журнал березень-онлайн 2018

КАЗКИ, НАРОДЖЕНІ В ОКОПІ

КАЗКИ, НАРОДЖЕНІ В ОКОПІ

«Хлопчик і відьма», «Поганий день і веснянки»… Близько тридцяти дитячих казок написав Сергій Лоскутов після повернення з Донбасу. Його книжки надруковані українською, російською та англійською мовами. Найвідоміша з них – «Великі собаки бояться маленьких дівчаток». Це цікава й добра історія про надзвичайно хоробру дівчинку, яка познайомилася із величезною кудлатою собакою – злим страховиськом, якого боялися всі. Завдяки своїй добрій вдачі дівчинка приручила тварину та перетворила її на художника…

За рейтингом BBC 2016 року книжка увійшла до десятки кращих. Окрім України, вона видана в Лівії, Болгарії та Китаї

Перші начерки майбутніх історій про дружбу, любов і добро з’явилися ще на фронті. Лоскот (творчий псевдонім Сергія) писав у паузах між боями, аби хоч якось відволіктися від реальності. Він досі не може пояснити природу такого натхнення, але впевнений в одному: казки, які він написав, не лише приносять радість дітям, а й допомагають забути війну.

«Дядю, ми за вас!» – ці щирі слова, почуті від маленького хлопчика у селищі Кумачове на Донеччині, майже до сліз зворушили молодшого сержанта Сергія Лоскутова та його обпалених війною товаришів. Йдучи колонами через населені пункти Східної України, вони бачили різне ставлення до української армії. Але більшість людей підтримували наших військових. Виносили харчі і молоко, дякували.

В одному із селищ Луганщини ділилися останнім, коли механізований батальйон бригади тривалий час перебував у облозі російсько-терористичних військ. Тоді, у липні 2014 року, за словами фронтовика, наші військові та мешканці населених пунктів стали свідками, як з неба падали охоплені полум’ям уламки пасажирського «Боїнга», збитого російським «Буком», як терористи вщент спалили селище Кожевня… Тож люди просили українських військових за всяку ціну залишатися поруч, аби уберегтися від остогидлого «руского міра».

– Слова дитини мені здалися важливішими за будь-які інші, почуті на війні, – каже Сергій. – Адже дитячий розум завжди світлий і не отруєний російською пропагандою. Ось заради таких дітей ми й мусили бути сильними.

Малювати, ліпити з пластиліну різноманітні фігури і загалом творити Сергій Лоскутов любив з дитинства. Але батьки хотіли, щоб син став військовим. Відправили його вступати до одного з військових училищ. Абітурієнт успішно пройшов медичну комісію, професійний відбір та склав частину іспитів. А ось екзамен з математики «завалив».

Зізнатися у невдачі було дуже соромно. Тому на очі батькові, колишньому заступникові командира ескадрильї, він з’явився лише після того, як вступив до цивільного вишу в Києві. Після першого курсу Сергія призвали на строкову. Потрапив до 98-ї повітряно-десантної дивізії, дислокованої в Болграді. Майже на завершення служби, на початку 1990-го, з’єднання перекинули до Баку, де саме відбувалися події, відомі, як «чорний січень».

Радянський Союз доживав тоді останні дні. Його керівники за всяку ціну прагнули зберегти комуністичну диктатуру, особливо в тих регіонах, де почали говорити про самостійність. Для досягнення своїх цілей не цуралися використовувати армію.

– Нам наказали стримувати демонстрантів. Ми були молоді й не зовсім розуміли, що коїться, – згадує Сергій Лоскутов.

Після служби вивчився на архітектора. Разом із товаришем відкрили архітектурне бюро. Зай-малися проектуванням та переоснащенням будівель.

Подальше життя суттєво змінило знайомство з Дмитром Стусом – сином відомого поета-шістдесятника Василя Стуса. Будучи генеральним директором Національного музею Тараса Шевченка, Дмитро Васильович запропонував Сергію зайнятися реконструкцією цього закладу. Робота була цікавою і захопливою. І вже добігала свого завершення, коли в Києві розпочався Майдан, а потім у Криму та на Донбасі з’явилися російські солдати.

Наприкінці лютого Сергій звернувся до Києво-Святошинського районного військового комісаріату. А вже на початку березня два автобуси з мобілізованими вирушили до Білої Церкви в 72-гу окрему механізовану бригаду. Молодший сержант Лоскутов прибув у зенітно-ракетний дивізіон, адже під час строкової служби він опанував фах стрільця-зенітника.

Підрозділ молодшого сержанта прикривав від проросійських найманців колони з боєприпасами, продовольством та паливом. Зазвичай зенітників направляли туди, де існувала ймовірність перельоту на українську територію російської авіації.

Це був непростий період в історії бригади. Її бійці спільно з побратимами із 79-ї та 28-ї успішно відтіснили сепаратистів із прикордонних з Росією населених пунктів. В оточення потрапили кілька загонів найманців, зокрема кадировці, які напередодні незаконно зі зброєю вдерлися до України. Деякі намагалися полями вийти назад. Але потрапили під щільний вогонь російської армії.

– Ми навіть припустили, що росіяни теж хочуть покінчити із незаконними збройними формуваннями, – згадує ветеран. – Але потім зрозуміли, що для «руского міра» вкрай важливо, аби цей мотлох у жодному разі не повертався назад.

Під вогонь російських «Градів» неодноразово потрапляли й українці. Два з них гатили по Червонопартизанську, де стояла наша піхота, чотири – по Амвросіївці, де розташувався дивізіон Сергія. Наступної ночі – навпаки. Бійці чітко бачили, як бойові машини переміщаються російською територією. Їхню роботу коректував російський безпілотник. Одного разу за наказом командира Лоскутов навіть намагався збити його. Захопив у приціл, натиснув на гачок… Але для ПЗРК це надто дрібна ціль. Ракета відхилилася і за кілька секунд самоліквідувалася.

Пізніше з’ясувалося, що цей постріл добре бачили російські військові зі свого боку кордону. Як результат – п’ять їхніх вертольотів, які регулярно кружляли неподалік, у повітря більше не піднімалися. Натомість зріс натиск на суходолі. Бойовики, отримавши підкріплення з Росії, підійшли ближче до наших позицій і почали атакувати з ПТУРів та мінометів. Ворог буквально випалював місцевість, де окопалися наші підрозділи. Аби дати адекватну відповідь, вони чекали на поповнення зброї та боєприпасів. Тож відбивалися тим, що мали: БМП, танками, стрілецькою зброєю.

Разом із Сергієм на позиції був санінструктор. Тому постійний потік поранених додавав роботи під час обстрілів та боїв. Сергій допомагав, чим міг. Одного разу, відправившись на евакуацію чергового пораненого, медик дістав контузію. Тож молодший сержант разом із побратимами справлялися вже без нього. Згодом, аби зберегти людей і техніку, командування наказало вийти з-під обстрілу.

– По нас вели вогонь якимись невідомими боєприпасами, – пригадує Сергій Лоскутов. – Від моменту пострілу до вибуху минало дві-три секунди. Міна розривалася над поверхнею землі. Одна її частина розліталася шрапнеллю над головами, друга з дивними звуками занурювалася в землю і там детонувала. Від вибухів горіла трава. Вогонь поступово добирався до техніки і боєприпасів. Рятували все, що могли, терміново виводили техніку. Разом із побратимами мало не на ходу вантажили в неї поранених. Я покидав місце бомбардування, застрибнувши на цистерну з водою…

Про те, що чоловік на війні, дружина Наталія особливо нікому не розповідала. Адже чимало їхніх знайомих вважали диваками тих, хто з власної ініціативи пішов захищати Україну. «Секрет» розкрився тоді, коли в кількох друкованих та інтернет-виданнях побачили фото чоловіка в колі побратимів    у період найважчих боїв літа      2014-го. Коли бригада вийшла із зони бойових дій, лікувався в госпіталі після контузії. Реабілітувавшись, повернувся в підрозділ. Демобілізувався з-під Волновахи, де на той час перебувало з’єднання.

Сергій довго намагався забути війну. Але не дуже успішно. Директор Національного музею Тараса Шевченка Дмитро Стус запропонував йому повернутися в установу. Сергій погодився, але потім зрозумів, що його творча робота там закінчена, а статична посада інженера з обслуговування задоволення не принесе.

За рік відчув, що душевна криза посилюється. Подолати її намагався волонтерством: організовував відправку на фронт усього необхідного, допомагав дітям з обмеженими можливостями тощо.

Повернутися до повноцінного життя ветерану допомагала дружина Наталія та представники громадської організації «Побратими». Сергій пройшов спеціальний тренінг-модуль з подолання психоемоційного шоку, ПТСР за принципом «рівний – рівному». Це унікальна методика психотерапевта Дітте Марчер, директорки Міжнародного інституту Bodynamic International. Вона полягає в тому, що протягом кількох днів у спеціально відведеному місці ветерани спілкуються виключно із психологами та між собою. Психотерапевти – це також вчорашні атовці, які напередодні пройшли відповідну підготовку. Після завершення тренінгу його учасники здобувають право самі проводити курси для побратимів.

– Мені ця методика реально допомогла, – каже Сергій. – Відразу після повернення з війни я уникав спілкування з людьми, замкнувся в собі, міг днями бути на самоті.

Закінчивши курс, Сергій повернувся до фронтових нотаток. Сумні відклав у довгий ящик. Працював лише над веселими казковими історіями. Одна з них, «Кришталева гусеничка», написана ще на фронті. Відгук про твір не забарився. «Гусеничку» вподобав товариш Сергія Володимир Колесніков, учасник ініціативи «Безкоштовні курси української мови». Він переклав казку українською, а відомий львівський музикант та радіоведучий Богдан Либа створив її аудіоверсію у професійному дикторському виконанні та з музичним супроводом. Це стало для ветерана справжнім сюрпризом і допомогло повірити у власні сили.

За сприяння видавництва «Ранок», з яким казкар підписав контракт, деякі твори увійшли до шкільної програми з позакласного читання. Дві його книжки – «Сім казок Закрученого хвостика», «Про риб із дивацтвами та інших чудиків» – видані шрифтом Брайля для незрячих дітей. Незабаром світ побачить нова збірка «Загадка капітана Кепа» та ще кілька книжок.

Та найбільше Сергій очікує відкриття власного творчого центру для дітей. Місцева влада селища Дмитрівка, що під Києвом, вже виділила для цього приміщення. Спонсори закупили комп’ютери, проектор та інше необхідне обладнання. Нині узгоджуються організаційні та інші питання. Дітей п’яти навколишніх сіл тут навчатимуть не лише малювати, ліпити, а й сучасним технологіям 2D- та 3D-дизайну.

Ось так війна змінює людські долі й дає поштовх для переоцінки цінностей. Найголовніше, вважає Сергій, аби фронтовики не губилися в цьому складному й розмаїтому світі, аби гуртувалися і допомагали один одному. На його думку, не потрібно чекати манни небесної, а слід самому обирати дорогу до успіху. Для нього такою дорогою стала казкотерапія. Для зцілення душі…

Сергій БАСАРАБ

 

Powered by Ajaxy