журнал вересень-онлайн 2018

Нові найменування прищеплюють гордість

Нові найменування прищеплюють гордість

Нещодавно був виданий Указ Президента «Про присвоєння почесних найменувань військовим частинам Збройних Сил України та уточнення деяких найменувань». Зокрема 15-й бригаді транспортної авіації присвоєно почесне найменування «імені авіаконструктора Олега Антонова», 93-й окремій механізованій Харківській бригаді почесне найменування «Холодний Яр», а 406-та окрема артилерійська бригада відтепер іменуватиметься на честь генерал-хорунжого Олексія Алмазова.

Ким були Олег Антонов і Олексій Алмазов та чому Холодний Яр – насправді героїчний символ для України?

 

«Гарно те, що функціонально»

Олег Антонов народився 7 лютого 1906 року. Його батько Костянтин Антонов, був знаним архітектором, автором проектів кількох будинків та мостів у Санкт-Петербурзі (більшість яких збереглась і донині), тож майбутній авіаконструктор зростав у ерудованій сім’ї, а його захоплення технікою лише заохочувалось. Уже з підліткового віку Олег Костянтинович будував літаки – спочатку в гуртку авіамоделювання. Перший його справжній планер «Голуб» був виготовлений із фанери та водопровідних труб. За оригінальність конструкції Антонов отримав почесну грамоту, якою завжди пишався, що неабияк посилило його бажання займатися розробкою літаків.

Навчався майбутній авіаконструктор в Ленінградському політехнічному інституті, де, за його власними словами, «випікав планери, як млинці». Проте Антонов був змушений приховувати своє дворянське походження, коли ж органи НКВС 1937 року все ж таки дізнались, ким були його предки, Антонова від розправи врятував інший відомий авіаконструктор – Олександр Яковлєв.

Уже 1933 року 27-річний Антонов працював головним конструктором планерного заводу в Тушино (Москва). Його оригінальні конструкції приваблювали планеристів з усього СРСР, на розроблених Антоновим апаратах встановлювали рекорди, на них відпрацьовували численні вправи майбутні авіатори.

У роки Другої світової війни планери Антонова доставляли на лінію фронту солдатів, вантажі і навіть техніку, допомагали партизанам тощо.

Після війни авіаконструктор розробив серію літаків різних типів, першим з яких був Ан-2. 1947 року на першому злеті цього багатоцільового літака в Жулянах був присутній тодішній перший секретар ЦК Компартії Микита Хрущов. Побачивши, що літак здатен злітати і сідати поперек зльотної смуги, вражений Хрущов за переказами вигукнув: «Та ця «стрекоза» може сісти навіть на криси мого капелюха!»

1982 року АНТК Антонова розробило Ан-124 «Руслан» – найбільший у світі транспортний літак. На ньому було встановлено 21 рекорд світу, зокрема з вантажопідйомності. Літаки Ан-124 і зараз використовуються Україною для перевезення великогабаритних вантажів, також і локомотивів.  На одній із прес-конференцій хтось із іноземних журналістів закинув Антонову, що його літаки буцімто, недостатньо гарні. На що конструктор парирував: «Гарно те, що функціонально!»

Багато зконструйованих Антоновим машин досі експлуатуються. А їхній творець до наших днів не дожив. Він помер 1984 року в Києві.

 

Артилерист і гайдамака

Олексій (Олекса) Алмазов народився 6 січня 1886 року в Херсоні в сім’ї чиновника. Закінчив спочатку Тифліське реальне училище, а 1907 року – Олексіївське військове училище.

З 1907 до 1914 року служив у фортечній артилерії. На той час така служба вважалася безперспективною, однак стабільною. Але Олексія це не влаштовувало, він прагнув кар’єрного зростання.

1914 року Алмазов опанував курс електротехніки в Санкт-Петербурзі. Під час Першої світової був командиром батареї, а згодом – гарматного дивізіону. 1917 року за бойові заслуги у бою під Кревом, де Алмазова було отруєно газами,  одержав звання полковника. За час війни був нагороджений орденами Святого Володимира IV ступеня та Святого Георгія такого ж ступеня.

З 1 січня 1918 року Алмазов – командир окремої кінно-гірської батареї Гайдамацького коша Слобідської України, організованого Симоном Петлюрою. Воював поблизу Гребінки, виганяв більшовиків з Киває, Лубнів, Хорола, Полтави, Кременчука.

У березні 1918 року батарею реорганізували в Запорізький кінно-гарматний дивізіон Окремої Запорізької дивізії, Алмазов залишався на його чолі до кінця визвольних змагань. Разом із ним брав участь у визволенні Криму полковником Болбочаном у квітні 1918 року.

У 1919-1920 роках гарматний дивізіон, який називали Алмазівським, вів тяжкі оборонні бої з Червоною армією, поступово відходячи на захід. 1920 року залишки дивізіону перейшли річку Збруч і були інтерновані.

З 1923 по 1926 Алмазов працював помічником гірничого інженера на шахті. У 1926-30 рр. навчався у Чехословаччині, закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії у Подєбрадах.

Після 1930 року жив у Луцьку, який на той час належав Польщі. Був активним учасником українського національного руху, обій-мав посаду голови філії Українського Центрального Комітету.

Помер 1936 року віком 50 років. Похований у Луцьку, його могила збереглась, нині над нею споруджено пам’ятник.

 

Бо в день радості над вами

Розпадеться кара.

І повіє огонь новий

З Холодного Яру.

Тарас Шевченко «Холодний яр»

Історія Холодноярської республіки, яка існувала на Черкащині у 1919-1922 роках, довго замовчувалась. Адже холодноярівці (переважно селяни) протистояли не лише арміям «білих», але й Червоній армії. Їхній спротив був настільки запеклий, що тривалий час більшовицькі окупанти не могли знищити невелику республіку.

Бойові сили Холодного Яру виникли із загону самооборони Мотронинського монастиря, що сформувався 1918 року під командою Олекси Чучупака. За рік загін перетворився на полк. Брат Олекси Петро став начальником штабу полку, ще один брат, Василь, прийняв безпосереднє командування. Під час відступу денікінців полк брав участь у їхньому остаточному вигнанні з Черкащини і налічував близько 2000 осіб.

У тому ж 1919 році було створено Холодноярську республіку, яка охоплювала понад 25 сіл та мала військо чисельністю до 15 тисяч багнетів та шабель. Бійці цього війська іменували себе козаками, а своїх командирів – отаманами. Головним отаманом Холодного Яру до своєї загибелі у 1920 році був Василь Чучупак.

Під час наступу Степової дивізії УНР на Чигирин навесні 1920 року збройні сили Холодного Яру з’єднались із унеерівцями і певний час воювали разом.

Після загибелі Василя Чучупака республіку очолив спочатку його заступник Євген Деркач, а згодом після наради отаманів та командирів Степової дивізії – Кость Блакитний. Втім він пробув отаманом недовго і незабаром рушив на чолі Степової дивізії на Катеринославщину.

Із Холодним Яром підтримували тісні зв’язки отамани Черкащини та Уманщини, значна частина Єлисаветградського повіту (нині Кіровоградська область).

Не в силах подолати повстанців військовими силами, більшовики вдалися до хитрощів: чекісти пообіцяли всім повстанцям, які добровільно складуть зброю, амністію. На цю пропозицію пристала значна частина холодноярівських отаманів, зокрема й брати Чучупаки. Після їхньої добровільної здачі повстанців було розстріляно. А 1922 року, заманивши в пастку решту до речі, навіть кинуті в тюрму, приречені на розстріл, сини Холодного Яру змогли захопити зброю охоронців і вели бій із ворогом, у якому майже всі загинули), червоні окупанти поставили крапку в історії республіки. Значний вплив на виховання українців діаспори мав роман Юрія Горлі-Горського «Холодний Яр», що перевиданий у незалежній Україні і не втратив свого значення й досі.

 

Прапор Залізної дивізії – від патріарха Мстислава

На військовому параді з нагоди 27-ї річниці відновлення незалежності України та 100-річчя українських визвольних змагань гордо майоріли чотири старовинні українські військові прапори, серед них – прапор Залізної дивізії.

Юний Степан Скрипник (світське ім’я патріарха Київського і всієї України Мстислава) добровільно пішов битися за незалежність Української Народної Республіки, вступив добровольцем до полку кінних гайдамаків імені Костя Гордієнка. Воював проти російських більшовиків. Він сам пішов до 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. За бойові заслуги навіть одержав старшинське звання хорунжого. А у  1920–1921 роках був особистим ад’ютантом головного отамана УНР Симона Петлюри – свого дядька. Виконував важливі дипломатичні доручення у стосунках Симона Петлюри з очільником польської держави Юзефом Пілсудським, згодом працював у кооперації, послом до польського Сейму на Волині, відстоював перед поляків українські церковні та шкільні справи. Після втрати дружини Іванни (загинула під час бомбардування) прийняв чернечий сан і під час німецької окупації Києва у підвалі Андріївської церкви був висвячений на єпископа переяславського з ім’ям Мстислав. Очолював українську церкву в діаспорі.

6 червня 1990 року його було обрано патріархом Української автокефальної православної церкви. Попри поважний вік, патріарх Мстислав взявся за справу об’єднання православних церков в Україні, але здоров’я та обставини не дозволили йому завершити цей процес. У першу річницю незалежності він передав прапор 3-ї Залізної дивізії Дієвої Армії УНР новоствореній українській армії.

Арсен ЧЕПУРНИЙ,

Василь ЧЕПУРНИЙ

Powered by Ajaxy