Журнал

Ангел з ДАПу

Ангел з ДАПу

Над самою лінією горизонту починав займатися світанок. Будівля донецького аеропорту дивилась на нього нечисленними зіницями вибитих вікон. «Він сидів на парапеті, просто спиною до вікна, не ховаючись. Я впізнав його за светром синього кольору. Він у ньому чомусь ходив…», – згадував «Кіборг» Станіслав Стовбан. Таким Ігор Брановицький і залишився в пам’яті своїх побратимів: стомлений ангел-охоронець у напіввійськовій формі зі світлим поглядом та відкритою усмішкою

Військовий устрій пройшов крізь усе життя Ігоря Бра­новицького червоною стрічкою. Він народився в сім’ї офіцера, тому родина неодноразово змінювала місце проживання.

– У шкільні роки через переїзди нам довелося змінити три школи, – згадує мати Ігоря, Ніна Костянтинівна. – Потім навчання у технікумі електронних приладів і вже після строкової служби в армії – заочне відділення в інституті.

Батько Ігоря – Євген Брановицький – помер від наслідків поранень, які дістав під час афганської війни, коли синові було лише 14 років. Вихованням дітей Ніна Костянтинівна займалася самотужки. Піднімати синів доводилось на невеличку зарплату фармацевта та пенсію у зв’язку  із втратою годувальника. У Ігоря склався твердий характер, він завжди приймав зважені рішення, умовити змінити які було неможливо. Та перед його щирою усмішкою було важко встояти будь-кому. Ще з дитинства Ніна Костянтинівна казала: «Синку, усміхайся частіше, бо усмішка у тебе дивовижна».

До 2014 року в Ігоря було розмірене, влаштоване життя, а робота дозволяла спокійно дивитись у майбутнє. Та чи міг він бути осторонь доленосних для країни подій? Звісно, ні. Не вагаючись, без тіні сумніву, він був там, де найважче, бо знав, «тут і зараз вирішується доля України».

У липні 2014 року, через три місяці від початку антитерористичної операції на Сході, Ігор Брановицький вступив до лав Збройних Сил України. Про наміри старшого сина мати дізналась, коли той уже пройшов медичний огляд. Вона намагалася його відмовити, бо одна війна вже забрала в неї чоловіка. І він слухав уважно, як завжди, не перебиваючи, а потім сказав: «Мамо, я вже там, я вже в армії».

З кінця серпня Ігор проходив військову підготовку поблизу Житомира у складі 95-ї десантно-штурмової бригади. В зону проведення антитерористичної операції він прибув у листопаді 2014 року навідником аеромобільно-десантного взводу 90-го окремого аеромобільного батальйону. Брав участь у боях за Опитне, Водяне, Піски. У Донецькому аеропорту був двічі, і друга поїздка стала фатальною. Та про це родина героя дізнається потім, з документів, що надійдуть з військкомату. Навіть під час відпустки він не турбуватиме близьких і не зізнається, що захищає країну на нульовому кордоні.

242 дні, а саме стільки українські військові стримували натиск російських терористичних угруповань у Донецькому аеропорту, поєднали у собі мужність, витримку, біль, сльози, гордість… Важко було знайти людину, яка не стежила за подіями в ДАПі. Для багатьох він став символом незламності та мужності українського народу, а сепаратистів доводив до сказу в прагненні захопити за всяку ціну і стерти з землі, як ознаку власної нікчемності.

Вкрай напружена ситуація вийшла з-під контролю 19 січня 2015 року. Саме цього дня до аеропорту зайшла остання група добровольців, аби надати підтримку та допомогу побратимам. У складі цієї групи був і Ігор Брановицький. На знайомства не було часу, запам’ятовували тільки імена. Швидка і чітка розстановка по позиціях, заміна втомлених бійців, мінімум розмов – максимум дій. Хлопці були готові до тривалої оборони, але ніхто не очікував, що  сепаратисти підірвуть будівлю терміналу, внаслідок чого стався обвал п’яти поверхів. Оговтавшись після вибуху, військові відновили укріплення, зайняли ключові позиції, та штурму не послідувало. А вже за добу стався другий вибух. Підлога провалилася цього разу остаточно, ховатися було більше ніде.

– Другий вибух словами не описати, бо я летів так, що в польоті перегнав стелю. Вона розкололася і по одній половині плити я скотився вниз, а друга половина мені на ноги з’їхала. Я не одразу зрозумів, що мені ноги придавило, больових відчуттів спочатку не було, просто кров з вух пішла, бо сильно контузило, – згадував Станіслав Стовбан.

Більшість із тих, хто був на той час у ДАПі, залишились під завалами. Дістати змогли приблизно дванадцятьох поранених, з яких лише четверо дожили до ранку.

В ту страшну ніч спустився туман, який дав змогу легкопораненим бійцям покинути будівлю терміналу. Серед руїн залишились тільки нетранспортабельні та ті, хто за особистим бажанням вирішив не йти і допомагати пораненим. Ігор Брановицький прийняв рішення залишитися.

– Він просто як ангел-охоро­нець з’явився в моєму житті у найбільш потрібний момент, – згадує Станіслав, який бачив Ігоря останнім. – У тому, що я живий – левова частка його заслуги. Ігор всю ніч зупиняв у мене артеріальну кровотечу. Якби не він, я б стік кров’ю за кілька хвилин. Носив мені воду, поки була, потім – колотий лід. Та головне, що він зі мною просто говорив. Від цього чомусь ставало легше. І так він допомагав не лише мені, а й усім пораненим.

Уже 21 січня в Інтернеті з’являться перші відеоролики, відзняті сепаратистами, з полоненими захисниками ДАПу. За декілька днів ці відео наберуть більше 50 тисяч переглядів. У тому самому синьому светрі, стомлений, але нескорений, з високо піднятою головою та відкритим поглядом… Саме погляд та незламність, яка була в кожному слові й кожному жесті Ігоря, довели ватажків незаконних збройних формувань до озвіріння. Підкорити або знищити. Зупинитись у своєму прагненні потвори в людській подобі не змогли. Били довго та жорстоко. Вже в морзі м. Дніпро виявлять сліди від травматичних куль на колінах Ігоря, множинні переломи кісток ніг. Та підкорити не вдалось. Російський найманець А. Павлов на прізвисько «Моторола» вбив знесиленого після знущань кіборга двома пострілами в голову. Жалюгідний боягуз, брязкаючи дешевими медальками, наче клоун бубонцями, цим вбивством вчергове довів нікчемність та мерзенність «руського миру».

– Я до останнього сподівалась, що він живий, що хлопцям допоможуть, а 22 січня, як побачила сина на тих страшних кадрах, серце просто кудись провалилось, а його вже не було серед живих, – з болем згадує мати героя.

Деякий час Ігор вважався зниклим безвісти, бо на запити Червоного Хреста представники так званої ДНР відповідали, що такого полоненого ані в моргах, ані в лікарнях немає. І тільки 6 березня тіло транспортували до моргу м. Дніпро, як непізнане. Поховали героя на Берковецькому кладовищі в Києві 3 квітня.

У червні 2015-го Ігоря Бра­но­вицького було відзначено орденом Народний Герой України (посмертно), він став першим лауреатом ордена.

23 серпня 2016 року Ігорю Брановицькому посмертно було присвоєно звання Герой України. 5 вересня в Маріїнському палаці Президент України особисто вручив нагороду «Золота зірка» матері Ігоря – Ніні Костянтинівні.

Уламки та спалені шматки колишнього аеропорту назавжди залишаться мовчазними свідками тих страшних днів, назавжди на парапеті нового терміналу, спиною до вікна, залишився сидіти ангел у напіввійськовій формі, Ігор Брановицький.

Валерія Кротченко

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy
Международный выставочный центр

Партнери проекту