журнал листопад-онлайн 2014

Полювання на «Ромашку»

Вони, як кістка в горлі у російської пропаганди. Українські підрозділи інформаційно-психологічних операцій дістали самого Путіна. Кремлівський очільник під час засідання ради безпеки наприкінці вересня в Москві констатував, що з боку України ведеться активна інформаційно-психологічна діяльність. Тож, поставив завдання своїм інформаційним військам і загалом Збройним силам вжити заходів, щоб подолати цей опір.

Браві українські військові з написами «укроп», усупереч російській пропаганді, яка зомбує, що «бандери» розпинають на Донбасі дітей, роздавали малечі Краматорська та Слов’янська м’які іграшки, дорослим – українські журнали і газети, що в умовах інформаційного вакууму виявилось вкрай доречним.

І хоча основна інформаційна битва розгортається, зокрема, в Інтернеті, наші з успіхом використовують те, що дістали на озброєння у спадок від радянської армії. Приміром, звукомовні станції на базі БТР-80. «Дзвоники» – так ласкаво називають їх наші бійці. На одну з таких станцій, що, як і будь-яка наша техніка в АТО, має ім’я – «Ромашка», звернули увагу лідери терористів так званих ДНР і ЛНР, а також російські фахівці, які за ними стоять. Вони навіть оголосили полювання на неї і винагороду у 50 тис. баксів за її знищення.

У радянському фільмі «У зоні особливої уваги» за допомогою аналогічної станції піхотинці, які загнали в пастку під час навчань десантників закликали: «Товариші десантники, ви оточені, здавайтеся, пропонуємо вам гарячий чай, сухий одяг і нашу гостинність…»

У нинішніх реаліях костромські десантники, які заблукали в зоні АТО, і без такої агітації здалися нашим під Амвросіївкою.

Провітрити «броники»

Так називають виїзд на завдання бійці підрозділу інформаційно-психологічних операцій, які виконують різні завдання в зоні АТО. Сергій, Ігор, Микита, Андрій, Сашко, Денис, Олександр – звичайні українські офіцери і солдати віком від 20 до 36 років. До служби в армії мали різні професії. У кожного своя цікава доля. Сьогодні вони – одна дружна і професійна команда під чітким керівництвом командира на ім’я Любомир. Всі – одесити, за винятком Дена, як скорочено і з повагою називають товариші Дениса. Він справжній запорізький козак, хоча й російськомовний. До мобілізації був активістом однієї з козацьких громадських організацій. Коли у ворота постукала війна, 15 козаків його паланки пішли добровольцями на фронт. Першим був саме Денис – він воює з квітня.

Вдома на свого героя чекають дружина і троє донечок. Уже в АТО Ден потоваришував з бійцем на позивний «Мальок», який свого часу встиг відслужити строкову в російській армії, контрактником-десантником – в українському Болграді та Миколаєві. І хоча за національністю він – росіянин, проте щиро любить Україну.

І ось на завтра оголошено виїзд. Маршрут: Краматорськ – Слов’янськ – Краматорськ. Завдань – декілька.

Найперша – демонструвати присутність законної української влади, вселяти впевненість у мешканців цих прифронтових міст, що жахи сепаратизму, яких їм довелося зазнати, більше не повторяться. А оскільки в розпалі була ще й виборча кампанія до парламенту, то ще й нагадати людям, наскільки це для них важлива подія. На завдання з бійцями вирушили і ми з колегою – підполковником Олександром Бірченком.

«Викликаємо «вогонь» на себе. Вогонь патріотизму…»

Вихідний день. Неділя. Наш «Дзвоник» петляє вулицями Краматорська. Сидимо на броні. Українські пісні, що лунають з гучномовців БТРа, розносяться його кварталами. У проміжок між ними до мешканців звертався «Левітан» підрозділу – Микита. Суть його промови полягала в тому, що їм потрібно обрати нову владу, для чого прийти та проголосувати на виборах до Верховної Ради України.

Краматорськ від війни постраждав значно менше за сусідній Слов’янськ. Тому в наших воїнів склалося враження, що прихильників українського тут замало. Вирішую провести своє опитування: на одній руці загинати пальці, скільки разів нам хтось привітно посміхнеться чи висловить інший знак прихильності, на другій – рахувати кількість тих, хто демонструватиме байдужість чи відверту ворожість. Що ж показала така соціологія? Зізнаюся без перебільшення: втомився лічити наших прихильників. Нас вітали на зупинках, повз які ми проїжджали, люди різного віку, малеча салютувала, а водії та пасажири машин, що обганяли нас або їхали назустріч, сигналили, махали з вікон.

Утім екіпаж завжди тримав зброю напоготові. Особливо спостерігали за дахами висоток і пильно стежили за всім, що відбувалося навколо. Адже звукомовна станція видавала себе за кілометри, а в умовах, коли полюють на твою «Ромашку», усього можна очікувати. Зупиняємося біля супермаркету. Командир команди Сергій вирішує саме тут роздавати спеціально надруковані для жителів прифронтових міст газети. З Олександром Бірченком долучаємось і ми. Роздаємо наш журнал «Військо України». Одразу біля БТРа збирається чимало людей. Жадібно розбирають запропоновану їм літературу, задають питання. Запитують про різне: про пенсії, курс долара, на політичні теми, мовляв, що чутно в Києві тощо. Кожен із членів екіпажу грамотно і зважено на них відповідав. Користь від такого спілкування неабияка. Як розказували хлопці, траплялися випадки, коли місцеві підказували їм, де і яке лихо замислили недобиті сепаратисти. Нарвалися і ми на відвертого «сепара». «Чого стали тут, забирайтеся звідси!», – пробубонів плюгавенький п’яничка, який щойно вийшов з місцевого ганделика. «Йди геть, чорт рогатий!», – накинулися на нього жінки, які спілкувалися з нами.

«Будь-ласка, запишіть мій номер телефона, можете завжди розраховувати на мене», – наполягала вчителька української мови Лариса Іванівна. «І мій, мій теж, можемо газети, листівки розносити», – повторювали за нею дві подруги-пенсіонерки. І це приємно вразило. Виявляється, на Донбасі живуть не лише бабусі, готові перекривати шлях нашим військовим колонам і з піною на губах кричати: «Рассея!» Є й патріотки, і таких чимало.

«Укропи» в місті

Слов’янськ. Центральна площа перед міськрадою, де засідали сепаратистка Штепа, Стрілков та інша терористична братва, була заставлена агітаційними наметами різних партій і кандидатів. Місто жило виборами і оговтувалося після пережитого. Люди випромінювали активність, бурхливо дискутували. Воно й не дивно, адже від того, яким буде вибір, залежить їхнє завтра. Життя навчило. Але коли на площу заїхала «Ромашка», цікавість більшості мешканців одразу переключилася на БТР, на якому гордо майорів український прапор, а з гучномовців лунала щира українська пісня. Коли з броні на землю зстрибнули браві українські військові з нашивками «укроп», цей інтерес ще більше посилився. І тут почалося справжнє «полювання». Люди похилого віку, молоді хлопці просили сфотографуватися на згадку, дівчата дарували воїнам сором’язливі посмішки. А ті усупереч російській пропаганді, яка зомбує, що «бандери» розпинають на Донбасі дітей, роздавали малечі Слов’янська м’які іграшки, дорослим – українські журнали і газети, що в умовах інформаційного вакууму виявилось вкрай доречним. Перехожі із задоволенням йшли на контакт: просили наших бійців не залишати їх більше і розпитували звідки вони родом. Почувши у відповідь «з Одеси», «з Чернігова», «з Запоріжжя», відверто дивувались, мовляв, справжні бандерівці. Підходило дедалі більше людей. Одні виливали душу, інші ділилися пережитим і своїми страхами щодо майбутнього. Довго не хотіли відпускати воїнів, підсвідомо демонструючи: «Коли ви поруч – нам спокійніше!»

Час було повертатися на базу. Одне подружжя на знак вдячності пригостила наш екіпаж цілим пакетом запашних чебуреків. Ми ще кілька разів об’їхали Центральну площу і вирушили у зворотній путь. Минали зруйновані будинки, кафе, автозаправки, іншу пошарпану інфраструктуру. Неприємно вражало й обурювало водночас те, скільки горя принесли цим людям кляті терористи та їхні російські ляльководи! Скільки життів поклали наші українські патріоти, боронячи рідну землю!

Зупинилися у Краматорську біля відділення «Нової пошти». Воно як знахідка для наших бійців, котрі щодня тут отримують різні передачі з дому. І головне – доставляють їх швидко. Для ще більшої зручності начальник відділення пообіцяв доправляти посилки аж до самісінького табору.

Бійці саме смакували чебуреками, подарованими у Слов’янську, коли до БТРа підійшла літня жіночка. «Хлопці, рідненькі! Завдяки вам ми тут мирно спимо. Бережи вас Бог», – сказала це і пішла далі, витираючи з обличчя набіглі сльози. «Дякуємо, мамо!», – обізвалися їй услід українські воїни.

Валентин БУРЯЧЕНКО

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту