журнал січень-онлайн 2018

Команда «Смайла»

Команда «Смайла»

До того, як на рідну землю прийшла біда, він мав власний завод. А ще була дружина та друзі, як він вважав, справжні…

Бізнесмен, волонтер, снайпер… Сергій Воронін свій вибір на користь миру в Україні зробив упевнено. А коли чоловік прибув на Донбас, перше чим відзначився –намалював собі на бронежилеті великий і яскравий смайл. Відтоді сонячний малюнок став символізувати і його позивний. Чоловікові він личить – адже попри все те, що довелося пережити на війні, Сергій часто всміхається…

Сьогодні «Смайл» і його підрозділ відчищають Батьківщину від окупаційного бруду, який вгризся в нашу землю. Чи замислювався Сергій Воронін тоді, у 2014-му, коли робив свій доленосний вибір, що йому доведеться стати не лише волонтером, а й мужнім воїном? Йому виповнилося 34 роки. Він вдячний своєму однокласнику Олександрові Ярмошину, який, долучившись до волонтерського проекту «Крила Фенікса», запропонував разом робити добру справу для українських захисників.

– Нині ті, хто тільки-но почав воювати, не знають, що таке 2014-й. У перший же рік бойових дій на Сході України нашим воїнам не вистачало майже всього: посуду, ліхтариків, батарейок, засобів захисту. Списки потреб замикали глобальні на той час речі – автомобілі, бойова амуніція, – розповідає Сергій.

Увесь свій бізнес Сергій Воронін переключив на допомогу АТО, а згодом продав його, аби спрямувати всі зароблені гроші на потреби війська. Дружина не зрозуміла таких вчинків і намірів, й вони розлучилися. Давні друзі теж не вирізнялися сумлінням. Коли він разом із командою волонтерів на відстані в тисячі кілометрів вирішував надважливі проблеми армії, вони запитували: «А що ти з цього маєш?» Тоді, ці далекі від суворої реальності люди теж відсіялись із життя «Смайла».

– Бувало таке, що ми в район АТО ганяли по два-три рази на тиждень із тим, що необхідно військовим. Бувало, не спав годинами, проїжджав близько трьох тисяч кілометрів, – згадує чоловік. – Знали, що кожен шолом, який везли, рятував чиєсь життя. І це нас підбадьорювало, додавало сил.

– У чотирнадцятому волонтери і медики були мішенню номер один для російських бойовиків. Ми якось заїхали у Волноваху, щоб купити хліба. Тільки-но зайшли до магазину, а продавчиня з порога нам відрізала: «Украинской армии я не продам!» Не встигли від’їхати від магазину, як нас наздогнав «жигуль». Звідти висунулися два автомати й почали по нас стріляти. Весь наш бус «прошили», але, дяка Богові, ми залишилися живі, – розповідає «Смайл».

Згадки про всю небезпеку волонтерської місії не полишають чоловіка навіть у снах: постріли гармат, свист куль і розриви снарядів.

Сергій перебирає в пам’яті назви: Амвросіївка, Весела Гора, Трьохізбенка… Тоді ворожі сили нещадно обстрілювали позиції українського війська, і він з колегами по 5-6 годин поруч з бійцями перечікували вогонь ворожих «Градів». Перше, що спадало на думку під час обстрілів: «Напевно, нашій машинці вже настав кінець».

— Вилазили з бліндажа і перепитували, чи всі живі. Коли чули ствердну відповідь, обдивлялися машину. Переконавшись, що й вона ціла, гучно раділи, – згадує чоловік.

Сергій не тільки привозив на війну речі, потрібні нашим воїнам. Багато разів йому доводилося вивозити загиблих хлопців з передової додому. Були тіла, а було й те, що від них залишалося. Чоловіки обережно складали останки в невеличкі коробки, щоб везти їх в останню путь.

Ніколи не забуде «Смайл» того, як розмовляв із мертвим, немов з живим.

– Хлопчина лежав, у кузові в цинковій труні. Їду за кермом і всі 1300 кілометрів щось йому розповідаю. Про те, як гарно за вікном, як яскраво світить сонце, яке 21-річний воїн уже ніколи не побачить. А в нього залишилось двоє діток, і він не приїде сам з війни, його скоро привезуть… Тоді я вперше впіймав себе на думці, що мені вже реально почало зносити дах, – зі смутком пригадав чоловік.

Та незважаючи на всі труднощі, волонтери, як і військові, не здавалися. Кожен день ризикували своїм життям.

– Але хлопці гинули, і в один з днів я вирішив, що теж маю воювати, – каже «Смайл». Спочатку він воював у складі невеличкого добровольчого підрозділу. Майже півтора роки.

А згодом на Сергія вже чекали в одній із бригад Збройних Сил України. Там він давно став своїм – часто приїздив, допомагав, чим тільки міг. Тож одного дня командир бригади запропонував йому очолити взвод снайперів. Так у червні 2016-го Сергій Воронін підписав контракт зі Збройними Силами України.

Снайперську гвинтівку «Смайл» опанував ще волонтером. На той час, аби врятуватися, він і більшість його колег швидко ставали бійцями.

Підрозділ Сергій формував сам, зібрав кращих. «Шатун», «Лора», «Джокер», «Йог»… До його команди увійшли військовослужбовці з інших підрозділів та бригад, колеги з волонтерської організації, друзі. Ті, з ким він познайомився на війні. Переважно всі вони мали солідний бойовий досвід, залізні нерви й витримку. І, звичайно ж, безстрашні.

Бійці «Смайла» запевняють, що особливість їхнього підрозділу полягає не просто у дружній атмосфері, а в тому, що вони – велика родина й воюють, як один кулак. Від самого початку так налаштував їх наставник. Також він відразу попередив – ніякого алкоголю. І не почув жодних заперечень.

Холод, мряка, сніг із дощем покривали багатостраждальну Авдіївську промзону, яку й без того нещадно з різної зброї «поливали» російські найманці. Щоб збити їм пиху, на бойовий вихід пішло двоє кращих із підрозділу «Смайла». Був грудень 2016-го. На промоклу після недавнього дощу землю бійці «залягли по горизонталі». Біля зруйнованих будівель «промки» темніли стовбури посічених дерев. За ними була позиція сепаратистів «Маска». Відстань до ворожого бліндажа незначна, тож як би противник не маскувався, у свій приціл снайпер з позивним «Скат» одразу взяв потрібну ціль. Це були бойовики з раціями. І українські бійці тихо ліквідували ворога влучними пострілами. Тоді їхній вихід затягнувся на чотири дні. Паралельно мали виконати ще декілька завдань. Зарозумілі окупанти почували себе настільки безпечно, що помітили наших лише на четвертий день і максимум, чим собі зарадили, – обстріляли українців із АГС. «Ската» осколками поранило в поперек і ногу. Товариш витягнув побратима. Брудні, стомлені воїни повернулися до своїх. Але результат був гідний зусиль: 14 винищених бойовиків. Як заведено у дружній родині, бійців, немов рідний батько, зустрів «Смайл»: «Мої хлопці», – вигукнув він радісно, переповнений гордістю за побратимів.

Бійці називають його справжнім командиром не тому, що він іноді може бути суворим і дуже принциповим, а тому, що за потреби зробить усе для свого підрозділу. Наприклад, одного разу Сергій навіть потрапив на особистий прийом до Міністра оборони.

– Я суто по-людськи попросив. Мовляв, Степане Тимофійовичу, моєму підрозділу необхідні гвинтівки. Вже за місяць у нас було те, про що просили, – розповів «Смайл».

Чоловік добре знає, що ефективність бою напряму залежить від того, що ти з собою маєш. Гвинтівка, приціл, калькулятор, метеостанція, тепловізор і професійність – це далеко не все, чим намагається забезпечити підлеглих Сергій. Менше ніж за рік в їхньому підрозділі з’явилися декілька серйозних гвинтівок 338 калібру відмінної якості, 12,7-міліметрові великокаліберні гвинтівки. «Смайл» каже, що їм ще є до чого прагнути. У його бійців буде все найновіше та найкраще.

А ще колишній бізнесмен, волонтер за покликом душі та воїн за велінням долі Сергій Воронін знає, якою важливою для захисників є моральна підтримка.

Заради спільної мети – подолати ворога і захистити Україну, такі люди, як Сергій, завжди там, де український солдат.

– На війні все справжнє, ти знаєш: хто свій, а хто ворог. Знаєш, де щирість, чесність і відданість, а де зрада і підлість. Тут я такий, яким маю бути, – наголошує «Смайл».

Дарія МАРКЕВИЧ

 

Powered by Ajaxy