журнал березень-онлайн 2018

МІЦНИЙ ЗІБЕРТ ЧЕРНІГІВСЬКОГО ГАРТУ

МІЦНИЙ ЗІБЕРТ ЧЕРНІГІВСЬКОГО ГАРТУ

У нього була можливість забрати сім’ю і виїхати до Німеччини, де має родичів, без проблем отримати там громадянство. Але вважає, що це було б зрадою стосовно України, де його дім, де живуть його батьки, діти, для яких вона – Батьківщина. Коли почалася російська агресія на Донбасі, він твердо для себе вирішив: краще зупинити зло там, ніж чекати, поки вороги постукають прикладом автомата у твої двері. Етнічний німець Сергій Зіберт зі зброєю в руках відстоював українську незалежність у самісінькому пеклі війни – під Дебальцевим

Німецьке коріння в нього – по лінії батька, який після закінчення Армавірського військового льотного училища потрапив за розподілом до Естонії і служив у дивізії ППО. Там Сергій і народився 1972 року. Згодом батька перевели в Україну, на Чернігівщину. Хлопець закінчив середню школу, намагався вступити до вишу, але невдало. І без жодних вагань пішов служити до армії, тим більше, що «косити» від війська в той час було соромно.

Потрапив не куди-небудь, а в оперативну дивізію внутрішніх військ імені Дзержинського, що дислокувалася в Москві. На «відмінно» закінчив навчальний центр, за рік став старшим сержантом. Фактично виконував обов’язки командира взводу. Тоді ж уперше побачив, що таке війна – його підрозділ відрядили до Північної Осетії, де розгорівся осетино-інгушський конфлікт.

Військову присягу Сергій складав ще як громадянин Радянського Союзу, а демобілізувався вже із записом у військовому квитку: «Уволен в запас приказом министра внутренних дел России». Міг би залишитися в Москві, були спокусливі пропозиції, але зробив вибір на користь Чернігова. Дуже мріяв про вищу освіту, і йому таки вдалося вступити до Чернігівського державного інституту економіки і управління, який закінчив із червоним дипломом. 1999 року одружився. Зайнявся бізнесом. Так би і жив Сергій Зіберт успішним життям звичайного українського громадянина, якби не 2014 рік…

– 1992 року в Північній Осетії нам довелося прикривати колону біженців, – говорить Сергій. – То жахливе видовище, коли йдуть вбиті горем люди, кидають речі. Коли плачуть діти, коли машина не заводиться, і її просто зіштовхують у кювет, аби не заважала руху, а неподалік горить село. Я бачив людей, які сивіли за п’ятнадцять хвилин. Можливо, це звучить пафосно, та скажу чесно. Я дуже не хотів, щоб моїм дітям довелося ховатися десь по підвалах, сидіти без води, світла, газу. Я потім надивився на таке – у Майорську, Дебальцевому. Оце була головна мотивація. Мене навіть не тривожила думка, що по той бік могли бути мої колишні товариші по службі. Якщо вони зі зброєю прийшли на мою землю, вони автоматично ставали моїми ворогами.

Сергій пішов до військкомату. Там спочатку зраділи, та подивившись його особову справу, схопилися за голову: в чоловіка троє дітей! Яка може бути армія? Не маємо права!

Сергій наполягав. Врешті-решт після довгих суперечок, дзвінків, перемовин працівники військкомату капітулювали. Лише попросили чоловіка написати заяву, що його попереджали, він усе розуміє і жодних претензій у разі чого не висуватиме. Сергій усе написав, натомість попросив видати йому повістку, щоб було чим «виправдатися» перед дружиною.

– Прийшов додому, – сміється Сергій, – дружина обід на кухні готує. Кажу: сідай, мати. Ось, прислали повістку, треба йти служити. Та моя Олена – жінка «правильна». Без сліз, істерики відповідає: що ж, треба, то треба…

Ще з кількома чернігівськими добровольцями Сергій прибув до «Десни». Тоді навчальний центр переживав не найкращі часи, не вистачало офіцерських кадрів, і Сергія призначили на посаду інструктора навчального взводу. Так би і не побачив він ніякої АТО, якби не щасливий збіг обставин, у результаті чого у складі ротної тактичної групи 169-го навчального центру «Десна» Сергій Зіберт 13 вересня 2014 року був уже в Дебальцевому.

– Ми неодноразово писали рапорти, – згадує далі Сергій. – А чого було сидіти в тилу? Ми вже знали про Іловайськ, бачили хлопців, які звідти вийшли. Ми мали бути на фронті, це обговоренню не підлягало! Після строкової служби я можу стріляти із одинадцяти видів зброї – від пістолета до баштового кулемета БТР. Ще в дивізії імені Дзержинського мені полюбилася снайперська гвинтівка. Коли формувалася група для відправки на АТО й постало питання, що потрібен снайпер, я відразу ж сказав, що маю відповідний досвід.

– Прибув я туди 22 січня 2015 року о 16.00, саме стемніло. Мене нагодували, поселили в бліндаж. За 600 метрів від нас – російські найманці, тобто ми вже в зоні прямого вогневого контакту. Ще за два з половиною кілометри – шахта «Комсомолець Донбасу», зі стволом, мабуть, із семиповерховий будинок. Там постійно сидів ворожий коригувальник. Гатили по нас страшенно! На ранок після мого прибуття почали стріляти, я ще намагався порахувати, скільки мін прилетіло, та після сімдесятої плюнув на це діло. Обстріл тривав вісім годин.

Коли до нас намагалася лізти ворожа піхота, давали відсіч зі стрілецької зброї. До опорника наших сусідів вони підходили на півсотні метрів. Кулеметнику насилу встигали заряджати стрічки, після десятигодинного бою він просто впав без сил і сказав: «Хлопці, я відчуваю себе Чапаєвим!»

Було чітке розуміння, що це не зйомки фільму про війну, а справжнісінька війна. Хоча велася вона з їхнього боку методами дворової шпани. Виїжджають, скажімо, на якесь перехрестя «куплені у військ-торзі» блукаючі «Гради», кілька касет випустять – і зникають.

Першу ротацію Сергію випало служити на опорному пункті курган «Гостра Могила». Після відпустки він потрапив – на маленький опорник з романтичною назвою «Панама». 14 лютого, у день святого Валентина, туди прилетів 152-мм снаряд. Про цей випадок розповідає так:

– Я заступив спостерігачем. І десь о 12.40 пролунав постріл. Було таке враження, що гримнуло просто над головою. За дві-три секунди – вибух. Тільки-тільки спустився в укриття – ще один вибух, уже ближче. А потім – третій. Я у бронежилеті лежу на правому боці, спиною до стінки, і саме туди влучив снаряд. Головний удар припав на бронежилет, який наче залізними кігтями пошматувало. Але, й мені дісталося в поперек. Нас із товаришем завалило землею, намагаємося вибратися – нічого не виходить. Тут прибігли наші: «Хлопці, ви живі?» «Та начебто живі», – відповідаємо. Ну, відкопали нас, перебігли ми до головного бліндажа метрів за двадцять, і тут я відчуваю, що щось не те. А за півгодини в мене відмовили ноги… Згодом з’ясувалося, що вибило три хребці. Ще за півгодини мозок почав розривати неймовірний біль… «Пацани, – кажу, – здається, я відвоювався». Викликали «Гостру Могилу», доповіли, мовляв, у нас «300-й». А день, як на лихо, ясний, нічого не вдієш. Лише ввечері, як стемніло, по мене приїхала «беха», відвезли на курган, де я пролежав пластом у землянці дві доби, аж поки не надійшла команда «Перекат» і ми знялися з позицій.

Потім Сергій лікувався в харківському, київському, чернігівському госпіталях, реабілітаційний курс проходив у санаторії Міністерства оборони України.

– Туди я насилу дошкандибав, – згадує чоловік, – а звідти повернувся своїми ногами. Лікували там чудово. І дуже мені допомогла жінка-психолог. Я ж не міг спати, просинався весь мокрий: то гранати мені потрібні, то в атаку йти, то ще щось. І вона три тижні з мене все це «витягувала».

Чи жалкую я, що пішов воювати? Аж ніяк! Коли я приїхав після першої ротації в Чернігів, там проводили щорічний фестиваль «Таланти багатодітної родини», в якому брали участь і мої діти. Там багато номінацій – діти співали, танцювали, читали вірші. А я сиджу і натурально плачу! Одна лише думка: все було недаремно! Недаремно ми з побратимами сиділи в окопах, якщо оці діти мають змогу спокійно, в мирному місті вийти на мирну сцену… Те, що ми зобов’язані були зробити, – ми зробили!

Звільнившись у запас, Сергій Зіберт зайнявся волонтерством.

– Тут все просто, – пояснює він своє рішення. – Коли я їхав на Донбас, мої друзі за три дні зібрали гроші, купили мені німецькі берці, натовський класний рюкзак, каску, термобілизну, плащ-намет. У Дніпрі живе мій хороший друг – відомий в Україні волонтер Юрій Мисягін. Він мені й пояснив, що допомогу треба надавати конкретну та адресну. Не просто «аби було». Два мої бойові побратими, з якими ми спали, так би мовити, під однією шинеллю, тепер служать у районі АТО за контрактом. Ось їм та їхнім сім’ям ми й допомагаємо: грошима, речами, продуктами. Якщо треба щось для цілого відділення, телефонують нам, кажуть, що саме потрібно, – і надсилаємо. Так що життя триває!

Олег ЯНОВСЬКИЙ

 

Powered by Ajaxy