журнал травень-онлайн 2018

Фінські та хорватські уроки для України

Фінські та хорватські уроки для України

Наприкінці квітня цього року начальник Генерального штабу – Головнокомандувач ЗС України генерал армії України Віктор Муженко підписав наказ «Про затвердження програми заходів щодо відновлення та впровадження національних бойових традицій у Збройних Силах України».

У документі привертає увагу теза про вивчення бойового досвіду Фінляндії та Хорватії як країн, що здобули та захистили свою незалежність у ХХ столітті. Досвід цих країн дійсно унікальний та дуже цікавий саме для України, яка стримує російську агресію

«Njet, Molotoff»

Саме так співали фіни під час радянсько-фінської війни 1939-1940 рр. Народний комісар закордонних справ СРСР В’ячеслав Молотов відзначився не лише як один із активних учасників кривавих партійних чисток 1937-38 рр., а й як один із ініціаторів пакту з Третім рейхом, за яким Фінляндія увійшла в радянську сферу впливу. Після цього стосунки між Москвою та Гельсінкі загострились. У листопаді 1939 р. фіни відмовилися передати СРСР значні території в Карелії та військово-морську базу Ханко, у відповідь на це Союз розірвав дипломатичні стосунки.

До цього відбулось уже дві радянсько-фінські війни (1918-1920 та 1921-22 рр.), в яких велику роль відіграли загони шюцкору – громадянської гвардії. Виниклий як ополчення фінів-патріотів 1918 року, шюцкор на початку 20-х років став потужною організацією з кількома десятками тисяч членів. Саме жорстка лінія цих загонів щодо червоних агітаторів, які керувалися Москвою, змогла вберегти фінів від утворення в них більшовицької республіки. У часи війни уряд використовував загони шюцкору як армійський резерв, в міжвоєнний час на них покладалося завдання військово-патріотичної підготовки населення. На 1939 рік у лавах організації перебувало близько 110 тисяч осіб. Для невеликої Фінляндії це доволі значна цифра.

30 листопада 1939 року армія СРСР чисельністю понад 540 тисяч осіб напала на Фінляндію фронтом від Баренцевого до Балтійського моря. Здавалося, що перемога буде швидкою і майже безкровною: загалом СРСР міг виставити проти фінів 800 тисяч солдатів, більше 2000 танків, 2500 літаків… Колосальна сила проти фінів, які мали у своєму розпорядженні заледве 250 тисяч солдатів, 30 танків і трохи більше сотні літаків.

Але не так сталося, як гадалося. Розуміючи небезпеку  сусідства з «першою робітничо-селянською» державою, фіни ще з 20-х років почали будівництво лінії захисних споруд на Карельскому перешийку. Трохи згодом ця лінія отримала назву «Лінія Маннергейма» на честь Карла Густава Маннергейма, головнокомандувача фінських Збройних сил.

До речі, Маннергейм разом із нашим Павлом Скоропадським був ад’ютантом російського імператора Ніколая II, як і Скоропадський, створював незалежну від Росії державу. Маннергейму це вдалося, Скоропадському – ні.

Фельдмаршал Маннергейм у міжвоєнні роки був одним із небагатьох у Фінляндії, хто розумів загрозу з боку СРСР. Його стараннями фінська армія, хай повільно, але переозброювалась (на початку 30-х років уряд постійно скорочував фінансування армії; в якийсь момент Маннергейм навіть погрожував відставкою, якщо військовий бюджет не буде збільшено), а оборонна лінія будувалась із залученням іноземних спеціалістів.

У лінію входили бункери, дзоти, доти (при більшості з яких були облаштовані підземні каземати, кухня, офіцерська кімната, склад для продовольства… Крім того, кожен дот було обладнано вентиляційною системою і навіть водогон), траншеї, мінні  поля, колючий дріт тощо. Радянські штабні офіцери, які планували швидку війну, не врахували (чи не захотіли врахувати), що в атаці на такі укріплення чисельна перевага тих, хто наступає втрачає своє значення, а танки за відсутності простору для маневру стають легкою здобиччю ворога. Забули вони і про фінські морози, а тому солдати йшли в бій у літньому спорядженні (близько 17 тисяч радянських солдатів та офіцерів загинули внаслідок обмороження).

Окрім того, розуміючи неможливість перемогти лише регулярними військами, фіни активно використовували невеликі диверсійні підрозділи, які завдавали раптових ударів по ворогу і негайно відходили, користуючись чудовим знанням місцевості.

Навіть на територіях, де фіни не мали жодних укріплень, «червоні» зазнавали величезних втрат, потрапляли в оточення і вимушені були залишати захоплені рубежі. Показовим є бій біля озері Толваярві 12 грудня 1939 року, де зійшлись радянська 139-та стрілецька дивізія (20000 вояків) Червоної армії та 16-й піхотний полк і кілька окремих батальйонів фінів. Під час наступу для виходу на фланг фінів, радянські війська вийшли до озера Толваярві. Розуміючи загрозу своєму ІV корпусу, фіни кинули проти ворога всі сили, які змогли зібрати – близько 4000 вояків. Вранці 12 грудня фіни почали атаку. Зіткнувшись із серйозним спротивом, спершу вони відійшли, але вже близько обіду прорвали позиції противника і змогли оточити 609-й стрілецький полк разом із його штабом і повністю його знищити. Побачивши, що позиції прорвані, радянські війська, заливши важке озброєння, почали тікати. Наступного дня їм на допомогу було кинуто 75-ту стрілецьку дивізію, але фіни відкинули і її. Через загрозу для свого флангу, командування 8-ї радянської армії почало загальний відхід. Загальні втрати фінів становили близько 350 убитими та пораненими. Їхній противник втратив більше тисячі осіб і 20 танків. Тож попри величезну чисельну перевагу ворога, фіни завдяки проявленій ініціативі змогли незначними силами відкинути цілу армію.

Війна тривала до березня 1940 року. Не отримавши підтримки від західних демократій  та розуміючи, що радянська армія не зупиниться, навіть втрачаючи тисячі вояків,  фіни погодилися на підписання мирного договору, за яким значні території Карелії відійшли до СРСР. Загальні втрати фінів становили близько 70 тисяч убитими та пораненими, тоді як Червона армія втратила майже 400 тисяч і кілька сотень танків.

Уміла оборона, активне використання підготовленої лінії укріплень, засідок, диверсійних підрозділів зробили перемогу для СРСР пірровою та показали всьому світу, що Червона армія воювати не вміє. Почасти це стало поштовхом для Третього рейху атакувати Союз. Німці були переконані – якщо невелика Фінляндія змогла знекровити «Рабочє-крєстьянскую» армію, то Вермахт знищить її за лічені місяці. Та головне, що вперта війна маленької Фінляндії проти нападника – могутнього СРСР стала гарантією державної незалежності країни, навіть попри втрату 20 відсотків її території, до того ж найбільш придатної для життя (Карелія так і залишилась окупованою).

Операція «Блискавка»

1995 рік був нелегким для Хорватії. Недавно вийшовши зі складу Югославії, переживши війну та економічну кризу, республіка лише починала ставати на ноги, не маючи навіть повного контролю над своєю територією: частину хорватських земель, Західну Славонію, контролювала невизнана Республіка Сербська Країна (РСК).

Сербсько-хорватське протистояння нагадує відносини України з Росією: так само дві частини колишньої імперії, однак серби прагнули до відновлення «єдиної та неподільної», а хорвати – до повної незалежності. Від самого початку існування Югославії в ній проводилася політика сербізації. Так, зокрема, серби відмовлялися визнати існування хорватської та словенської мов, розглядаючи їх як діалекти сербської (така ситуація тривала до 50-х років ХХ століття). Більшість місць в парламенті посідали саме серби, усіма силами намагаючись не допустити до влади представників інших народів. Будь-які прояви несербського націоналізму жорстоко карались.

Від самого початку збройного конфлікту з хорватами 1991 року серби показали, що закони війни для них не писані: у мультиетнічному місті Вуковар, яке захопили серби, хорватів витягували навіть з лікарень і розстрілювали в полі. На інших захоплених територіях сербські війська вели себе не краще.

РСК, що перебувала на формально хорватській території, фактично була аналогом «ДНР» і «ЛНР». Ніким не визнана, підтримувана сербами, з надзвичайно високим рівнем злочинності та ненавистю до всього хорватського. Достатньо сказати, що вбивства сербами хорватів (а їх на території Країни було близько 7% населення) місцеві правоохоронні органи просто не розслідували. До того ж через територію Сербської Країни проходило кілька важливих для Хорватії магістралей.

У 1995 році територія РСК перебувала під наглядом миротворчих сил ООН, однак, за хорватськими даними, миротворці більше займались торгівлею з сербами, а не охороною порядку. Численні намагання Хорватії врегулювати конфлікт дипломатичним шляхом наштовхувалися на пасивний спротив світової спільноти. Саме тоді було вирішено знищити РСК військовим шляхом.

План хорватів був простий і елегантний: несподіваним ударом по всій лінії фронту дезорганізувати ворога, а потім повести наступ на кількох найбільш важливих напрямках, намагаючись оточити якомога більші маси ворожих сил.

1 травня хорвати почали наступ. Вже за перші години їхні війська просунулися на 10-15 кілометрів. Більшу частину збройних формувань Сербської Країни становили ополченці і колишні бандити. Хорвати ж насамперед знищували найбільш боєздатні частини. Під кінець першого дня наступу почалась масова втеча вояків РСК на територію Сербії. Миротворці ООН не втручались.

Операція завершилась 3 травня. За цей час втрати хорватів становили близько 50 осіб убитими та 186 пораненими. РСК втратили  283 осіб убитими та пораненими та 1,5 тисячі – полоненими.

Стрімка несподівана атака, коли всі дипломатичні засоби було вичерпано, показала, що хорвати не бояться за потреби воювати за свою землю. Невтручання та мовчазний осуд західних держав анітрохи не вплинули на політику Хорватії щодо територій, які вона вважала своїми.

Арсен ЧЕПУРНИЙ, Василь ЧЕПУРНИЙ

Powered by Ajaxy