журнал серпень-онлайн 2014

«Ця війна торкнеться кожного» або Одкровення людини, якій сором крає душу за своїх земляків

Добровольця із Зугреса, міста районного значення Донецької області, звати Вадим. Коли прийшли «ополченці», в нього відібрали все, що підприємець заробив чесною, а іноді й доволі важкою працею. Та найболючішим для тридцятирічного чоловіка стало те, коли він усвідомив, як деякі його земляки допомагають ворогу чинити злочин проти власного ж народу.

Донбас – це частина України. І ніхто не має права відбирати в нас нашу ж землю! 

Про своє бачення подій, що відбувалися на Сході України, свою історію і болючі думки розповідає сам донеччанин:

«Ніхто не думав, що все це відбудеться з нами і так раптово. Можливо, в цьому є якась часточка і нашої вини. Можливо, ці випробування нам дані не просто так, а для науки. Адже тільки пройшовши крізь біль, починаєш цінувати те, що маєш: свою країну, сім’ю, шматок хліба і ясне небо.

Донбас – це частина України. І ніхто не має права відбирати в нас нашу ж землю! Ми ж не пішли до їхнього дому! А вони до нас увірвалися, немов ті бандити, почали викрадати людей, знущатися, катувати, убивати та грабувати.

До того ж з прибуттям у Зугрес терористів під виглядом «ополчення» повилазили зі своїх нір п’янички, наркомани, любителі легкої поживи. Вони відчули, що настав їхній час – час безладу, шабашу і бандитизму, коли можна чинити злочини і нічого за це не буде. Те, що відбувається в Луганській і Донецькій областях, – це повстання покидьків!

Я був власником невеличкої комп’ютерної фірми. А потім прийшли озброєні хлопці й почали вимагати гроши. Я відмовив. Вони відібрали в мене все.

Моя двоюрідна сестра з дитиною їхала в машині з Донецька. «Ополченці» зупинили їх, висадили і забрали автомобіль. Серед тих бандитів був кадировець. Як таке може бути? Я повинен їм це пробачити?

У мене дружина і маленькі діти. Я боявся за їхні життя, тож вивіз родину до Києва, а сам повернувся сюди. Адже у Донецькій області в мене залишилося багато родичів, яких потрібно захищати.

До війни я ніколи не тримав зброю в руках. І ось настав час боронити Батьківщину. Добровольцем я став без вагань. Інструктори української армії мене навчили всього. За час АТО я побував у багатьох містах області, допомагаючи своїм землякам очистити рідну землю від російської погані.

Разом з бійцями я увійшов у звільнений Слов’янськ. Перед очима постало зруйноване і пограбоване місто. З підвалів ми діставали людей зі слідами тортур на тілі. Тут я остаточно переконався, що «ополченці» – це не борці за незалежність і права людей. Це – бандити, нелюди.

Відверто кажучи, спочатку мешканці Слов’янська ставилися до армії з пересторогою. Їм декілька місяців «промивали мізки» і розповідали, що коли ми прийдемо до міста, то жінок відправимо в борделі для «Правого сектору», дітей продамо на органи в Америку, а чоловіків змусимо працювати на себе. І люди вірили в це!

Тож довіру мешканців Слов’янська ми повертали поступово: привозили гуманітарну допомогу, медикаменти, витягали і розміновували снаряди. Через деякий час народ почав розуміти, що ми – захисники, а не вбивці. Ви ж самі бачите, як змінився Краматорськ після приходу української армії. На вулицях з’явилися люди, гуляють діти, відновлений рух громадського транспорту, почали працювати магазини та підприємства.

Мушу визнати: великої шкоди Донецькій і Луганській областям завдали проросійські налаштовані бабусі, які в перші дні антитерористичної операції перекривали рух українській військовій техніці. Якщо б тоді колони військових пройшли і зайняли свої позиції, армія б зупинила поставку зброї, техніки і в’їзд бойовиків на нашу територію.

Бабці вийшли, постояли, розвернули колони і таким чином дали змогу ворогу укріпити свої позиції. За це ми тепер розплачуємось життями як мирних людей, так і військових. А багатьом із бійців немає і тридцяти років! Вони ще й не жили зовсім! А деякі з них збиралися одружитися восени. А в інших залишилися малі діти, які більше ніколи не побачать батьків. Ой бабці, бабці! Вам котиків шкода, а дитину з відірваною ногою?

Я впевнений, що війна продовжуватиметься доти, доки люди не змінять свого ставлення до ситуації, не почнуть думати самостійно, довіряти власним очам. Багато хто думає, що війна їх не торкнеться. Так от, ви жорстоко помиляєтесь! Ця війна ввійде в кожний дім, торкнеться серця кожного українця! І тільки тоді, коли кожен українець зрозуміє, що війна стосується не лише Донецької та Луганської областей, коли кожен українець повернеться обличчям до армії – війна закінчиться».

Записав Олександр КАЛЮЖНЯК

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту