Герої АТО

ВИПРОБУВАННЯ ВІЙНОЮ

ВИПРОБУВАННЯ ВІЙНОЮ

«Якщо ти біжиш, то маєш прагнути бути першим. Інакше навіщо бігти?» – ця фраза полковника Олега Шемчука повністю характеризує його ставлення до життя та служби. Якщо він щось робить, то не дає попуску ні собі, ні підлеглим

Він максималіст: якщо щось робити, то викладатися на всі 100%. У військовому інституті курсант-артилерист відразу поставив собі планку: бути найкращим у всьому. Наполегливого та вимогливого до себе юнака відразу ж помітили офіцери. І хлопця, який щойно прийшов із цивільного життя, без вагань призначили заступником командира взводу. Два роки на цій посаді, а далі наступний щабель – два роки на посаді старшини батареї, а це відповідальність за 120 осіб. Але при такому службовому навантаженні йому вдавалося здавати всі сесії на «відмінно». Лідерські якості та віра в себе стали запорукою успішності Олега Шемчука.
ShemchukПерші самостійні кроки випускникові Одеського інституту довелося робити в буремні 90-ті. В той час багато хто зневірювався та йшов з армії шукати кращої долі. Та молодий лейтенант поставив собі за мету зробити кар’єру офіцера, незважаючи на те, що на бойову підготовку не вистачало ні пального, ні набоїв, а військові частини підпадали під скорочення. Олег Шемчук непохитно вірив, що артпідрозділи вціліють у жорнах «армійських реформ». Віру вселяло і ставлення вищого керівництва до «бога війни» – артилерії. Тоді ще командувач 13-го АК генерал-полковник Микола Петрук робив все можливе, щоб її зберегти. Тож Олег по крихтах збирав знання, не цурався важкої роботи та постійних переїздів з одного гарнізону в інший. І як кажуть, не було би щастя, та нещастя допомогло. Низка вибухів на складах зберігання боєприпасів, зокрема у Новобогданівці, змусила військових піти на радикальний крок – розстрілювати артснаряди, утилізуючи таким чином надлишки боєприпасів. Такий процес відбувався поетапно з 2004-го по 2006 рік.
– Це відіграло велику роль у підтримці рівня підготовки артилеристів. Адже ті, хто нині воює на Донбасі, майори, підполковники, полковники, у той час були лейтенантами, старшими лейтенантами та капітанами. Тоді ми паралельно проводили тактичні навчання з батареями, дивізіонами, керували вогнем артилерії бригади, – говорить полковник Шемчук.
Зона АТО стала не лише плацдармом для випробування, а й довела, що без артилерійської підтримки вести бої та утримуватися на зайнятих позиціях неможливо. З перших же днів були задіяні артпідрозділи ОК «Північ». А разом з ними на Луганщину відправився і начальник відділу повсякденної діяльності військ полковник Олег Шемчук. На нього була покладена не менш відповідальна місія – керувати колонами на території, що простяглася на 300 км вздовж фронту та 77 км вглиб. Завдання ускладнювалися тим, що на той момент лінії розмежування не було, українські війська постійно просувалися вперед, а бої за населені пункти були запеклими. Один за одним нашим військовим вдалося звільнити Слов’янськ, Новий Айдар, Щастя, закріпитися на Веселій Горі. Дойшовши до Металіста, підрозділи змогли пробити коридор до оточеного терористами луганського аеропорту.
Shemchuk4Тоді Олег Шемчук пройшов перше своє бойове хрещення. У перші місяці протистояння багато залежало не лише від наявності чи відсутності техніки та зброї, а від уміння командирів швидко орієнтуватися та знаходити правильні рішення. Так, вночі потрібно було перекинути на підсилення в аеропорт десантників. Для цього виділили два БТРи. Один зламався, а другий не доїхав далі Щастя. Що робити в такій ситуації? Олег сказав собі: «Шукатиму іншу техніку».
Доправивши десант на БРДМі до місця призначення, відразу розпочав пошук машин. А вони були розпорошені по всій ввіреній йому території. Один підрозділ з однією машиною, інший – з двома. Офіцер збирав їх разом, проводив інструктажі із водіями і – в путь.
– Там базувався 12-й батальйон територіальної оборони. Ми висмикували хлопців, на ходу їх вчили. Машин не вистачало. Тому брали бортові, з обох боків обкладали кузов ящиками з піском, як це робили в Афганістані.
Колона, яка забезпечувала доставку боєприпасів та продуктів, перевезення особового складу по всьому сектору, налічувала від 30 до 50 машин. Робота не припинялась ні вдень, ні вночі. Вони їздили «дорогами життя» на окуповані терористами території, вивозили вбитих та поранених під постійним обстрілом противника. І ніхто з водіїв жодного разу не відмовився їхати.
– Були мобілізовані, що відмовлялися виконувати бойове завдання. Таким я давав зрозуміти, що вони не гідні носити військову форму, а потім їх залучав на розвантаження боєприпасів. Комусь же і це потрібно робити, – згадує полковник Шемчук.
На початку липня 2014 року Слов’янськ, Лисичанськ, Сєверодонецьк, Новий Айдар, Щастя були окуповані. Тривали бої за їх звільнення, а колони йшли безупинно, постачаючи боєприпаси. Не було гарантії, що їх дорогою не обстрілюватимуть. Пересування найбільш небезпечними ділянками потребувало охорони з повітря:  їх супроводжували вертольоти. Давала про себе знати і сама луганська земля. Вантажівки грузли у чорноземі після дощу. Доводилося набої, воду та провіант, який доправляли з «великої землі», перекидати на повнопривідні машини. Саме тоді наші війська готувалися взяти Луганськ у кільце. Тож кожна машина, кожен боєприпас були на вагу золота. А якщо дощ, то машина із одним мостом там проїхати не могла.
– Було так, що одна колона пішла – дві машини втратила, друга колона пішла – три машини втратила. Розпочалися активні бойові дії. Я по два екіпажі відправляю, по 7-8 бійців. Людей катастрофічно не вистачало. Сам був постійно за кермом, без перепочинку. Але завжди знав про те, куди поїхала колона, де мої підлеглі.
Shemchuk1Наші війська шаленими темпами відтісняли терористів все ближче і ближче до російського кордону. За луганський аеропорт точилися важкі бої. І, захисникам летовища, потрібна була підтримка та підкріплення. Цю місію Олег Шемчук взяв на себе. Під обстрілами сепаратистів, провів колону за 500 метрів від ворожих позицій. Та це лише один епізод. Сепаратисти постійно вишукували маршрути наших військ і з часом починали пристрілювати. Тож звичними дорогами їздити ставало небезпечно. Олегу доводилося розробляти нові маршрути, враховуючи специфіку та нюанси. Приміром, отримав завдання розробити новий маршрут на Сабівку. А він для наших військових на той час був єдиний – під віадуком. Сепаратисти вже встигли пристріляти його. Тоді там ходив дизель з Луганська на Родакове, звичайно, в ньому були місцеві мешканці, які відразу ж, побачивши українську колону, сповіщали «куди треба». І українських бійців посипали мінами та гранатами. Олег знайшов вихід. Сам поїхав у розвідку в Сабівку, відшукав шлях не під віадуком, заклав з бійцями проїзд по залізничному полотну дерев’яними колодами і підготувався до маневрів. Їхали в об’їзд вночі. Завдання виконали.
– Вдень колону, яка пересувається піщаними дорогами, видно за 5-6 км. Тож задля безпеки просувалися вночі. Місячну ніч вважали за подарунок долі. З приладами нічного бачення, звичайно, було важко, адже солдати не мали відповідної підготовки. Та коли засоби зв’язку дозволяли, то колону можна було підтягувати або розтягувати, уточнювати інформацію. Так підтягнули танки в Лутугине для підтримки луганського аеропорту. На першу машину ставили звичайний ліхтарик, щоб щось було видно, а екіпаж у хвості колони підтримував зв’язок з першим, – згадує полковник Шемчук.
І коли, здавалося б, розвиток операції був очевидним, сталося непередбачуване. З території РФ були кинуті близько 10 батальйонних тактичних груп, танковий батальйон та батальйон псковських десантників. Українські базові табори, які на той час розміщувалися в Побєді та Дмитрівці, були розбиті ворожими «Смерчами».  Двоє бойових офіцерів, побратимів Олега Шемчука, майор Ігор Дудич та старший лейтенант Олександр Пасечник, дістали тяжкі поранення. Тож завдання керувати колонами доводилося перекладати і на сержантів. Короткий інструктаж, обговорення нюансів із підвезенням поранених, і в дорогу.
– Коли радіо не ловило, користувалися мобільним зв’язком. Я напередодні виїзду робив умовні позначки, а хлопці мені звітували: «Пройшов К1, пройшов К2». Так я знав, де вони перебувають, – каже офіцер.
У луганському аеропорту Олег бував часто. Коли їхав – у голові холодний розрахунок і чіткий план щодо дій в разі засідки та потужного обстрілу. Адже машини на летовище приходили понівечені, з пробитими колесами, обгорілими капотами. Але все одно їхали, бо знали – якщо не вони, то «дорога життя» може змінити свою назву на протилежну. Кілька годин так званого перепочинку і знову назад, бо спати там не доводилося. «Градами» накривали кожні 20-30 хвилин.
– Ніхто із водіїв не ховався в бліндажах та сховищах. У цегляних приміщеннях ставали біля стінки і перечікували обстріл. У проходах стояти  небезпечно, адже може бути ударна хвиля, – пояснює Олег.
Іще однією гарячою точкою на Луганщині став базовий табір в селищі Побєда. 1 вересня 2014 року о 4.20 ворог вперше здійснив обстріл селища зі «Смерчів». Військові зрозуміли: по них пристрілюються. Залишатися було небезпечно. Командувач вирішив відводити війська і дав вказівку командирам: розосередитися по визначених пунктах. Його передчуття, що тут буде гаряче, підтверджувалися і тим, що місцеві мешканці швидко почали збирати речі і виїжджати звідти. В таборі залишилася лише одна зміна та охорона на чолі із полковником Шемчуком. Наші воїни мали демонструвати сепаратистам свою присутність. Олег згадує:
– Вже за добу нас почали накривати зі «Смерчів». Ворожі снаряди влучили і в наші снаряди для ракетних установок «Ураган», які ми не встигли вивезти. Тож вибух був такий, що загинуло дев’ять бійців, які були в бліндажі. Після обстрілу я зібрав всіх, хто вцілів і вивів колону.
Із техніки вцілілими залишилися дві «Тунгускі» та зенітний ракетний комплекс «Стріла-10». На околиці селища Олег передав поранених та попросив командира допомогти з санітарними машинами, щоб вивезти людей до лікарні в Новий Айдар і знову повернувся на місце обстрілу.
– Коли я під’їхав, все ще палало і вибухало. Багато поранених та обпечених. Бачу, бійці товариша в простирадлі несуть, бо інакше його транспортувати не можна. Один із них йде  босоніж по обпеченій землі та уламках, а болю не відчуває. Я дістав капці, дав йому та допоміг донести пораненого. А коли виходили за село, знову почала гатити ворожа артилерія, – згадує полковник Шемчук. – Добре, що я всі ходи-виходи знав. Зміг вивести колону за селище на 5 км. Коли  поглянув назад, побачив, що весь обрій у вогні. Дві години перепочинку, і знову треба їхати туди – на згарище. Добре, що поруч був бойовий начмед із молодим водієм, а в мене був відчайдушний боєць Євген Санько. Приїжджаємо туди, а там земля чорна…
4 вересня, відправивши всіх у безпечне місце, Олег Шемчук нарешті зітхнув з полегшенням. Війська були відведені від місця ураження. Базовий табір нараховував близько 5 тисяч бійців. Тож втрати могли бути серйозні. А коли Олег вийшов з охопленої полум’ям Побєди, навіть і не подумав ставити крапку у бойовій службі на передовій, адже для нього – це обов’язок перед Батьківщиною та самим собою.

Галина ЖОЛТІКОВА

 

Powered by Ajaxy