Журнал

140 МОРПІХІВ

140 МОРПІХІВ

Їх блокували, мінували, штурмували, намагалися купити, але вони – 140 військовослужбовців 1-го окремого Феодосійського батальйону морської піхоти – три роки тому, у березні 2014-го, відмовилися перейти на бік Росії. Зморені та морально виснажені  місячною блокадою на тлі біснуватих вигуків: «Росія!», нахабства триколірних окупантів, зради колишніх товаришів по службі, вони  залишилися вірними народу України

24 березня батальйон морської піхоти, яким командував підполковник Дмитро Делятицький, мав вийти з Криму зі зброєю і на своїй техніці. Та  попри всі домовленості, російські спецпризначенці вночі підступно штурмували наших воїнів. Ця дата залишиться в історії морської піхоти України як започаткування нового військового організму. Згадуючи ті сумні події, не можна оминути передісторію.
У середині лютого 2014 року, коли силовики разом із «тітушками» пішли на штурм Майдану, морських піхотинців підняли за сигналами тривоги. Наступного дня їм наказали їхати до Києва і взяти під охорону склади зі зброєю та технікою. Але їх розмістили у військовій частині у Василькові. Серед людей на Майдані поширилися чутки, що туди прислали армійських спецпризначенців для зачистки Києва від революціонерів. Майданівці прибули до Василькова і зажадали, щоб військові здали їм зброю. Довелося залучати ветеранів Союзу морських піхотинців, і вже надвечір 21 лютого військову частину у Василькові було розблоковано. За кілька днів морські піхотинці повернулися до Криму.
28 лютого біля будівлі Верховної Ради Криму в Сімферополі відбулися серйозні сутички між проросійськи налаштованими громадянами і кримськими татарами. Пізніше стало відомо, що це були перевдягнені бійці російського спецпризначення. На той момент, як вважають морські піхотинці, будівлю Верховної Ради ще можна було взяти штурмом і завадити розповсюдженню сепаратизму на півострові.
– За день до того, як заблокували наш батальйон, мене викликав на зв’язок заступник командувача Військово-Морських Сил з берегової та територіальної оборони генерал-майор Ігор Воронченко, – розповідає командир 36-ї окремої бригади морської піхоти полковник Дмитро Делятицький. – Він поставив завдання відправити підрозділ для прикриття аеродрому в Кіровському, куди і була спрямована десантно-штурмова рота, ще одна рота вирушила на Старокримський полігон як резерв. Незабаром надійшла інформація про спроби захоплення аеродрому Бельбек.
А вже за кілька годин біля української військової частини почали з’являтися представники так званої місцевої самооборони і заїжджого донського козацтва. Звісно, до частини їх не пускали. Вони хотіли проводити якісь переговори, але пішли ні з чим. Ще за дві-три години з’явилися перші підрозділи 810-ї бригади морської піхоти Чорноморського флоту Росії. Саме вони і заблокували українських морпіхів у Феодосії. Крім того, з великим завзяттям узялися переконувати вояків переходити на службу «народу Криму», лякаючи, що приїдуть «правосєки» і зроблять з ними те, що зробили з «беркутівцями» на Майдані – палитимуть живцем. Місцеві жителі фанатично вірили в цю брехню.
Російські переговорники не скупилися на щедрі обіцянки, намагаючись перекупити якнайбільше «чорних беретів», і хоч як гірко це усвідомлювати, але багато хто повірив їм, заспокоюючи себе відмовкою: «А що дала мені ця Україна?». Аби зламати волю тих, хто чинив спротив, спеціально запускалися плітки, мовляв, «ви нікому не потрібні, за Чонгаром стоять загороджувальні загони, які одразу вас заарештують».
– Окупанти висували вимогу – здати зброю на склади під охорону російським представникам. Надходили пропозиції перейти на бік Російської Федерації та продовжити службу на вищих посадах, навчатися в московській академії, пропонували й гроші. Буквально за півтора-два тижні після того, як ми відмовилися здатися, нашу частину спробували замінувати, – згадує Дмитро Делятицький. На другу добу блокування ми взяли в полон одного росіянина і одного представника так званої самооборони, які намагалися проникнути на нашу територію зі зброєю. Росіянин виявився офіцером, обіймав посаду заступника командира десантно-штурмової роти 810-ї бригади окремої морської піхоти. Ми їх допитали і… за наказом згори передали представникам російської сторони.
Слід враховувати, що в морпіхів залишалася зброя, і якщо б російські військові тоді пішли б на серйозний конфлікт, вони б її застосували.
Попри блокування батальйону, кримські татари доставляли нашим воякам продукти харчування, гарячу їжу. Вони стали першими українськими волонтерами у прямому сенсі цього слова.
Для росіян навіть після проведення незаконного референдуму в політичному та міжнародному аспекті залишалася суттєва проблема, що стосувалася саме морських піхотинців у Феодосії, які не збиралися здаватися.
23 березня 2014 року підполковник Делятицький отримав команду здати зброю. Наступного дня морпіхи мали вирушити колоною із заблокованої частини. Проте о 4-й ранку росіяни пішли на штурм. Стріляли бойовими набоями, вели вогонь з БТРів, що оточували частину. Один із броньовиків проломив паркан, заїхав на територію і розпочав обстріл приміщення штабу. Гатили по казармі, задіяли світлошумові гранати. А з вертольотів, що кружляли у небі, висаджувалися спецпризначенці.
– Вони шукали мене і замполіта, почали опитувати матросів, сержантів. Показували мою фотографію, тож я встав і сказав, що я – командир. Після цього вони почали нас лупцювати, – пригадує офіцер. – Потім всіх вивели на плац. Матросів, контрактників, всіх поставили до стінки біля їдальні, а перед цим всіх поклали на землю, зв’язали руки, обшукали. Мене та мого заступника з виховної роботи майора Ростислава Ломтєва на той час вже забрали вертольотом.
– Доправили нас на територію російської гауптвахти в Севастополі, – із сумом згадує Дмитро Делятицький. – Там вже перебували генерал-майор Ігор Воронченко та полковник Юлій Мамчур, ще кілька наших військових. Нас тримали в одиночних камерах близько п’яти діб. Під час полону нам постійно погрожували та пропонували перейти на бік росіян. Погрожували сім’ям. Моя родина на той час перебувала у Феодосії. Для показової депортації взвод російських спецпризначенців приїхав просто до нас у двір. Виставили оточувальний підрозділ, блокували всі під’їзди, ледь не снайперів розташували на даху. Намагалися проникнути до мене в оселю, де перебувала дружина з двома дітьми. Вона їм не відчинила. Після цього привезли мене, просили, щоб дружина відчинила двері, дали 20 хвилин на збори і вивезли, – розповідає пан Дмитро.
Далі був Генічеськ та Мелітополь. Згодом морпіхи вилетіли до Києва, в казарми Президентського полку. І врешті-решт їх перевели в Миколаїв. Спочатку розмістилися, де довелося, адже місто не було готове до такого напливу військовослужбовців. Місцева влада, прості громадяни намагалися робити все можливе, щоб облаштувати тих, хто з честю вийшов із Криму.
Незабаром на базі Феодосійського та Керченського батальйонів морської піхоти було створено 36-ту окрему бригаду морської піхоти з пунктом постійної дислокації. Відповідно до наказу Міністра оборони України з’єднання очолив підполковник Дмитро Делятицький.
Коли на Донбасі спалахнула війна, морпіхи почали готуватися до бойових дій. Спершу вони відпрацьовували свої навички на блокпостах Миколаївщини та Одещини разом з місцевими батальйонами територіальної оборони.
15 вересня 2014 року підрозділи морської піхоти вирушили в район проведення антитерористичної операції для виконання бойових завдань. Саме у населеному пункті Гранітне Волноваського району розпочалася їхня діяльність на Донбасі.  Як тільки «чорні берети» зайняли свої позиції, російські окупанти «привітали» їх обстрілом з реактивних систем залпового вогню  «Град». Але це жодним чином не вплинуло на їхній бойовий дух. Навпаки, військові організували оборону села за сучасними вимогами ведення бойових дій. Гранітне було повністю перекрите для сепаратистів, їм не залишили жодної шпаринки. В місцях ймовірного проходу диверсійно-розвідувальних груп противника облаштували засідки.

Одного дня бойовики насмілилися піти в атаку. Вони щільно обстрілювали позиції морпіхів з декількох напрямків, таким способом імітуючи наступ з різних боків. Але українці вирішили з ними не панькатися, а відразу відкрили вогонь з усієї наявної зброї. Терористів шокувала така злагоджена відповідь, їхня колона бронетехніки ще довго палала під Гранітним. Справу довершила мінометна батарея. Тож наступ терористів закінчився повною поразкою. Кремлівські найманці хаотично відступали, кидаючи своїх загиблих та поранених.
Сьогодні «чорні берети», як і 2014-го, мужньо захищають від російських зайд східні рубежі нашої держави. Невтомні, незламні, народжені переможцями морські піхотинці недарма обрали для себе гасло «Вірні завжди!» Вони з честю виконують свій священний обов’язок. Вони – взірець служіння Українському народові.

 Євгеній СИЛКІН

 

EnglishFrenchGermanItalianPortugueseRussianSpanishUkrainian
Powered by Ajaxy

Ти станеш командиром!

Військо України
Международный выставочный центр

Партнери проекту