Герої АТО

«Док»

Навкруги вирувало справжнє пекло. За лічені хвилини сонце затягнуло чорним димом. В суцільній темряві гуркотіло, вибухало, лише іноді освітлюючи підступи до Пісків, де точився жорстокий бій. Коли винесли першого пораненого, санінструктор Олександр Калій перев’язав його і знову повернувся на передову. Поруч щось гучно рвонуло, і сержанта вибуховою хвилею відкинуло назад. Він упав, але за секунди отямився і очам не повірив – в його автоматі стирчало аж п’ять(!) осколків, зброю просто сплющило. Олександр схопив «калаш» пораненого. Почув, що інший боєць кличе на допомогу, перебинтував хлопця і скомандував: «Повзи до наших». Відстрілюючись, відчув, як другий автомат теж вибило з рук. Підняв його і побачив неймовірне: куля увійшла прямісінько в районі гачка. Знову відкинув пошкоджену зброю і взяв автомат вже іншого пораненого. Кілька хвилин бою – і знову удар! Цього разу ворожа куля увійшла в район рами затвора. За один бій медик поміняв три автомати! На його плечі була рація, то і її ворожий снайпер «зрізав». А тут ще й міна впала щось за три метри. Запалила траву, але, на щастя, не вибухнула

Своє бойове хрещення санінструктор батальйону сержант Олександр Калій пам’ятатиме все життя. Це сталося 21 липня 2014-го під час першого штурму Пісків. Тоді втратили багато хлопців. Але поранених з-під обстрілів медик витягнув усіх. І всі вижили. А загалом за час своєї участі в АТО він врятував життя 287 пораненим. Серед них були і з відірваними кінцівками, і з розкритими черевними порожнинами, і з пневмотораксами, були навіть двоє бійців з перебитими шийними артеріями, але й вони вижили! У санінструктора на руках помер лише один – старший лейтенант Андрій Бернадський. Але в його випадку медик нічого не зміг вдіяти – снайперська куля увійшла прямісінько в серце офіцера.

Того липневого дня екіпажі кількох українських танків Т-64 і двох БМП з приданими підрозділами отримали бойове завдання знищити опорний пункт терористів біля мосту між Пісками і Первомайським. Це давало можливість розірвати кільце оточення навколо підрозділів Збройних Сил України на території донецького аеропорту.

Екіпаж танка капітана Олександра Лавренка в голові колони вийшов на блокпост терористів. Українцям протистояли мінометна батарея, два танки, кулемети і снайпери бойовиків. Зав’язався бій. Наші знешкодили «сепарські» бойові машини, кулеметників і три автобуси терористів, які поспішили на допомогу своїм з Донецька. Близько ста фанатів «рускава міра» залишилися навічно на «кінцевій» зупинці. Але українські військові також зазнали втрату.

Екіпаж БМП-2, що рухалася за танком Лавренка, почав евакуацію поранених військовослужбовців. Сержант Калій, обробляючи рани, бачив, як безстрашні танкісти, захопивши блокпост противника, прицільним вогнем прикривали дії піхоти та евакуаційної групи.

– У нас уже було багато «300-х». Їх звозили до місця, де я надавав меддопомогу, – згадує Калій. – І тут бойовики накрили нас мінометним вогнем. Лавренко розстріляв весь боєкомплект, але все одно рушив туди, звідки вівся обстріл по медпункту. Пізніше бойовики на «рашистських» каналах розповіли, що «лавренківці» увірвалися на їхню позицію і просто розчавили гусеницями танка три мінометні обслуги! Але українці без боєкомплекту під’їхали дуже близько до сепаратистів, і нашу бойову машину підбили. Механік-водій і навідник загинули, а важкопоранений Олександр Лавренко підірвав себе, забравши на той світ ще кількох окупантів гранатою. Його екіпаж врятував життя близько сорока українцям. Геройський вчинок танкістів оцінив навіть ворог: їхні тіла через кілька днів після бою віддали помитими і переодягненими. Щоправда, все ж не втрималися від підлості: перед цим дружині Олександра в соцмережах відправили фотографію з обгорілими тілами. 14 жовтня 2016 року за той бій Президент України Петро Порошенко вручив орден «Золота Зірка» до звання Героя України вдові загиблого танкіста Олександра Лавренка Світлані та його доньці.

– Повністю зачистити Піски наші війська змогли за кілька днів – тільки 24 липня, і колони з боєприпасами і продуктами почали вільно заходити в донецький аеропорт. А медики могли ще й вивозити поранених, – згадує Олександр Калій, який у тому легендарному бою врятував життя ще й своєму комбату Дмитру Кащенку на позивний «Кощій», що зазнав важкого поранення в ноги. Одна із куль пройшла у верхній частині стегна. Перебита артерія, кров фонтанує. Джгут не накладеш. Олександр зорієнтувався миттєво. Вколов два шприци знеболювального, намацав артерію, затис її пальцем, скальпелем розрізав, «ув’язав», потім «втрамбував» це все і відправив комбата на евакуацію в госпіталь. У цьому бою медик і сам отримав поранення.

Саме після 21 липня Олександра в рідній 93-й окремій механізованій бригаді почали називати «Доком». На війні для бійців він став одночасно хірургом, травматологом і психологом.

ЗА ФРОНТ ХАБАР ВИМАГАЛИ

В юності Олександр потрапив в аварію й отримав серйозну травму хребта. Лікарі поставили його на ноги, але йти в армію категорично заборонили. Сашко довго бігав за військкомом: випрошував дозвіл служити. Той відмовляв, але таки здався, адже хлопець виявився наполегливим. Схожа ситуація повторилася і п’ятнадцять років по тому.

37-річний харків’янин Олександр Калій прийшов у районний військкомат, як тільки розпочалася АТО. Його знову довго не хотіли брати на фронт: багатодітний батько, до того ж має проблеми зі здоров’ям. І все ж взяли, але залишили при військкоматі, де чоловік налаштовував старенькі комп’ютери.

Одного разу Калія відправили в госпіталь допомагати переносити до моргу «200-х», адже він мав медичну освіту і досвід роботи на «швидкій». Побачивши характер поранень, він зрозумів, що практично половину з хлопців можна було врятувати. Деякі із загиблих стекли кров’ю через неправильно накладений джгут. Того ж дня чоловік почав писати рапорти із проханням направити його на передову. Один подав. Не задовольнили. Другий – теж. Коли настала черга десятого, полковник напряму заявив: «Розумієш, у мене люди платять для того, щоб в АТО не йти». Олександр був ошелешений: «Не розумію, я що, маю заплатити, щоб піти на війну?» А той у відповідь: «Ну ти ж дорослий хлопець…» І тут чоловік не витримав, заїхав горе-офіцеру в щелепу. Наступного дня сержант був на бесіді у облвійськкома, який, розібравшись у ситуації, прохання добровольця направити на передову виконав. А «поранений» полковник пізніше отримав своє, коли його спіймали на хабарі і віддали під суд.

До АТО того разу вирушило 34 чоловіки із харківських військ­коматів, що, як і Олександр, рвалися на фронт. Всі вони потрапили у 93-ю окрему механізовану бригаду. Після двох тижнів навчань мобілізовані вже вели бойові дії під Донецьком, у Пісках.

18 липня у складі батальйонної тактичної групи, якою командував Дмитро Кащенко, він же «Кощій», двома танками і БМП здійснили марш-кидок з Андріївки по сепарських тилах з виходом спочатку на військову частину «Зеніт», потім прорвалися в донецький аеропорт. Там піхоту зустріли гостинно, надвечір полягали спати. В терміналах ще було світло, вода.

Вранці Олександр прокинувся і вирішив просто пройтися позиціями. У нього із собою, звісно, була медична сумка. Хлопці побачили бійця і запитують: «Ти «Док»?» Той: «Так». «У нас поранені, допоможеш?»

– За два дні ми з фельдшером Костею з 3-го полку спецпризначення прооперували двадцять п’ять(!) бійців, – згадує Калій. – До кінця першого дня мене колотило всього, попросив: «Мужики, дайте горілки». Адже того разу я оперував вперше. 20-го липня до аеропорту прорвалася ще одна група з бригади. Серед них був Вадим Бійчук, хірург. З ним вже було легше.

Олександр Калій вважає, що на передовій бійцям потрібна не тільки медична, а й психологічна допомога.

– Одного разу мій дядько, який пройшов Афган і Карабах, дав мені одну пораду: «Санько, запам’ятай. Сміх – це найкраща розрядка», – розповідає сержант. – Тобто, коли нерви напружені до межі, коли лупить міномет, коли працюють снайпери, а хлопці бояться голову висунути, прориваєшся до них, «пірнаєш» в окоп і починаєш: «Мужики, і що ви тут робите? Чого це ви бій без мене влаштували? На війні дають нагороди, а я на них дуже жадібний, треба ділитися». І вони починають посміхатися. Загалом медик на фронті не повинен думати про те, що кулі свистять і вибухи навкруги. Його завдання – надати першу допомогу пораненому, а потім евакуювати.

В АТО сержант Калій пробув півтора року. За цей час пройшов всі гарячі точки, отримав три поранення. І важив лише 80 кг замість «довоєнних» 148. Навіть свою астму «залікував» під час багаторазових «візитів» у донецький аеропорт, де не було можливості купити рятівний «Сальбутамол». Було важко, спочатку задихався, сильно кашляв, але за деякий час астма потроху відступила і надлишкова вага теж!

На фронті Олександр починав з посади санінструктора, а закінчував начальником медпункту батальйону.

НАЙГОЛОВНІШІ ВОРОГИ – БЮРОКРАТИ

Опісля Олександр продовжив службу у Шевченківському райвійськкоматі м. Харкова, де обіймає посаду начальника радіовузла зв’язку та інформатизації, начальника радіостанції. Крім того, вирішив здобути вищу освіту – вступив на заочне навчання до Харківського національного університету радіоелектроніки, де вивчає біомедичну інженерію і протезування.

Поки Олександр захищав Батьківщину на Сході, його дружина і три доньки тулилися в маленькій кімнаті заводського гуртожитку. Старша донька Ліза 2015 року пішла в перший клас. Весь навчальний рік вона робила уроки на… табуреті: письмовий стіл поставити було ніде. Зі спальними місцями теж проблема. Мама і дівчатка примудрялися поміститися вчотирьох на двох’ярусному ліжку. А тато лягав відпочивати на підлозі.

– Коли прийшов ставати на квартирний облік в квартирно-експлуатаційну частину, там не знали, в яку чергу мене поставити, – згадує Олександр Калій. – Вирішили записати до «афганців» і чорнобильців. Видали список документів. Зібрав усі, приніс. Секретар дописав ще п’ять пунктів. Оформив і ці. Тоді мені написали ще два. Нарешті я зібрав необхідні папери і почув довгоочікувані слова: «Тепер є всі». Став чекати. У Харкові на гарнізон виділили 25 квартир. Обласному військкомату перепала одна. І тут раптом з’ясувалося, що мене в черзі… немає, тому що моя справа повністю не зібрана! Якійсь папірець загубився!

Був і на особистому прийомі у харківського міського голови Геннадія Кернеса. Він запропонував на вибір два варіанти вирішення квартирної проблеми. Перший – кредитування бійців АТО на пільгових умовах, під 3 відсотки річних. П’ять відсотків суми (близько 44 тис. грн) потрібно було заплатити відразу. Але навіть цих грошей я не мав. Другий варіант – отримати землю. Мені нав’язували ділянку на болоті, поруч із шосе. Але як я зможу побудувати будинок на одну зарплату, маючи на руках трьох маленьких дітей? Помічники міського голови потім ще щось уточнювали, просили надати чергові папірці. Я подумав, що мені нарешті допомагатимуть. Тривожний звінок пролунав у січні 2016 року: «Здрастуйте, вас турбує соціальна служба. Що ви зробили, щоб змінити умови життя дітей?» – «Я встав на квартирний облік, був на особистому прийомі в Кернеса. Поки чекаю». – «Якщо протягом півроку нічого не зміните і житлові умови не відповідатимуть нормам, створять спеціальну комісію і ваші діти будуть визначені в дитбудинок», – заявив представник соцслужби. Тоді я зрозумів, навіщо збирали відомості про мою сім’ю: щоб погрожувати, замість того, щоб допомогти.

Зневірившись, Олександр Калій написав про свою житлову проблему Андрію Боєчку, волонтеру, ініціатору всеукраїнської акції «Народний Герой України». Вони познайомилися 15 липня 2015 р. в Дніпрі, де «Доку» урочисто вручали народний орден. На початку 2016-го Андрій запропонував «Доку» приїхати на чергову церемонію нагородження в Полтаву і розповісти про свою проблему зі сцени. Про Олександра потім багато писали. Але харківська влада ніяк не відреагувала, на відміну від звичайних людей, які упродовж семи місяців збирали кошти для Олександра. Перераховували бійці, літні люди, волонтери. Зібрали близько 8 тис. дол. Ще 25 тис. дол. надав благодійник із Канади, який і до того виділяв гроші на ліки та одяг для українських бійців.

А потім сталося ще одне диво. Вибирати житло Олександр Калій ходив разом з дочками (мамі про придбання сказали в останній момент, зробили їй сюрприз). Жінка, що продавала житло, сказала, що він виніс з поля бою в донецькому аеропорту її пораненого племінника, і зменшила вартість квартири на кілька тисяч доларів!

– З серпня ми мешкаємо в чотирикімнатних апартаментах, – посміхається Олександр Калій. – Одна кімната для нас з дружиною Марією. У дівчат теж окрема спальня. Облаштовуємо кімнату для занять. Скільки можна Лізі вчити уроки на табуретці? Скоро школяркою стане і Олександра. Молодша, Вероніка, поки ходить у дитячий садок. А школа і садок тепер не за кілометр від нашого будинку, як було раніше, а просто у дворі.

Юрій КУЗНЕЦОВ

EnglishFrenchGermanItalianPortugueseRussianSpanishUkrainian
Powered by Ajaxy

Ти станеш командиром!

Військо України
Международный выставочный центр

Партнери проекту