г, м’ясо – 30 г або риба – 75 г, цукор – 27 г. Безпосередньо в руки видавали лише хліб. Інші продукти використовували для приготування гарячих страв (двічі на день – зранку та ввечері). Тим, хто провинився, давали лише 200 г хліба. Прокидалися в’язні о 4-й годині ранку, лягали спати о 10-й вечора. Робочий день тривав 10-12 годин, не враховуючи часу для приходу на роботу і повернення.

Рідні та близькі «ворогів народу» часто теж зазнавали репресій. Зокрема дружини. Для цього потрібне було підтвердження інформації про «співпрацю із засудженим», якщо вона «була в курсі контрреволюційної роботи чоловіка» чи «її висловлювання можуть бути розцінені як соціально небезпечні та політично сумнівні». Було чимало випадків, коли до таборів потрапляли вагітні жінки, жінки з малими дітьми.

Документи НКВС свідчать: протягом 1944-1953 років за участь у визвольному русі чи його підтримку репресовано близько півмільйона осіб, з них 153 тисяч розстріляно, 134 тисячі ув’язнено і понад 200 тисяч депортовано. За попередніми даними, з 1927 року по 1990 рік було заарештовано понад мільйон осіб, більшість з яких 545 тисяч були засуджені чи розстріляні.

Компартійний режим, який правив більш як сім десятиліть, приніс українцям багато горя. Не всі онуки і правнуки тих, кого оголосили «ворогами народу» і розстріляли чи запроторили до концтаборів, знають, де їхні могили. Внаслідок «чисток», «боротьби з буржуазним націоналізмом цей режим звів з білого світу мільйони українського люду. І хто б там що не говорив, але сьогоднішня демографічна криза певним чином обумовлена і тими страшними подіями, що відбувались на українській землі не одне десятиліття.

Сергій Зятьєв

Powered by Ajaxy