Герої АТО

ВІЙНА СОЛДАТА ВЕЧЕРІ

Кажуть, що двічі в одну вирву снаряд не лягає. А ось потрапити вдруге до армії та ще й у частину, з якої свого часу довелося звільнитись, – цілком імовірно. Саме такий збіг обставин випав на долю солдата-резервіста Ігоря Вечері. Його строкова припала на 1991-1992 роки. Загалом, хто пам’ятає, цікаві були часи. Україна щойно набула незалежність. Саме це найдорожче надбання, як зіницю ока, оберігала молода українська армія. Вдруге військову форму Ігор Олександрович одягнув рівно через 22 роки, коли постала необхідність захищати цілісність держави поблизу східних її кордонів.

Команда «49-А»

Він досі пам’ятає номер команди, в якій разом з іншими новобранцями мав їхати до Одеси, – «49-А». Це війська морської піхоти та берегової охорони. До місця призначення він тоді так і не потрапив, адже не вистачало спеціалістів у механізованих частинах. Тому службу починав у Навчальному центрі Сухопутних військ «Десна». Звідти, потрапив у частину протитанкової артилерії в Луганськ. А ось закінчував службу снайпером 7-ї роти 3-го механізованого батальйону 229-го механізованого полку. Нині, за іронією долі, служить резервістом у 72-й окремій механізованій бригаді. Саме вона стала правонаступницею кількох розформованих раніше частин, зокрема й Ігорової.

Прибувши наприкінці березня минулого року в Білу Церкву, чоловік пригадав свою армійську юність. Але коли вдруге одягав форму, у реальність усього, що відбувається, якось не вірилося. Принаймні були великі сподівання на те, що події на Сході – прикра помилка, тож ось-ось усе закінчиться. Ігор з побратимами були готові якнайшвидше вигнати сепаратистів і повернутися додому. Про те, що війна затягнеться, думати ніхто не хотів.

Коли отримали зброю й екіпірування, відправилися на Малополовецький полігон, що під Білою Церквою. Там тривали заняття з одиночної підготовки. Стріляли зі стрілецької зброї, гранатометів, кидали гранати тощо. Командири прискіпливо придивлялися до особистих здібностей і результатів занять, лише після такого ретельного вивчення призначали резервістів на посади. Ігор тоді став кулеметником.

Позаймавшись близько тижня, перемістилися до Житомирського учбового центру, а згодом залізницею до Запорізької області. У лісосмузі облаштували тимчасовий табір. Загалом хлопці поступово звикали до життя без звичного комфорту. На той час із постачанням матеріально-технічних засобів були проблеми. Але на війні як на війні: і сам Ігор, і його товариші розуміли, що треба достойно витримати всі складнощі польового життя-буття, інакше перемоги не бачити.

Від Кам’яної Могили до Краснодона

Другий механізований батальйон мав завдання не допустити просування сепаратистських формувань на південний схід України. Підрозділ Ігоря розосередився поблизу села Мирне Мелітопольського району. Саме там, як відомо, над річкою Молочна розташований Національний історико-архе­о­ло­гічний заповідник «Кам’яна Могила». Боєць на власні очі побачив красу й велич цієї історичної та природної пам’ятки України, що тисячоліттями служила нашим предкам вівтарем для відправлення релігійних обрядів.

Наприкінці квітня батальйон передислокувався на кордон між Запорізькою і Донецькою областями. Лише тут після тривалих переходів вдалося розгорнути повноцінний польовий табір з пристойними побутовими умовами. У наметах облаштували місця для відпочинку, пічки, біля яких можна було обігрітися та висушити одяг.

Вже за кілька днів батальйон Ігоря Вечері вперше пішов на прорив до Маріуполя. Для виконання завдання задіяли близько десяти БМП-2, зенітно-ракетний комплекс «Стріла» та БТР. Але дійти до міста того разу не вдалося. Мало не під гусениці бойових машин кидалися цивільні мешканці. Вони «підрізали» військову техніку на своїх автівках та усілякими способами перешкоджали руху військової колони. Батальйон отримав команду не застосовувати силу та зброю й повернутися на місце дислокації. Єдиним правильним рішенням у цій ситуації стало облаштування блокпостів і контроль за переміщенням людей та вантажів.

– Ми стояли на Володарському шосе, – пригадує солдат Вечеря. – Решта хлопців охороняли територію біля аеропорту, поблизу Старого Криму, а також на Донецькому, Мелітопольському та Новоазовському напрямах. Словом, контролювали усі ключові автодороги. До нас підходили місцеві жителі й сміялися, що існує чимало путівців, про які ми не знаємо. Тож усе одно сепаратисти провозять і зброю, і боєприпаси. Ми мусили бути на сторожі, адже по нас могли вдарити з тилу. Це вже пізніше на полях з’явилися обладнані інженерні загородження, блокпости отримали підкріплення й техніку…

Блокпост, де ніс службу Ігор Вечеря, зажив слави одного з найнеприступніших. Із цим погоджувалися навіть самі місцеві, яких сепаратисти час від часу засилали вивчати та фотографувати позиції, а також вогневі точки українських силовиків. Аби убезпечити себе, наші хлопці самостійно розподіляли обов’язки й жодною інформацією навіть з колегами з інших силових структур не ділилися.

Загалом питання самоорганізації в кожному підрозділі – тема окрема. Після попередніх, м’яко кажучи, не зовсім вдалих «реформ» у підрозділах зникли деякі ключові посади. У батальйоні, наприклад, скоротили заступника командира з технічної частини. З початком антитерористичної операції ці кадрові помилки дали про себе знати. Майже не залишилося людей, які б спеціалізувалися на ремонті старої техніки, що потребувала особливого догляду. Тож доводилося призначати фахівців не стільки за штатним розкладом, скільки за здібностями. Такі позаштатні Кулібіни до боєготового стану підготували не одну бойову машину й низку озброєння.

Схожа ситуація склалася й у взводі солдата Ігоря Вечері. Їхній командир – старший лейтенант Павло Пашук – доглядав за технікою всього батальйону. Тим часом його колега – старший лейтенант Руслан Рудий – керував двома взводами. Допомагав йому в цьому призваний з резерву старший сержант Ігор Клішин. Ось така військово-штатна «кухня» була у другому механізованому батальйоні.

– Загалом в екстремальних умовах деякі усталені армійські речі сприймаються зовсім інакше, – говорить Ігор. – По-іншому, наприклад, вибудовуються стосунки між командирами та підлеглими. Це в повсякденній життєдіяльності старший за посадою та званням може заробити авторитет гострим словом. На війні таке не проходить. Тут потрібно нести свою ношу нарівні з усіма.

У другій половині червня 2-й механізований батальйон через Авмросіївку та Сонячне перебазувався в район Краснодона. Там підрозділи бригади прикривали державний кордон України. Відчувалася гостра нестача боєприпасів і матеріально-технічних ресурсів. Фактично бригаду відрізали від основних сил. Час від часу з військово-транспортного літака кидали вантажі. Така допомога «неба» хоч якось підтримувала бійців. Аж поки в районі базування не активізувалися сепаратистські загони протиповітряної оборони. Пізніше, коли підключилися волонтери, наші хлопці стали почуватися більш упевнено.

Без вогню у відповідь

Постійно змінюючи позиції, батальйон час від часу натрапляв на засідки сепаратистів. Залежно від завдання й обстановки, бійці або відстрілювалися, або тихо обходили, щоб не демаскувати себе. Зрештою отримали команду окопатися.

– Я вперше побачив особливості ґрунту цієї місцевості, – ділиться враженнями солдат Вечеря. – Коли шар землі становить максимум 20 сантиметрів, а далі вглиб – суцільна порода. Аби хоч якось облаштувати позиції, використовували танки, адже спеціальної інженерної техніки ми не мали.

Кілька разів неподалік позицій 72-го омбр проїжджали машини наших прикордонників. Настороженість командування викликало те, що безпосередньо в район вони не навідалися. До того ж жодних попередніх домовленостей про їхній візит не було. Сумніви розвіялися тоді, коли з кількох напрямків по наших бійцях почали «працювати» ворожі снайпери. Як з’ясувалося пізніше, з території Російської Федерації через перепускний пункт «Північний» їх завезли переодягнені у форму українських прикордонників сепаратисти. Снайпери мали завдання всіляко відволікати наших бійців від прикриття кордону. Згодом розпочалися й артилерійські обстріли. Аби не наражати на небезпеку особовий склад, командування наказало підрозділам передислокуватися в луганські степи. Напевне, це й урятувало 2-й механізований батальйон від серйозних втрат. Хоча в соціальних мережах повним ходом ширилася інформація про те, що його вже не існує.

– Ми бачили, звідки ведеться вогонь. Знали, з яких видів озброєння та де знаходяться їхні коректувальники, – розповідає Ігор. – Але наш начальник артилерії весь час бідкався, що нам не дозволяють відкривати вогонь у відповідь. Фактично нас рівняли із гранітом, а ми лише вимушено чекали. Лють переповнювала від того, що з території Росії без упину йшли колони техніки й озброєння. Вдень вони переховувалися у величезних зелених масивах між пагорбами, а вночі відновлювали рух далі на захід. Нас тим часом постійно «пасли» російські прикордонники (відстань до кордону була 3-5 км) і ворожі коректувальники, пересуваючись поруч із нашими позиціями на стареньких «Жигулях» або іномарках.

Одного разу 2-й механізований батальйон добряче обстріляли. Противник вів щільний вогонь із «Градів» і гранатометів. Його позиції розташовувалися на українській території за териконами поблизу перепускного пункту «Ізварине». Ситуацію ускладнювали спекотна погода та густа трава, характерна для цієї місцевості. Наші бійці опинилися не просто в епіцентрі вибухів, а посеред страшної пожежі, заховатися від якої не було змоги. Тушили і бойовими машинами, і лопатами, й одягом, і голими руками.

Зважаючи на складну обстановку, 2-й механізований отримав завдання змінити район зосередження. Наступним місцем призначення став населений пункт Свердловськ. Звідти неозброєним оком можна було побачити не лише російських прикордонників, а й численні підрозділи їхніх спецпризначенців, десантників, піхоти… Вони стояли на повністю облаштованих позиціях. До розташованих у лісосмузі танків, САУ, «Градів» без упину курсували паливозаправники. Будь-якої хвилини це військо могли направити в бій. Згодом так і сталося. Наприкінці липня російська техніка регулярно заїжджала на територію України, цинічно відстрілювала по наших позиціях боєкомплект і поверталася назад.

Вже тоді український батальйон утратив майже всю техніку, було чимало загиблих і поранених. Ті, хто залишився, продовжували утримувати район. Усіма можливими силами та засобами, але переважно стрілецькою зброєю…

По «нульовій зоні»до своїх

У години затишшя до позицій бригади наближалися цивільні. Вони збирали інформацію для сепаратистів про наші вогневі позиції. Одну з них утримував Ігор Вечеря зі своїм кулеметом. Саме його пост став терористам кісткою в горлі. Якось вони приховано пробралися до нього й закидали гранатами. Так солдат отримав першу контузію.

– Після чергового обстрілу нам наказали по «нульовій зоні» передислокуватися до Авмросіївки, – згадує резервіст. – Тож ми вирушили до перепускного пункту Самойлове. Там повантажилися в машини й автобуси. Дорогою натрапили на засідку. Одна з машин підірвалася на фугасі, решту колони сепаратисти почали обстрілювати з автоматичних гранатометів і ПТУРів. Водій відчинив двері автобуса та скомандував швидко вибігати. Цього разу мені не пощастило вдруге. За кілька метрів вибухнула граната, випущена з АГС. У голову влучив уламок важкого предмета. Усі мої речі згоріли. Особливо жалію за телефоном. Не тому, що він був коштовний. Просто там знаходилися фотографії мого сина від самого його народження. Добре, що хоч документи вціліли. Деякі хлопці взагалі втратили все.

Першу медичну допомогу Ігорю надали в польовому госпіталі. Там його товариші повідомили лікарям, що контузію він отримав уже вдруге. Сам же резервіст скромно відмовчувався. Аби пройти повне обстеження, його направили у Дніпропетровський госпіталь. Тамтешні медики відразу почали вимагати довідку про травму.

– Але ж тоді поблизу україн­сько-російського кордону було не до довідок, – відповів їм Ігор Вечеря. – Там би живим залишитися…

Після 10-денного лікування солдату надали реабілітаційну відпустку. Нарешті він побачив 3-річного сина Максима та дружину Наталію. Але отримані травми не давали спокою. Дуже боліла голова, уночі не міг спати. Тож знову звернувся до лікарів. Спочатку за місцем служби – у Білоцерківський гарнізонний госпіталь, згодом – до Головного військово-медичного клінічного центру «ГВКГ» у Києві. Тамтешні лікарі, оглянувши хворого, наполягли на негайній госпіталізації.

В результаті курсу інтенсивної терапії біль поменшав. Але про остаточне одужання говорити було зарано. Медики з’ясували: рідина, що утворилася після удару в скроневій частині голови, перемістилася в гайморові пазухи та спричинила гострий гайморит. Ігорю довелося перенести ще дві операції. Наприкінці березня, закінчивши лікування, він знову відправився у зону проведення антитерористичної операції.

– До своїх хлопців їду з добрим настроєм, – говорив він, вирушаючи до побратимів. – Ми там усі стали однією сім’єю. Разом мріємо про мир, якого хочемо для України більше за життя. Згадуються слова сина Максимки, які він мені колись сказав під час однієї телефонної розмови: «Татку, приїжджай додому, там уже немає чого робити». Ці б слова трирічної дитини та до Бога!..

Сергій Басараб

Powered by Ajaxy