журнал квітень-онлайн 2018

КОЛИ КУБАНЬ – ЦЕ УКРАЇНА

КОЛИ КУБАНЬ – ЦЕ УКРАЇНА

Сто років тому – 20 січня 1918 року – Законодавча Рада Кубанської Народної Республіки ухвалила резолюцію про приєднання до України.

Голова Законодавчої Ради М. Рябовіл так вітав українських послів: «Дорогі гості! Мачуха-доля відірвала наших дідів запорожців від матернього лона й закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матернього догляду»…

На той час 60% населення Кубані становили етнічні українці. Здебільшого це були нащадки козаків, переселених сюди ще у XVIII столітті московськими царями. Вони не забули ані своєї мови, ані Батьківщини навіть після століть насадження російської мови та культури і не сприйняли більшовицької ідеології, а тому вже з 1917 року значна частина кубанців брала участь у визвольних змаганнях українського народу. До складу однієї з найбоєздатніших та найславетніших частин УНР 3-ї Залізної дивізії входив відділ кубанських козаків на чолі з отаманом Юшкевичем.

Новостворена Кубанська Республіка відразу зіштовхнулась із низкою проблем, головною з яких був конфлікт між козаками, що володіли майже 80% землі Кубані, та бідним селянством, яке до того ж не мало виборчих прав. У той же час економіка Кубані, орієнтована на сільське господарство до приходу на цю землю більшовиків, була цілком стабільною, а тому значної підтримки «червоні» тут не отримали, особливо після кількох жорстоких розправ у козацьких станицях.

Ще до проголошення приєднання в республіці йшла таємна, непомітна для стороннього спостерігача боротьба за вплив на Кубань між Україною та Доном. Зокрема у травні 1918 року Україна в рамках допомоги Кубані у боротьбі з більшовиками поставила їй 9700 гвинтівок, 5 млн. патронів, 50 тис. снарядів для гармат.

Коли стало відомо, що у планах Добровольчої армії Денікіна – похід на Катеринодар (столицю Республіки), українська сторона таємно запропонувала висадити на азовському узбережжі Кубані десант. Для цього із Харкова на азовське узбережжя була перекинута дивізія генерал-хорунжого Натієва (близько 15 тис. вояків). Планувалось одночасно з десантом розпочати козацьке повстання на самій Кубані, вигнати більшовиків і проголосити возз’єднання з Україною… Однак цей амбітний план провалився через низку зволікань вищих чинів військового міністерства.

У лютому 1918 року на Кубань почали прибувати ешелони з демобілізованими солдатами з турецького фронту, налаштованими вкрай пробільшовицьки. Почалися збройні сутички між ними та кубанською армією. Ці величезні маси добре озброєних солдатів врешті подолали опір кубанців. 22 лютого на військовій нараді, організованій військовим отаманом Філімоновим, було вирішено залишити Катеринодар. У той час на Кубані з’явилася ще й Добровольча армія…

Командувач Кубанською армією генерал-майор В. Покровський так згадував ті події: «У той час, коли станиця за станицею падали під більшовиками, які кидали німецький та турецький фронти, які були озброєні за останнім словом техніки і вривалися у межі Кубані та встановлювали Радянську владу, що обіцяла рай земний, коли більшовизм охопив цілі відділи (повіти), оточивши кільцем Катеринодар, неозброєна купка хоробрих людей на чолі з Законодавчою Радою, урядом та військовим отаманом залишає Катеринодар з однією метою боротьби з більшовизмом. Мандруючи по станицях, купка навпомацки, випадково стикається з загоном Корнілова та Алексєєва, ядром Добровольчої армії, яка тільки-но народилася».

У серпні 1918 року Добровольча армія захопила Катеринодар. І хоча спершу кубанці радо вітали «білих», що прогнали з козацьких земель більшовиків, дуже скоро стало зрозуміло, що Денікін не збирається поважати права та свободи, здобуті раніше козаками. Генерали Добровольчої армії постійно втручались у внутрішні справи козацьких областей.

13 червня 1919 року Рябовіл очолював кубанську делегацію на конференції в Ростові-на-Дону, де обговорювалося питання про створення Південно-Російського Союзу (Кубань, Дон, Терек і Добровольча армія). Голова Кубанської Законодавчої Ради виступив із нищівною критикою денікінців, їхньої політики та ідеології «єдіной і нєдєлімой». Того ж дня Рябовола вбили агенти Добровольчої армії біля входу в готель, де він проживав.

Це вбивство викликало повсюдну жалобу на Кубані, а також повальне дезертирство козаків із лав «добровольців». Якщо на початку 1918 року кубанців у лавах армій Денікіна було близько 68%, то на початку 1920 цей показник упав до 10%, що стало однією з причин поразки «білих». Знесилені армії Денікіна почали відступати під ударами більшовиків.

1919 року Кубанська Рада відкрито заявила: боротись потрібно не лише з більшовиками, але і з Добровольчою армією. Того ж року кубанці почали переговори із Грузією та на Паризькій мирній конференції поставили питання про прийняття Кубані в Лігу Націй. У відповідь на це за наказом Денікіна відбулось так зване «Кубанське дійство»: арешти та розстріли головних діячів самостійної Кубані.

17 березня 1920 року Червона армія зайняла Катеринодар. На той момент денікінці відступали по всіх фронтах, а кубанці вважали за краще не допомагати жодній із сторін. Того ж таки 1920 року Кубань офіційно увійшла до складу РРФСР.

Навіть у наш час у Росії говорити про Кубанську Народну Республіку не заведено, адже Кубань і досі вважається регіоном із сильними сепаратистськими настроями. Це і логічно – зважаючи на значну частину українського населення та спільну історію, регіон тяжіє до тісних зв’язків із Україною.

Василь ЧЕПУРНИЙ

 

Powered by Ajaxy