журнал березень-онлайн 2015

РОЗДІЛЕНІ «ЛІНІЄЮ ФРОНТУ»

Нещодавно на сторінку соцмережі моєї знайомої Наталі прийшло повідомлення від її двоюрідного брата Станіслава з Російської Федерації. Здавалося б, звичайний лист, але зміст – йоржистий.

«Привет! Наташ, расскажи, хорошо ли вам живется в вашем государстве с вашим правительством? Чего вы добились? В стране всё решают фашисты и националисты, хают ветеранов… Сколько ваших парней погибло? Из вас делают каких-то зомби. Я иногда смотрю ваши новости и офигеваю. Жаль, что вам недоступны российские новости…», – писав родич. Прочитавши повідомлення, знайома була настільки ошелешена, що ще довго не могла зібрати думки докупи. Адже про те, що саме відбувається в Україні та хто воює на Донбасі, усім давно відомо. Виправдовуватися вона не вважала за потрібне. Але таки попросила мене допомогти сформулювати відповідь брату. Адже попереднє листування в соцмережі із родичами з Росії до порозуміння не призвело. Її аргументів вперто не чули. А коли вони підкріплювалися ще й беззаперечними доказами, протилежна сторона не скупилася на образи і навіть погрози.

Так мені довелося дізнатися про епізод життя однієї російської родини. Усі її представники мають одне коріння, але волею долі опинилися по різні боки кордону. А з початком війни на Донбасі – ще й по різні боки «лінії фронту». Річ у тому, що Наталія працює фельдшером у бригаді «швидкої допомоги» на Київщині. Але як небайдужа громадянка України (дарма, що росіянка за національністю) час від часу їздить у відрядження до зони проведення АТО допомагати місцевим лікарям. Її двоюрідний брат Станіслав – старший лейтенант російської армії – воює на боці сепаратистів, убиваючи та калічачи наших хлопців. Його лист – ще одне підтвердження того, що чимало росіян або справді не бачать суті українських подій, пережовуючи продукт виключно кисельовської пропаганди, або їдуть в Україну просто заробити гроші.

Офіцерська служба в цій сім’ї – справа родинна. Наталя добре пам’ятає свого діда – військового льотчика, який служив в Україні в повоєнні роки. Таку ж професію обрав і один з його синів – Наталин рідний дядько Аркадій. Двоюрідний брат Станіслав (його син) льотчиком не став за станом здоров’я, але підійшов для служби у військах зв’язку.

За часів СРСР та вже й незалежної України російська частина родини часто навідувалася до батьків Наталі на Київщину. Щоразу, перебуваючи тут, вони захоплювалися рівнем життя в нашій державі, наявністю робочих місць, смачними українськими продуктами, гарною природою, душевними піснями… Час від часу передзвонювалися. Але їхнє ставлення до всього українського різко змінилося після Майдану 2014 року.

– Що у вас, хохлів, там відбувається? – запитував по телефону дядько в Наталії.

Образити її таким словом він не боявся, адже вважав свою племінницю росіянкою, напевне, такою, яка теж мала б зневажати українську націю.

– Давай, у разі чого, бери си­на – і до нас, у Володимир. Ви ж росіяни і вас в Україні будь-якої миті можуть убити!

Наталя заспокоювала, що небезпека існує лише на Донбасі. Але якби Росія не підтримувала тамтешніх сепаратистів, наші силові структури швидко навели б там порядок. Тим часом дядько не вгамовувався й уперто продовжував агітувати за переїзд. Ситуацію дещо прояснив телефонний дзвінок від дружини Станіслава Людмили. Молода жінка крізь сльози розповіла Наталі, що одного разу в частину, де служить чоловік, приходили рекрутери набирати бажаючих їхати в Україну. Пояснювали це необхідністю захистити російськомовних громадян. У полку на поїздку дали згоду лише Станіслав і ще один військовослужбовець.

– Ось така в нас біда, – резюмувала жінка.

Через кілька тижнів, наприкінці листопада минулого року, на мобільний Наталії подзвонили з незнайомого номера. По голосу вона відразу впізнала двоюрідного брата.

– Привіт, сестричко, я тобі телефоную з Донецька.

– Ти в Донецьку? А що офіцер російської армії робить в Україні? Сподіваюся, ти не воюєш проти нас? – Наталя не могла приховати роздратування та болю, адже на власні очі бачила чимало наших поранених і скалічених бійців. До того ж відчуття було таке, ніби до неї в оселю нахабно увірвалися непрохані гості.

– Я приїхав звільняти вас від американців і фашистів. Ми скоро дійдемо до Києва, от там і зустрінемося.

Розмова видалася недовгою та на підвищених тонах. Наталія вкотре переконувала брата, що події на Донбасі – внутрішня справа України. Але Станіслав залишався при своєму. Спочатку жінка намагалася якось зрозуміти його, переконуючи себе, що він воює не з власної волі. Адже схожа історія вже траплялася в їхній сім’ї. Батько Станіслава молодим офіцером воював у Афганістані. Потім була перша російсько-чеченська війна, після якої він почав зловживати алкоголем. Тепер кожен ранок військового льотчика-пенсіонера починається зі склянки оковитої.

Свою згубну звичку родичам з України пояснював важкою військовою долею. Розповідав, що неодноразово розстрілював зі своєї «вертушки» автобуси із чеченськими дітьми, жінками та стариками. Антигуманність наказів командування він нібито розумів, але змушений був їх виконувати. Мовляв, у Чечні такі були часи…

Вкотре спілкуючись телефоном з дядьком Аркадієм Наталія відверто запитала в нього: «Якщо ви маєте важкий досвід участі у братовбивчій війні, чому не відмовили сина їхати в Україну?» На що той відповів: «Війна зав­жди несправедлива, але якщо Росія воює, значить, так треба. Тоді була Чечня, а зараз – черга України…» Ось така логіка, яку ще півтора століття тому російський поет Федір Тютчев пояснив такими словами: «Умом Россию не понять…»

Так само не відповідають здоровому глузду й заяви перших осіб Кремля про те, що українська армія ось уже рік не може перемогти звичайних шахтарів і трактористів, із чобіт яких так зухвало стирчать російські онучі та які на «кишенькові гроші» спромоглися закупити в найближчих російських «військторгах» новітні танки та системи залпового вогню, після чого у вкрай короткий термін продемонстрували дивовижну самоорганізацію та стали самодостатніми озброєними формуваннями.

Насправді усе набагато простіше. Відкрита війна – справа вкрай недешева. Тому, аби не розбурхувати російське суспільство розмовами про витрати на неї, тамтешнє керівництво розігрує чергові вистави під назвами: «Заблудившиеся десантники», «Офицерский отпуск в Украине», «Неравнодушные буряты помогают Донбассу», «А зори на Украине «тихие»» тощо. Та повернімося до нашої історії.

Заручники грошей і пропаганди

Загалом російські родичі Наталії регулярно опікувалися її моральним настроєм, очевидно, очікуючи, що вона ось-ось змінить свої переконання і покається перед своїми «старшими братами». Але жінка стояла на своєму. Станіслав тим часом продовжував надзвонювати сестрі. І таке складалося враження, що кожного разу телефонуючи, він знаходився у стані алкогольного сп’яніння чи під дією наркотичних речовин. Наталя відчувала це по голосу, адже вже 15 років працює в медицині, тож стикатися з такою «веселою аудиторією» доводилося. Іноді офіцер з гумором розповідав, що нібито на практиці вивчає географію України, повідомляючи про своє чергове місцезнаходження: Донецьк, Авдіївка, Горлівка…

Контракт на проходження військової служби в Станіслава мав би закінчитися наприкінці січня 2015 року. Дружина Людмила сподівалася, що нарешті побачить чоловіка і будь-що заради їхньої маленької донечки умовить більше не їхати на «українське сафарі». Жінку не приваблювали ні розповіді Станіслава про можливість подальшої успішної кар’єри, ні гроші, які мали виплатити після повернення. Сума, як зізналася Людмила, набігала чимала: окрім зарплати й грошей за відрядження, чоловіку обіцяли велику премію, яка значно перевищувала основні виплати.

Але минув тривалий час після вказаної дати повернення, а Станіслав додому не з’являвся. Також не було і звістки від нього. Особливе занепокоєння дружина відчула тоді, коли незадовго до закінчення контракту чоловік зателефонував їй і дав доручення терміново продати машину, а гроші за неї переслати йому.

Спочатку нічого незвичайного вона в цьому проханні не побачила. Станіславу і раніше відсилали кошти. Потайки від батька офіцеру відправляла гроші і його мати. До того ж Людмила знала, що самопроголошене керівництво «ЛНР» – «ДНР» зарплату російським найманцям не платить, а лише тримає їх на повному забезпеченні. Не підтримують їх матеріально і їхні російські командири, посилаючись на те, що розрахунок має відбутися лише після прибуття у військову частину. Жах охопив жінку, коли вона, готуючи автомобіль до продажу, знайшла в багажнику 3 кілограми наркотичного зілля. Це неабияк спантеличило дружину офіцера, адже раніше вона не помічала за ним схильності до вживання наркотиків.

Продавши машину, Людмила вирішила сама піти в частину, аби з’ясувати місце знаходження чоловіка. Командир, як і очікувалося, відбувся стандартною в таких випадках відповіддю: «Ваш чоловік виконує таємне завдання. Як тільки з’явиться нагода, він відразу вам зателефонує». Уже через кілька годин Станіслав подзвонив дружині. За його роздратованою інтонацією вона зрозуміла, що російські командири дали офіцеру доброї прочуханки за те, що не проінструктував свою дружину як слід. Тож бідній жінці нічого не залишалося, як відправити гроші за вказаною адресою та чекати.

А тим часом Станіслав надзвонював Наталії. Не забував нагадувати, що ось-ось з’явиться до неї в гості разом з іншими «визволителями». Щоразу був у вже «звичному» стані, розмова проходила на тлі гучних, іноді образливих, вигуків п’яної компанії. Де він брав гроші для своїх розваг, залишається лише здогадуватися. Але є цілком доведений факт, що найманці не гребують займатися на Донбасі звичайним мародерством: відбирають бізнес, автомобілі та навіть нерухомість.

Одного разу з його телефону подзвонила незнайомка напідпитку. Представилася новою дів­чиною Станіслава і сказала, що дуже хоче познайомитися із сестрою такого «мужнього» чоловіка, який боронить «наш Донбас».

– Як ви ставитеся до «ЛНР» і «ДНР»? – запитала вона.

– Я не знаю, що це таке, – відповіла Наталя й відключила телефон.

Відтоді брат більше не телефонував. Не з’явився він і вдома. Тож закінчення цієї історії поки що немає. І чи буде, поки триває війна на Сході України, невідомо. Але негативні наслідки загарбницької політики Росії члени цієї родини, безумовно, відчули на собі вже сповна. Батьки Станіслава, приміром, відтепер не знають, як складеться подальша доля їхнього сина. Дружина Людмила, побачивши, що її чоловік з офіцера-захисника, за якого колись виходила заміж, перетворився на найманця-наркомана, серйозно замислюється над розлученням. Її не приваблюють обіцяні кошти, до того ж ще невідомо, яку суму він уже прогуляв наперед. Чи потрібен буде в подальшому російській армії офіцер із сумнівними звичками – теж під великим питанням. Стосунки з родичами з України зіпсовані…

Цікаво, чи всі російські родини готові жертвувати власним благополуччям заради політичних амбіцій своєї влади? Чи всі готові продавати душі дияволу? Відповісти на ці запитання важко. Адже Росія – велика за розмірами країна. І те, що в нас сприймається як вкрай серйозне явище, там просто розпорошується на величезному просторі й у численній людській масі. А якщо взяти до уваги той факт, що переважна більшість цієї маси або невиліковно зомбовані, або живуть у злиднях, то з великою імовірністю можна стверджувати, що людей, готових калічити свої долі та душі невідомо за що у Росії-матінці набереться достатньо. Дуже шкода вас, росіяни!..

Сергій БАСАРАБ

Powered by Ajaxy