журнал березень-онлайн 2018

СТАРШИНА СИЛИ І ВОЛІ

СТАРШИНА СИЛИ І ВОЛІ

Бути військовим Сергію Улітенкову напророкували ще в школі. На одному з уроків діти розповідали, хто коли народився, а вчителька напівсерйозно-напівжартома розмірковувала, як ця дата може вплинути на подальшу долю кожного. Урок вийшов цікавим і жвавим. Одна з однокласниць народилася 9 березня, тому припустили, що її покликання – поезія, і бути їй такою ж відомою, як Тарас Шевченко. Коли черга дійшла до Сергія, і він назвав свій день народження – 22 червня, учителька замислилася і після нетривалої паузи відповіла: «Хлопче, твоя доля – нас захищати. Тобі судилося стати військовим і боронити свою Батьківщину…»

…Усміхнувшись спогадам з далекого дитинства, старшина 30-ї окремої механізованої бригади втомлено присів біля своєї БМП. Дим поступово розсіювався, прозирнуло сіро-блакитне небо Донбасу. Із сумом Сергій поглянув на перепахане мінами поле – тут міг би вродити гарний урожай пшениці. Від гірких думок його відволік тихенький спів. То молодий боєць через мобільний заколихував свою трирічну донечку:

Люлі-люлі, янголятко,

Засинай, моє дитятко.

Зайчик спить і вовчик-братик,

І Олесі треба спати!

Ведмежатко на подушках

Нашорошило два вушка,

У сні усміхається,

В хмаринках купається!

І посеред воєнного хаосу та розрухи, жорстокості та ненависті лунала ця чиста і до глибини душі зворушлива пісня українського бійця. Він співав тихо, але його чули всі. Донедавна похмурі та втомлені черговою атакою ворога українські захисники почали лагідно всміхатися, згадуючи своїх рідних та близьких. Згадав і старшина свою дружину Катю та двох донечок, заради яких він опинився тут, на сході країни. І чим глибше він занурювався у свої спогади, тим далі його відносило в минуле…

…Після школи була строкова служба. У 1991 році він служив у ВДВ у Пскові. Потім була Грузія. А коли СРСР припинив своє існування, і десантну частину вивели в Ставрополь, солдату для про-довження служби запропонували прийняти російське громадянство. Та, незважаючи на молодий вік, Сергій розсудив так: «Скакати з боку в бік – наміру немає, ми ж не якісь там журавлі в шлюбному танці». Зробивши вибір на користь Батьківщини, Улітенков навесні 1993-го повернувся додому на Рівненщину. А далі – як у багатьох: закохався, одружився, пішов працювати.

До українського війська прийшов, коли йому був 31. Понад 13 років прослужив у механізованій бригаді в Новограді-Волинському. За плечима Сергія дві миротворчі місії в Косові. Коли ворог анексував Крим, а потім почав загарбувати українські міста Донбасу, він став на захист рідної країни. Про те, що воює, нікому з рідних не говорив. Свою відсутність, схрестивши пальці, пояснював тривалими відрядженнями та навчаннями на полігоні. А тим часом із боями проходив найгарячіші точки сходу країни. Савур-Могила, Степанівка, Міусинськ, Боково-Платове, Червона Поляна, Ілірія, Лутугине, Піски, Дебальцеве, Луганське…

11 серпня 2014 рік. Сергій – командир БПМ, що йшла на чолі колони. Біля селища Степанівка він першим помітив замасковану ворожу зенітну установку. Його екіпаж одразу знищив позицію бойовиків – блискавично та професійно. Бійці про це навіть жартували:

– Але із цим планом вийшла промашка.

– Яка?

– Він спрацював!

Трохи згодом у районі селища Ілірія прицільним вогнем з кулемета Сергій Улітенков знищив диверсійно-розвідувальну групу противника, до складу якої входив і снайпер. Виявлені провід і вибухівка красномовно вказували на мету ворога: замінувати та підірвати українське укріплення. Та старшина ці плани зруйнував.

У січні 2015-го після підриву БМП Сергій дістав контузію, проте залишати поле бою відмовився.

А потім був «Балу» – взводний опорний пункт, який по праву можна назвати легендарним. Саме там наприкінці січня – на початку лютого Улітенков керував діями підрозділу. Пліч-о-пліч з бійцями 128-ї бригади тривалий час вони відбивають потужні танкові атаки противника. БМП ж вкотре підтвердила право носити звання «щит і меч піхоти». Бойовий талан, професіоналізм, а головне бажання частенько допомагали Сергію досягати мети. Так і того разу, двічі поціливши з РПГ, Улітенков виводить з ладу ворожий Т-72. «Він на полі бою – лев!» – оцінить побратима прес-офіцер 30-ї окремої механізованої бригади Іван Бурдюг.

Один бій змінював другий. І до червня під постійними мінометними й артилерійськими обстрілами старшина разом із товаришами стримував противника на околицях Луганського. Але, як говорять німці, з кожного свинства можна отримати гарний шматок шинки. Так і в кожному бою наші хлопці здобували неоціненний бойовий досвід.

…Ворог укотре сунув на українські позиції. Через особливості розташування опорного пункту йому вдалось підійти на відстань у 100-150 м. Атакуючи, противник задіяв міномети. Того важкого дня було багато поранених та загиблих. Одна 120-міліметрова міна розірвалася біля Сергія. Що трапилося, чоловік зрозумів не відразу. Спочатку думав, що поранило тільки в очі, тому й не міг знайти свій окоп. Проте тримався, навіть намагався жартувати і пропонував медикам допомогти перев’язати свої ж рани. А потім упав у кому, стан, про який говорять «між небом і землею».

– Як мене привезли до військового госпіталю Харкова – не пам’ятаю. Залишилися тільки спогади, починаючи із 6 червня. Коли прийшов до тями, не зрозумів, де я. Біля мене був мобільний, і я відразу зателефонував своєму комбату, але не додзвонився. Потім спробував набрати друга Миколу Захарчука – така ж історія. Куди поділися всі, і я також – питання, яке не давало спокою. Тільки коли в палату увійшла моя дружина Катерина, зрозумів, що я – у госпіталі. Відчуття було, що це не три доби минуло після того бою, а лише кілька хвилин, – розповідає Сергій.

За словами дружини, коли від чоловіка перестали надходити дзвінки, вона не знаходила собі місця. А незабаром отримала звістку, що його поранено, і він непритомний  у шпиталі. Лікарі давали невтішні прогнози. Та Катерина благала у Бога: «Тільки б коханий жив, тільки б жив!..»

Усі її молитви були почуті. Сергій вижив. У госпіталі дружина подарувала йому українську вишиванку і заповіла завжди брати із собою в далеку дорогу як оберіг.

Лікарі вже потім розповіли, що його каска та «бронік» були, наче їжак – утикані осколками від розриву міни. Вони і врятували воїну життя, хоча поранення в голову виявилося все одно важким: одним оком Сергій бачить лише на 17 відсотків, у чоловіка відсутній фрагмент черепа.

Лікування Сергій продовжив у столичному госпіталі. Цікавився в лікарів, коли зможе займатися спортом та повернеться до частини. Медики ж відповідали, що за рік чи півтора, хоча самі в це не надто вірили. Та це не про нього! Уже за чотири місяці Сергій почав грати в хокей та бігати, а за вісім – займався штангою і гантелями. За словами Івана Бурдюга, Улітенков у штанзі жме сотку!

Сергій повернувся до своєї роти. Він знову на війні і не забуває про спорт. Старшина обов’язково знаходить час, щоб тричи на тиждень тренуватися – він прагне покращити свій торішний результат на всеукраїнських змаганнях «Ігри нескорених». Тоді в дисципліні жим штанги він виборов «бронзу». Цього ж року Сергій сподівається на перемогу, щоб у складі збірної поїхати на всесвітні Invictus Games.

Вірить воїн і в перемогу над ворогом: «Ми не в тому віці і не в тому настрої, щоб здаватися. Бійці, в яких у роті – пісок, на одязі – сіль і яких до того ж сильно розізлили – непереможні!»

Ігор ПАРУБСЬКИЙ

 

Powered by Ajaxy