журнал вересень-онлайн 2018

Перший український в’язень Соловків…

Перший український в’язень Соловків…

Сьогодні бранцями Кремля є понад 70 українців. Зокрема Олег Сенцов, Володимир Балух, Роман Сущенко… Ці українці за духом, а не лише за паспортами, кинули виклик окупантам. Хто як міг.

І за це отримали жорстокі вироки російських судів, які покарали їх тривалими термінами ув’язнення. Кремль, здається, готовий піти на певні поступки щодо Олега Сенцова. Але при цьому натякає, що він повинен попросити в царя Володимира помилування. Та Олег, який голодує понад 100 днів і балансує на межі життя і смерті, залишається вірним своїм ідеалам і принципам

Майже 350 років тому на Соловецьких островах опинився останній кошовий Запорозької Січі Петро Калнишевський: він став чи не першим українським політичним бранцем, відкривши своєрідний перелік «ворогів Москви». З часом вони обчислялися мільйонами.

На календарі – осінь 2018-го. У Кремлі змінилися десятки правителів, політичний устрій. Незмінним залишається одне – хижацька суть російської влади.

У Соловецький монастир кошового запроторили на довічне заслання, звинувативши в надуманому «віроломному буйстві та розоренні російських підданих».  Монастирському керівництву було наказано утримувати бранця «без відпусток із монастиря, заборонити не лише листування, але й спілкування з іншими персонами і тримати під вартою». Його виводили до церкви лише на Великдень, Преображення і Різдво – тричі на рік. Тож доживав він свого страдницького життя в кам’яному напівпідвальному вогкому  казематі. Очевидці так описували камеру ув’язненого:

«Перед нами маленькі, аршини зо два, двері з крихітним віконечком посередині: двері ці ведуть до житла в’язня, куди і ми входимо. Воно має форму лежачого урізаного конуса з цегли завдовжки аршини з чотири, завширшки сажень, висоти при вході три аршини, у вузькому кінці – півтора. При вході праворуч ми бачимо лаву-ложе в’язня… На другому боці – залишки розламаної печі. Стінки… вогкі, плісняві, повітря затхле, сперте. У вузькому кінці кімнати знаходиться маленьке віконце вершків зо шість у квадраті, промінь світла, наче крадькома, через три рами і двоє грат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було в найсвітліші дні й то з великим напруженням зору. Якщо ув’язнений пробував крізь це вікно подивитися на світ Божий, то його погляду відкривалося саме кладовище, що знаходиться просто перед вікном».

Ні дата, ні місце народження кошового досі достеменно невідомі. Проте більшість істориків схиляються до думки, що він народився у 1690 чи 1691 року, наймовірніше у селі Пустовійтівці Лубенського полку (сьогодні Роменський район Сумської області). Припускають, що на Січ Петро Калнишевський потрапив після 1739 р., тобто по закінченні російсько-турецької війни 1735-1739 рр., в чому йому посприяли старші родичі – Андрій і Давид Калнишевські, козаки Кущівського куреня за кошівства Івана Малашевича. З інформації, яка збереглася до наших днів, відомо, що це була освічена – як на той час – людина, яка мала великий потяг до книг. Але ім’я Петра Калнишевського збереглося в історії не завдяки захопленню книгами…

Вперше він очолив Запорозьку Січ 1762 року. Тоді ж разом із січовим писарем Іваном Глобою зустрівся в Москві з царицею Катериною ІІ. Про що розмовляли – невідомо. Але норовливій цариці він не сподобався, тож незабаром був усунутий з посади. Проте через кілька років, у січні 1765-го всупереч її волі, козаки знову обрали своїм кошовим Калнишевського. Аж на 10 років, чого раніше ніколи не бувало. За участь у російсько-турецькій війні 1768-1774 років українські козаки дістали подяку від цариці, а кошовий отаман став кавалером найвищої нагороди Російської імперії – ордена Андрія Первозванного. При цьому йому присвоїли ще й військовий чин генерал-поручика Російської армії.

Петро Калнишевський був глибоко віруючою людиною, спорудивши особистим коштом більше десяти церков на Сумщині та Запоріжжі, в Києві. При них функціонували церковно-парафіяльні школи, шпиталі для немічних, старих і хворих, які теж утримувалися його коштом. Сучасники зазначали, що «Калнишевському були притаманні всі людські чесноти і гріхи».

Він дбав про поширення хліборобства та торгівлі в запорозьких степах, усіляко сприяв переселенню на ці землі селян з інших регіонів України. Попри вимоги поміщиків, не видавав із Січі кріпаків-утікачів, дбав про створення хуторів, вважаючи, що вони стримуватимуть наступ царизму на терени Війська Запорозького низового.

По завершенні війни з Туреччиною цариця і її найближче оточення вважали, що Запорозька Січ як бастіон проти турецько-татарської експансії вже не потрібна. Більш того, на думку імператриці Катерини ІІ, її існування в тилу Російської імперії ставало вкрай небезпечним для монархії. Не забула імператриця й про те, що під час селянської війни під проводом Омеляна Пугачова Запорожжя підтримувало повсталих, і багато які з її учасників знайшли прихисток саме на Січі, рятуючись від переслідувань. Зважаючи на це, Катерина ІІ і прийняла рішення про її ліквідацію. І в ніч на 17 червня 1775 року 100-тисячна царська армія оточила Січ. До «операції» зі знищення осередка Війська Запорозького було задіяно 6 полків регулярної кавалерії, 20 гусарських і 17 пікінерських ескадронів, 10 піхотних і 13 донських козацьких полків. Командував ними генерал Петро Текелій – серб за національністю, австрійський офіцер і найманець за фахом і станом душі.

Ось як описує, посилаючись на тогочасних літописців, ті події А. Кащенко в «Оповіданнях про славне військо Запорозьке низове»:

«…Всі п’ять відділів російського війська несподівано для запорожців рушили на запорозькі землі, а серед ночі генерал Текелій наблизився до Січі, обложив її своїм військом, повиставляв у кількох місцях гармати і підійшов мало не до самих окопів. У Січі тієї ночі всі спокійно спали, бо ніхто не чекав ні з якого боку лиха, й тільки світом, побачивши білі намети російського війська та наведені на Січ чорні пащі гармат, запорожці заметушилися, мов мурашки в мурашнику. Хто був простіший, той думав, що знову починається війна з турками, й запорожці мусять піти разом із державним військом, але старі січовики сумно покивали сивими чубами: «Не на турків дивляться московські гармати».

Сили були надто нерівні і 84-річний кошовий під впливом московських попів, які закликали «не проливати крові одновірців», спротиву не чинив. Зайнявши Січ, російські війська повелися по-варварськи: обдерли церкву, пограбували скарбницю, похапали все, що тільки можна було вхопити, а по тому всі будівлі, також  церкву, зруйнували та попалили. Коли Катерині II доповіли про це, вона видала спеціальний маніфест, де було сказано, що Січ вже остаточно зруйнована зі знищенням на майбутнє й самої назви запорозьких козаків.

Лише указом нового імператора Олександра І від 2 квітня 1801 року кошовому було «дароване прощення» і надане право обрати собі місце проживання на свободі за власним бажанням.

Старожили монастиря розповідали, що «просидівши у в’язниці такий тривалий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір, у нього, як у звіра, виросли пазурі, довга борода і весь одяг на ньому, кафтан з гудзиками, розпався на шматки і спадав з плечей». Від нього тхнуло землею, але він не втратив розуму. Протягом усього часу ув’язнення праведник був одягнений у козацьке вбрання і завжди розмовляв українською мовою. А  ще – відмовився після помилування повертатися в Україну: 7 червня 1801 року в листі до архангельського губернатора Мезенцева подякував – не без іронії – за звільнення і попросив дозволу «в обителі сій чекати з спокійним духом кінця свого життя, що наближається».

Ось як переповідає долю кошового історик Михайло Грушевський:

«Очевидці-прочани, що бачили його в перших роках XIX ст., оповідали, що його випускали три рази на рік у монастирську трапезну з одиночної келії-в’язниці: на Різдво, Великдень, Спаса. Він питався у людей, хто тепер царем і чи все добре в Росії. Але сторожі не позволяли багато розмовляти. Схуд і зсохся від старості, був увесь сивий, але вбраний по козацьки, в синій жупан китайчатий, з двома рядами гудзиків. Умер 1803 року, маючи сто дванадцять літ. Перед тим 1790 року вмер військовий писар Глоба, засланий також в один північний монастир, і суддя Павло Головатий – у Сибірі, в монастирі Тобольськім».

31 жовтня 1803 року Петро Калнишевський помер. Ченці монастиря поховали його на південному подвір’ї Спасо-Преображенського собору при Успенській церкві – поруч з Авраамом Паліциним і соловецьким архімандритом Феодоритом. 1856 року на могилі встановили плиту, викарбувавши в єпитафії короткий обрис життя кошового:

«Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей грозной Сечи казаков отамана Петра Калнышевского, сосланного в сию обитель по высочайшему повелению, снова быв освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина».

Після того, як на території монастиря радянська влада облаштувала концтабір для «ворогів народу», місце могили загубилося, залишив лише надгробок з написом.

2008 року Помісний Собор Української православної церкви Київського патріархату приєднав Петра Калнишевського до лику святих, занісши його ім’я до православного календаря. Собор УПЦ КП благословив будівництво храмів на його честь. Незалежна Українська держава теж вшанувала пам’ять свого сина. Зокрема йому встановлено пам’ятники на Сумщині, Одещині, на його честь названі вулиці у Києві, Житомирі, Херсоні та інших містах.

Довгий і виснажливий життєвий шлях Петра Калнишевського скінчився в жовтні 1803 року. Останньому кошовому й у страшному сні не могло наснитися, що мине трохи більше століття, і Соловки стануть великою братською могилою для багатьох українців. І вмиратимуть вони не від старості чи хвороб. Їх вбиватимуть пострілами в потилицю чекістські покидьки як «ворогів народу», «націоналістів». Але це вже буде інша сторінка в історії України.

Володимир ВІЖУНОВ

Powered by Ajaxy