журнал січень-онлайн 2018

ЗА ПРАВО БУТИ СОБОЮ

ЗА ПРАВО БУТИ СОБОЮ

Сини української землі завжди вирізнялися сильним духом та безмежною любов’ю до Батьківщини, заради неї жертвували власним життям і вірили, що історична справедливість відбудеться – на мапі світу нарешті з’явиться Українська держава. Поет-шістдесятник, літературознавець, правозахисник Василь Стус – один із тих, хто виборював нашу державність, хто не побоявся кинути виклик компартійно-кадебістському режиму СРСР. Незламний лицар свободи й правди, людина кришталево чистої душі, він загинув у тюремному карцері мордовського табору для політв’язнів.

6 січня 2018 року йому могло виповнитися 80 років від дня народження

Кінець 50-х – початок 60-х років минулого століття. Після смерті Сталіна настала так звана хрущовська відлига – період ліберизації радянського життя. Насамперед серед творчої інтелігенції. Українські активісти, зокрема, виступали на захист рідної мови і культури, свободи віросповідання, дотримання прав людини, художньої творчості. Їх називали шістдесятниками, поколінням нової української генерації, яка засвітилася яскравим сузір’ям імен. До них належали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, Григір Тютюнник, Борис Олійник, Василь Симоненко, Ліна Костенко, а також художники Алла Горська, Віктор Зарецький, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко тощо.

Вони сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей. А ще – потай мріяли про Україну, вільну від московського ярма, про визнання героями тих, хто боровся в лавах УПА.

1972 року один із сексотів КДБ, який відпочивав зі Стусом у Моршині, доповідав своїм господарям: «Стус називав бандерівців національними героями… говорив, що українська мова перебуває у катастрофічному стані. А ще він розповідав анекдоти, в яких непристойно відгукувався про Леніна й керівників КПРС».

Наприкінці 1962 року на шістдесятників почався тиск влади, зокрема перед ними закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві. А після відставки Микити Хрущова їм оголосили справжню війну, яка не припинялася до середини 80-х, коли до влади прийшов Михайло Горбачов.

Тих представників творчої інтелігенції, які не пішли на компроміс із владою, арештовували і ув’язнювали. Серед них був і Василь Стус. Його перу належать збірки віршованих творів «Круговерть» (1965 р.), «Зимові дерева» (1965 р.), «Веселий цвинтар» (1971 р.) тощо. Частина з них, зважаючи на правдиве висвітлення життя в СРСР, видана тільки на Заході.

Він був четвертою дитиною в селянській сімї. З Поділля родина переселилася на Донбас. Там Стуси пережили останній рік «великого терору» й німецьку окупацію.

1954 року Василь закінчив школу зі срібною медаллю та став   студентом історико-філологічного факультету Донецького педінституту. Отримав диплом із відзнакою, працював учителем української мови. Після служби в армії вчителював у одній із горлівських шкіл, працював шахтарем. З березня по жовтень 1963-го – літературний редактор газети «Соціалістичний Донбас», згодом – аспірант Інституту літератури імені Тараса Шевченка Академії наук УРСР. Саме тоді він підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав низку літературно-критичних статей, зробив кілька перекладів німецьких поетів Ґете, Рільке, а також Гарсіа Лорки. Був активним членом клубу творчої молоді.

– Він більше слухав, аніж говорив, а його роздуми про Україну, її минуле вирізнялися сміливістю, – згадував Лесь Танюк – колишній керівник цього клубу.

Вересень 1965-го. Київський кінотеатр «Україна», де мав демонструватися фільм Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», був вщерть заповнений глядачами. На презентацію прийшов і Василь Стус. Саме тут він дізнається про арешт свого найближчого товариша Івана Світличного й звернеться до людей:

– Хто проти тиранії – встаньте!..

Із декількох сотень глядачів встануть лише кілька, які за це потім дорого заплатять. А Василя за два тижні викликали до ректорату, де він написав пояснювальну записку:

«Я вважаю, що в таких умовах мовчанка є злочином… Я не міг стерпіти. Я не міг мовчати!». Такої позиції йому не пробачили, і Стус в очах керівників вишу став «систематичним порушником норм поведінки». Його виганяють з аспірантури і виселяють з гуртожитку: починається довгий шлях поневірянь, принижень і переслідувань поета. А ще – нерівний двобій з компартійно-репресивною системою однієї з найбільших і найтоталітарніших імперій світу. Мине багато років, і один з його сучасників скаже:

«Чи розумів Василь, що сили нерівні й двобій з імперією йому не виграти? Мабуть, розумів. Але розумів він і інше: хтось повинен стати на захист скривдженого народу, його творчої інтелігенції. Він не чекав, коли це зроблять інші, щоб приєднатись потім до них. Можливо, Стус і був ідеалістом, але якщо це й так, то навіть сьогодні нам дуже не вистачає таких, як він…»

Спочатку його ніде не брали на роботу за спеціальністю. Тож перебивався тимчасовими заробітками, працював кочегаром, шахтарем, залізничником і навіть архіваріусом!.. Згодом працевлаштувався у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР. Незважаючи на перипетії долі, літературної праці не припиняв, пропонуючи українським видавництвам збірки віршів. Але їх відмовлялися друкувати…

«Це віршований пасквіль на радянську дійсність…»

Архіви, як і рукописи, теж не горять: сьогодні в архіві СБУ зберігається чимало документів, які висвітлюють радянське минуле. Зокрема й багатотомні кримінальні справи, порушені Управлінням КДБ Української РСР проти Василя Стуса за «підривну антирадянську діяльність».

Не всім дисидентам, котрі потрапляли в тенета КДБ, вистачало фізичних і моральних сил витримати двобій із його співробітниками. Одні, як розповідав академік Андрій Сахаров, йшли на співпрацю, каялися у «гріхах», інші здавали вчорашніх однодумців, цим купуючи собі волю, були й такі, хто в обмін на співпрацю виходив сухим із води та робив непогану кар’єру. Імена деяких із них і сьогодні на слуху. Але, мабуть, страх бути викритим у співпраці з нащадками Дзержинського все ж переслідує їх. Якби Стус дожив до наших днів, йому нічого було б соромитись і тим більше боятися: в біографії цієї людини немає ані найменьшої плями – вона кришталево чиста.

Кадебісти його допитували, вдавалися до провокацій, щоб свідчив проти В’ячеслава Чорновола, Івана Дзюби, Івана Світличного. Але зазнали фіаско.

Ось, наприклад, якою була відповідь під час чергового допиту:

«Мою злочинну діяльність вигадали слідчі КДБ, надавши тим чи іншим моїм творам… невластивої їм кваліфікації. КДБ хоче учинити нову розправу над молодою українською інтелігенцією».

Судове засідання, на якому Стусу мали винести вирок, більше було схоже на фарс, аніж на суд. Щоб надати звинуваченням більшої переконливості, кадебісти вирішили залучити навіть відомих поетів, зокрема й Івана Драча. Та Іван Федорович виявився не з лякливих:

«Коли перечитуєш ці поезії вдруге і втретє, тільки тоді постають вони в своїй повносилі. І ще – виникає бажання їх перечитувати. Здебільшого це справжня поезія».

Проте у штаті кадебістів були не лише стукачі, які знаходили «ворогів» радянського ладу і негайно повідомляли про них, а й навіть штатні рецензенти літературних творів. І вони залюбки виконували такі замовлення. Старший науковий співробітник Інституту літератури, кандидат філологічних наук, член Спілки письменників України А. Каспрук – один із таких. Ось як він оцінив збірку Василя Стуса «Веселий цвинтар»: «Книжка шкідлива всім своїм спрямуванням, він паплюжить свою землю, це не збірка поезій, а віршований пасквіль на радянську дійсність».

Такі ж відгуки отримали й твори Дзюби, Світличного та інших дисидентів: таке враження, що робилося це під копірку. До речі, коли Стус потрапив у немилість, від нього відвернулися майже всі імениті поети й письменники Української РСР, уникаючи з ним особистих зустрічей. Стус звертається з листом до тодішнього голови Спілки письменників УРСР з проханням прийняти і вислухати його, але той «не чує». Вже зі слідчого ізолятора поет пише заступнику голови Ради міністрів УРСР Петрові Троньку:

«Ось уже сім років, як я існую в неможливих умовах. Працював кочегаром, будівельником, ганяв вагонетки в метро, був безробітним. Моя збірка поезій пролежала в київському видавництві 9 років і, здобувши високу оцінку Драча, так і не побачила світу. Дуже Вас прошу – виявіть особистий інтерес до моєї творчості… дайте мені змогу працювати. Мені не шкода себе. Мені шкода, що я не зможу зробити всього того, для чого я народився». У відповідь – мовчання: чиновник такого рівня не міг компроментувати себе зв’язками з «антирадянщиками».

5 років позбавлення волі і 3 роки заслання – такий вирок виніс поету «найгуманіший і найсправедливий» радянський суд. Відразу після цього Стус звертається до першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького:

«Суд наді мною – це якесь величезне і страшне непорозуміння. Це якийсь страшний сон. Слідство вигадало якусь свою версію моєї літературної творчості. Задумано знищити мене – в цій гидкій, накиненій на мене подобі». У зверненнях до Петра Тронька, Володимира Щербицького, вищих органів влади радянської імперії, які зберігаються у кримінальних справах Стуса, жодного слова, жодного натяку на каяття, жодного прохання про помилування: він лише інформує адресатів про ті реалії, в яких опинився.

Покарання відбував у таборах Мордовії і Магадану. А 1979-го повернувся до Києва, де його чекала дружина Валентина й син Дмитрик. У КДБ сподівалися, що Стус «виправився» за ці 8 років. І вкотре помилились: опинившись на рідній землі, він приєднався до Гельсінської групи із захисту прав людини. Про те, щоб працевлаштуватися в якомусь друкованому виданні чи видавництві, й мови не могло бути. Тож, незважаючи на підірване здоров’я, працював звичайним робітником на столичних підприємствах: потрібно було утримувати сім’ю.

«За мною стояла Україна…»

На волі поет пробув недовго: навесні 1980-го його знову запроторюють до СІЗО КДБ як «особливо небезпечного рецидивіста». Слідство тривало недовго: комітетчикам і так було зрозуміло, що перед ними «затятий антирадянщик». Тож 1 вересня відбувається суд. У постанові про притягнення поета до відповідальності – стандартний набір звинувачень, які можна «пришити» будь-якій людині, яка воліє мати право на власну думку, а ця думка не співпадає з думкою вождів компартійного режиму. А ще – абсурдні звинувачення. Коли їх читаєш, виникає враження, що виголошували їх люди, котрі або далекі від реальності, або несповна розуму. Адже Стусу інкримінували й те, що він, звертаючись під час заслання до Президії Верховної Ради СРСР, Генерального прокурора, «зводив наклепницькі вигадки» на «радянський і суспільний лад, стверджуючи, що в нашій країні відсутня демократія»,

На його захист стають відомі правозахисники всього Радянсь-кого Союзу, зокрема й академік Андрій Сахаров. У листі до керівників країн – учасниць Гельсінського акту він пише:

«1980 рік ознаменувався… багатьма несправедливими вирока-ми і переслідуваннями правозахисників. Але навіть на цьому трагічному тлі вирок українському поетові Василю Стусу вирізняється своєю нелюдськістю. Життя людини ламається без залишку – як розплата за елементарну порядність, за вірність своїм переконанням, своєму «я». Вирок Стусу повинен бути скасований».

Після цього тюремний режим для поета стає більш жорстким – його часто поміщають у камеру-одиночку і карцер, де умови перебування для хворого Стуса є просто нестерпними. Наприклад, майже весь 1983 рік він просидів у такій одиночці. Та попри все, у своєму таборовому зошиті Василь Стус писав : «Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину».

Радянська влада хотіла зламати українського патріота морально й фізично, змусити звернутися до «дорогого Леоніда Ілліча» з покаянним листом, а потім, посилаючись на «щире каяття» Василя, пом’якшити вирок. Або ж узагалі звільнити, продемонструвавши всьому світу свою гуманність. Та не на того натрапили: Стус не лише не просить ні про яке помилування, а й навіть не намагається прихилити до себе табірне начальство. Ось як згадує його поведінку колишній політв’язень Михайло Хейфец, який відбував покарання разом зі Стусом:

«І справді, Василь завжди говорив із начальством і ментівнею тоном переможця й прокурора на майбутньому Нюрнберзькому процесі, а «червонопогонники» були для нього злочинцями, про дії яких він збирав відомості, щоб потім передати суду правдиву… інформацію».

Незважаючи на жорсткі умови утримання, Василь Семенович все ж знаходив можливість писати твори і навіть передавати їх на волю. Під час відбування другого терміну покарання він написав кілька книжок, зокрема «Час творчості», «Палімпсести». Частина творчої спадщини потрапила навіть – через листи до дружини – за колючий дріт. Іншу частину врятували товариші, вивчивши їх напам’ять. «То був чоловік, який говорив і писав за будь-яких обставин ясно, як перед Богом, і платив за це життям», – згадував про нього дисидент Євген Сверстюк.

Наприкінці серпня 1986 року табірна адміністрація звинуватила поета в неохайному вигляді й суперечці з наглядачем та помістила на 15 діб у карцер. 3 вересня він попросив у наглядача валідолу, але той відповів, що лікаря немає на місці. А в ніч з 3 на 4 вересня 1986 року Василь Стус помер. Дружина Валентина, дізнавшись про смерть чоловіка, побажала поховати його в рідній українській землі. Але тіла їй не віддали: це заборонялося радянським законом, згідно з яким усіх ув’язнених належало ховати на так званих табірних кладовищах. Тож свій останній спочинок Василь Семенович знайшов за кілька кілометрів від табору. І сьогодні, через більш як 30 років після смерті, достеменно невідомо, чи помер поет своєю смертю, спровокованою хворобою і виснаженням організму, чи йому вкоротили віку. Адже він, навіть перебуваючи в неволі, був для радянської влади небезпечним. Тож цілком логічний вигляд має версія теж колишнього політв’язня Василя Овсієнка про те, що Стусу могли й вкоротити віку за наказом КДБ. Не слід відкидати й ще одну обставину: в 1986-му його висували на здобуття Нобелівської літературної премії. Влада не могла цього дозволити, оскільки міг би зчинитись грандіозний міжнародний скандал: лауреат Нобелівської премії перебуває у концтаборі. І вирішила прибрати, діючи за принципом: нема людини – нема і проблеми».

«Народе мій! До тебе я ще верну, і в смерті обернуся до життя…» – написав поет в одному зі своїх пророчих віршів.

 

Радянська система думала, що перемогла. Але істина і час розставили все по місцях. СРСР зазнав краху, а на політичній мапі світу постала незалежна Українська держава, про яку так мріяв у холодних мордовських таборах Василь Стус. Поет-українець, який пішов проти системи, не пошкодувавши власного життя, повернувся на рідну землю: восени 1989-го Василя Семеновича Стуса перепоховали на Байковому кладовищі. А ще він повернувся до нас у виданих поетичних збірках, спогадах побратимів і друзів.

Сергій Зятьєв

 

Powered by Ajaxy