Герої АТО

Двічі майор Великохатній

Двічі майор Великохатній

Наша Україна багата на патріотів. Одні полюбляють носити вишиванки, другі – співати гімн… Багато які від душі кричать: «Слава Україні»! А є ті, які без зайвого галасу обирають найскладніший шлях – захист рідної землі від ворога, який нахабно вдерся на нашу територію. «Не доведи Господи підкоритися ненависним завойовникам, страждати і проливати сльози», – думав Сергій Великохатній з Козельця Чернігівської області, коли тільки-но почалася антитерористична операція на Сході. На той час він уже мав звання майора і пішов на заслужений відпочинок. Та думка про те, що наша країна може знову стати колонією імперії, якщо вчасно не стати на її захист, не давала спокою колишньому працівнику правоохоронних органів

Сергій Леонідович глянув в заплямоване кров’ю обличчя неоголошеної війни два роки тому. У найзапекліших боях за Вуглегірськ, коли ворожі снайпери прострілювали всі вулиці, російські окупанти засипали снарядами з «Градів», а їхня важка бронетехніка сунула з усіх боків, він мужньо командував одним з блокпостів ЗСУ.

Мріяв лікувати, а довелось… стріляти

Свого часу звичайний хлопець із селища мріяв про доволі благородне заняття – лікувати тварин. Навіть закінчив Козелецький технікум ветеринарної медицини. Та не так склалося, як гадалося. Сергій подався на південь України здобувати більш серйозну професію і вступив до Одеського інституту сухопутних військ на спеціальність «командир мотопіхотних підрозділів». По його закінченні шість років ніс службу в 169-му навчальному центрі «Десна», командував навчальною ротою. Звільнився в званні капітана.

«Останній рік я був старшим викладачем циклу вогневої підготовки. Навчав особовий склад справно володіти зброєю. Наприкінці 2003-го року звільнився з лав Збройних Сил, а в січні 2004-го – пішов до органів внутрішніх справ, де прослужив сім років. Починав на посаді дільничного, а закінчив заступником начальника райвідділу. На заслужений відпочинок вийшов за вислугою років у званні майора».

Ще досить молодий  36-річний Сергій, щойно вийшовши на пенсію, приступив до втілення своєї мрії – власними руками будував омріяне помешкання. Як справжній чоловік, він добре знав, що повинен за життя обов’язково зробити три речі: посадити дерево, виростити сина і побудувати власний дім. Перші два завдання на той час він вже успішно виконав: на подвір’ї весело грався дев’ятирічний Богдан, а в саду буяло не одне посаджене господарем дерево. Тож залишалося звести будинок. «Озброївшись» будівельним приладдям, колишній міліціонер вирішив спробувати себе в іншому амплуа.

– Навички будівельника в мене є, адже я все життя прожив у селищі, тому роботу доводилося виконувати різну. Велике задоволення отримував від самого процесу. Звісно, в чомусь мені допомагали більш досвідчені спеціалісти, але переконаний, що потрібно, наскільки це можливо, будувати родинний дім власноруч. Тільки тоді відчуєш його справжню цінність, – зізначає Сергій.

Замість мирного відпочинку –  обстріли, танки, загиблі…

Лишатися осторонь кривавих подій на Майдані майор Великохатній не міг. Долучився до небайдужої спільноти патріотичних українців. А коли на Сході почалися бойові дії, молодий пенсіонер пішов до військкомату з проханням відрядити його добровольцем. Якраз тоді розпочиналася перша хвиля мобілізації. «Як можна спокійно споглядати, коли до рук беруть зброю зовсім юні хлопці, які до цього її тільки у фільмах бачили. А я – людина військова – буду ховатися за спинами тих, хто ще зовсім життя не бачив…» – розмірковував про себе чоловік.

Про те, як воював, він говорить неохоче. І не лише тому, що в житті неговіркий. Доводилося йому виконувати різні специфічні завдання, про які відверто хіба що після війни розповість.

– У березні 2014-го року я взяв свій квиток і пішов до військкомату записуватися добровольцем, – розповідає співбесідник. Але начальник з невідомих причин залишив мене при місцевому органі військового управління – офіцером відділення комплектування команд. Я тоді кілька разів звертався до військового комісара, щоб поїхати в бойові частини. Постійно звучала відмова… Але зрештою я таки «дотис» його. Так у серпні потрапив до 13-го батальйону територіальної оборони «Чернігів -1». Спочатку служив у стройовій частині, до якої був відряджений військкоматом. А згодом мене перевели на посаду командира взводу. Ротним став вже після першої ротації.

– У серпні 2014 року ми звільнили Станицю Луганську, вийшли до Сіверського Донця. Комбат з нач­штабу всю операцію самі продумали і реалізували. Повернулися  на Чернігівщину в листопаді 2014 року. Виїжджали з «Десни», а приїхали до Гончарів­ська, до 1-ї танкової бригади. Там ми побачили, що батальйон почали посилювати протитанковими ракетними комплексами, мінометним та танковим взводом… Стало очевидним, що в другу ротацію ми поїдемо не паспорти переглядати на блокпостах, – ділиться офіцер.

Бій за Вуглегірськ

Друга ротація Сергія Велико­хатнього  почалася  18 січня 2015 року, коли його рота зайшла у Вуглегірськ. Саме це невелике містечко і стало першою стратегічною метою бойовиків під час Дебальцівської операції. Тут вже й досвідчені вчилися воювати на ходу, відкидаючи вивчене по книжках. Саме тут він вдруге отримав звання майора. Цього разу – Збройних Cил.

– До цього говорили, що наш батальйон стоятиме в другій лінії оборони, а опинилися  на самісінькій передовій. За 10 днів до початку боїв добудували міцний бліндаж. Більше облаштувати не встигли. Земля замерзла, а інженерної техніки в батальйоні тоді не було. На вогневі позиції я розподіляв людей сам, кожного окремо. У затишшя між обстрілами брав хлопців за руку, водив, показував, де чия позиція в разі чого, як можна поліпшити її, хто куди має бігти, куди належить падати, куди стріляти, кого прикривати, – продовжує Сергій.

– 29 січня почався штурм Вуглегірська. Погодні умови були такі, що далі десяти метрів ніхто нічого не бачив. Після щільного артобстрілу на місто посунули російські  танки. Спершу з боку Єнакієвого, потім з Горлівки.

Коли майор Великохатній побачив, що колона бронетехніки ворога вже зовсім поруч дав команду «Рота, до бою!». Вже за кілька годин стало очевидним, що против­ник зібрав надто великі сили.

– Першу атаку ми успішно відбили за допомогою танка. Якби в нього гармату не заклинило, відбили б і другу. Та в ході бою вийшли з ладу два танки батальйону. Хоча противник на той момент втратив на один танк більше. Підбита техніка перегородила ворогам шлях. Вони спробували обійти лісосмугою, а там – розтяжки, – деталізує Сергій.

– Надвечір, хоч ситуація в стратегічному населеному пункті і залишалася  напруженою, артилерійські дуелі дещо стихли.

– Близько шостої вечора я знову почав ходити по позиціях, людей підбадьорювати. Раптом з третього поста передають про рухи в темряві. Хтось, мовляв, ходить, їздить, гуде… Побіг туди… Удар, бахнуло, курява, хоч око виколи. Лежу вже я на землі, причому при свідомості. Давай підтягуватися, але на ноги спертися не можу, зрозумів, що з ними щось не те. Пам’ятаю, що нас було двоє – я та Іван Шутько. Навпомацки передав це по радіостанції і відключився. Скоріш за все то прилетів до нас «град». Прийшов до тями на кілька секунд, коли дзвонила дружина – це було десь у Луганському, а потім вже за добу у вінницькому госпіталі. А наші хлопці й надалі продовжували тримати оборону.

У ході боїв 29-31 січня у Вуглегірську військовослужбовці 13-го мотопіхотного батальйону знищили понад 30 піхотинців і танкістів гібридної армії Російської Федерації. Взяли в полон трьох ворожих вояк.

На той час Сергій вів уже свій власний бій – за життя. Численні операції, завдяки яким вдалося врятувати праву ногу. Ліву, на жаль, довелось ампутувати. Два місяці в лікарні і така довгоочікувана дорога додому…

З офіцерів і солдатів батальйону, які відзначилися в боях за Вуглегірськ, саме майор Великохатній був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності нашої держави. Президент Порошенко вручив бійцю іменний годинник, коли той перебував у госпіталі. А в березні нинішнього року волонтерська організація «Жіноча сот­ня самооборони Чернігова» відзначила мужнього козельчанина Сергія Великохатнього орденом «Лицарський хрест добровольця».

– Три роки вже триває справжня, але неоголошена війна.  Якщо говорити про нагороди, то найбільшою для мене буде мирна цілісна і незалежна Україна!, – підсумував захисник.

 

Сніжана БОЖОК

Ти станеш командиром!

Військо України

EnglishFrenchGermanItalianPortugueseRussianSpanishUkrainian
Powered by Ajaxy
Международный выставочный центр

Партнери проекту