журнал серпень-онлайн 2014

День нашої незалежності

Кілька років тому Путін з якогось дива сказав, що така держава, як Україна, є прикрою випадковістю. Полемізувати з ним – велика честь навіть для російського президента, на яку він не заслуговує, бо не знає, що це таке і з чим його їдять. 

Протягом століть українці виборювали свою державність і незалежність. Не завжди доля була прихильною до них. Особливо після Переяслав-Хмельницької угоди, яку з московським царем уклав Богдан Хмельницький.

Наш народ за всю свою історію зазнавав багато утисків і бід. Та чи не найбільше – від росіян. Згадаймо хоча б війни, в яких українці брали участь під прапором Російської імперії, відстоюючи чужі інтереси. За часів радянської влади мало що змінилось. Голодомори, які відібрали життя мільйонів наших співвітчизників, Друга світова війна, під час якої через бездарність деяких радянських генералів Україна втратила 7-8 мільйонів своїх громадян.

А війна в Афганістані? Що забули українці за кілька тисяч кілометрів від рідних домівок, куди їх відправила Москва виконувати «інтернаціональний обов’язок»?

Але ми повставали, чинили опір. Здавалося, події минулого століття, коли на політичній карті світу нарешті з’явилася Українська Народна Республіка, виведуть Україну-неньку на широкий шлях свободи, зроблять її рівною серед рівних європейських країн. Та не так сталося, як гадалося. Ленінська Росія задушила її у «братерських» обіймах.

24 серпня 1991 року Україна проголосила незалежність. Минуло 23 роки – і в нас знову хочуть її відібрати, і знову та ж Росія. Сьогодні на Донбасі триває справжня неоголошена війна проти нашого прагнення бути вільними людьми, проти нашої свободи.

Гинуть кращі сини українського народу. Молоді хлопці. Аби ми ніколи не почувалися «молодшими братами», не освоювали Колиму, Соловки й інші «екзотичні» місця Росії, аби зберегти честь і гідність нації. Вони захищали українську незалежність. Вони пішли на смерть, аби дати життя майбутньому України.

Згадаймо їхні імена – Руслан Плоходько, Владислав Файфура, Ілля Валявський, Ярослав Давидов, Максим Доник, Андрій Крилов, Олексій Заїка, Ігор Крисоватий, Ілля Леонтій, Роман Мендель, Руслан Рущак…

Честь і шана нашим героям! Подвиг їхній – безсмертний, пам’ять про них – нетлінна, вдячність народу – безмежна!

Після строкової служби вінничанин Віктор Саванчук залишився на контрактну. Армією хлопець був задоволений, про що неодноразово говорив своїм друзям-односельцям. Будував плани на майбутнє. Та їх перекреслила війна. Віктор загинув у липні. Йому було лише 23 роки…

Капітан медичної служби Дмитро Герасимчук мешкав на Житомирщині. За словами однополчан, під час антитерористичної операції врятував 30 людських життів. А своє не вберіг…

Лейтенант Богдан Завада командував підрозділом Національної гвардії. Незважаючи на молодість, воював професійно. Загинув, прикриваючи відхід бойових побратимів.

Під час визволення міста Щастя у складне становище потрапив підрозділ батальйону «Айдар». Найгірше було шістьом бійцям, яких оточили терористи. Зрозумівши, що живими з кільця їм не вибратись, хлопці, взявшись за руки, висмикнули з ручної гранати Ф-1 чеку…

Список полеглих – довгий. На їхнє місце стають нові й нові герої. Сильні духом, загартовані.

На допомогу військовим прийшли ті, кого на передовій називають янголами-охоронцями, у народі – героями тилу, самі ж вони іменують себе волонтерами. «Хлопці, ми з вами!» – сказали вони бійцям на Сході і почали діяти. Хто б міг подумати, ще декілька місяців тому вони були далекі від проблем забезпечення української армії, сьогодні ж це стало їхньою власною справою, справою честі та патріотизму.

Щодня волонтери годують, лікують, споряджають і надихають на ратні подвиги захисників Вітчизни. Завдяки їхнім зусиллям воїни служать, не турбуючись, чи спатимуть просто неба, чи в наметі.

Благодійники забезпечують українських солдатів практично всім: від питної води до дефіцитних бронежилетів і навіть… американських позашляховиків. За час свого існування народні активісти зібрали мільйони гривень на потреби армії.

Дбає про захисників Вітчизни і миловидна дівчина Тоня. У Вінницькому військово-медичному клінічному центрі вона опікується солдатами й офіцерами, які тут лікуються, частує їх солодощами й фруктами.

Таких дівчат багато. Їх можна зустріти і в Головному військово-медичному клінічному центрі МО України. Волонтерки не лише приносять бійцям різні смаколики, дефіцитні ліки, а й організовують заходи, аби покращити пораненим, багато з яких у важкому стані, настрій і зміцнити бойовий дух.

Українські жінки відомі не тільки своїм милосердям, а й справжнім героїзмом. Нещодавно світ дізнався про льотчицю Надію Савченко, особливу жінку, яка стала прикладом мужності навіть для багатьох чоловіків.

В Українському війську її добре знали як незвичайну особистість ще задовго до подій на Сході нашої держави. Вже у 16 років Надія вирішила набути фах військового льотчика. Для українських жінок це майже нереально! Але не для дівчини на ім’я Надія. Тож спочатку їй довелося послужити радистом в одному з підрозділів Державної спеціальної служби транспорту, згодом – пройти вишкіл десантника у 95-й аеромобільній бригаді.

У 2004-2005 роках у складі миротворчих сил України в Іраку відважна жінка проходила служ бу на посаді стрільця і була, до речі, єдиною жінкою серед наших миротворців. Повернувшись в Україну, подала клопотання Міністру оборони, на отримання дозволу навчатися в Харківському університеті Повітряних Сил, де традиційно здобували освіту лише чоловіки.

Коли ж на територію нашої держави підступно вдерся ворог, Надія стала до лав її оборонців: пішла служити добровольцем у батальйон «Айдар».

Тепер перед легендарною дівчиною новий бій – уже як ув’язненої російського СІЗО, куди її доправили, захопивши в полон, бойовики так званої ЛНР. Жінці висувають звинувачення у причетності до вбивства двох російських журналістів. Справа шита, як кажуть, білими нитками.

Утім на відео допиту, викладеному в Інтернеті, Надія виглядає впевненою та нескореною, бо знає: правда на її боці. Її відповідь російським слідчим одна: винною вона себе не вважає, адже присягала захищати Україну, зокрема від зовнішнього вторгнення. Красномовним свідченням її патріотизму є і той факт, що, перебуваючи в російському полоні і добре розуміючи російську мову, вона висунула вимогу надати їй українського перекладача.

Неймовірний сплеск патріотизму спостерігається сьогодні в Україні. Ще ніколи ми так не пишалися нашою національною символікою, своїм українським громадянством.

Україна – країна патріотів. Тож ми не дозволимо російському агресору здійснити його чорні задуми, захистимо свою державність. Немає більшої цінності, ніж радість життя на вільній українській землі. І зараз ми як ніколи це розуміємо!

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту