Журнал

ASAP: «АНГЕЛИ ТАЙРИ»

ASAP: «АНГЕЛИ ТАЙРИ»

Під час Революції гідності Галина Комір та її рідні не зовсім розуміли, що відбувається в країні, тому не були ні на київському, ні на рідному запорізькому Майдані. Та коли почались бойові дії і з передової стали повертатися їхні друзі, коли стало зрозуміло, яка небезпека загрожує нашій державі, родина Комірів твердо вирішила, що вони – за Україну!

У відпустку на передову
Галина Комір спершу працювала в обласній дитячій лікарні хірургом, а потім перейшла в 5-ту міську дитячу лікарню, що в Хортицькому районі міста, щоб бути ближче до домівки. Коли почалась неоголошена війна, вона з подругами стала збирати бійцям все необхідне: білизну, взуття, їжу.
Впродовж двох років жінки відправляли на фронт пакунки та посилки. А потім Галина в соцмережі випадково натрапила на оголошення організатора АSAP (найшвидша медична допомога) Іллі Лисенка, який писав, що їм конче потрібні лікарі.
Медична організація ASAP налічує понад 100 осіб і займається швидкою евакуацією поранених бійців по всій лінії фронту. Військові підвозять їм з передової поранених,  а вже далі машинами «швидкої допомоги» вони доправляють їх до найближчого шпиталю.  Головне, щоб пораненого довезти живим, щоб вчасно надати допомогу. За статусом ці медики добробатівці.
З 2016 року Галина Комір раз на півтора-два місяці постійно стала їздити в зону АТО. При цьому продовжувала працювати в 5-й міській лікарні, де в неї чергування. Тож постійно мінялася ними з колегами, щоб назбирати побільше днів для поїздки на фронт. Із Запоріжжя потягом прямували до Маріуполя, звідти – на позиції. Так, останній раз з кінця січня до 5 лютого 2018 року вона перебувала під Широкиним. Там як лікар «швидкої допомоги» евакуювала поранених і хворих бійців. Нині в Широкиному стоять морпіхи, а до цього були бійці 59-ї бригади та 11-го батальйону.
– Там зовсім інше ставлення до людей, панує доброта і взаємовиручка. Дякую, що в мене такий гарний колектив лікарів у Запоріжжі, який завжди йде мені назустріч, а ще допомагає грошима і необхідними речами, тож я ніколи до бійців з порожніми руками не їду, – говорить вона.

Місцеві приходили поспівати українських пісень
Географія її перебування на Донбасі досить широка: спершу було Зайцеве під Бахмутом, потім Авдіївка, Попасна, Світлодарська дуга, а тепер, здебільшого,  Широкине та 61-й військовий шпиталь у Маріуполі. Враження від перебування в зоні бойових дій, звичайно, залишились на все життя. Боялась навіть не обстрілів, до яких звикаєш, а як лікар, надаючи пораненому первинну медичну допомогу, боялась припуститися помилки.
Окрім того, що  ASAPівці займаються здоров’ям військових, вони також надають медичну допомогу місцевому населенню, адже багато лікарів звідти повтікало. Особливо важко людям, які живуть у селах. Та вони знають, де знайти медиків ASAP, і приходять до них вже самі.
– У 2016 році місцеві нас навіть побоювались. Ну, ми ж, «фашисти», «бандерівці»… А потім побачили, щось тут не так. Щось їм російські ЗМІ зайвого в вуха «нажужжали». Тепер нас навіть чекають і радіють, що зустріли. Пам’ятаю, під Маріуполем, збирались варити борщ, а капуста скінчилась, так вони нам зі своїх городів всього-всього нанесли. Ще й смаколиків на додачу і навіть квітів.
Вже зовсім інше ставлення до нас у російськомовного населення. І коли з ними починаєш говорити рідною мовою, що цікаво, вони все розуміють. Іноді просто приходять посидіти з нами, поспілкуватись. А коли 300-х та обстрілів немає, то і пісень українських з ними співаємо, – згадує Комір.
Медики «швидкої», зазвичай, у сусідньому з Широкиним селі займають покинуті будинки, де і мешкають. У самому ж Широкиному тепер повна розруха і ніхто не живе, хоча раніше це було досить заможне село. А коли там йде бій і потрібно їхати за пораненими, то доводиться бездоріжжям діставатись без увімкнених  фар і світла в салоні. Адже «швидка» – мішень для ворога.
– Що цікаво все більше місцевих просять про звільнення всього Донбасу. Вони ж спілкуються зі своїми родичами та знайомими на окупованих територіях, яких там багато лишилось, і знають їхні настрої. Кажуть, що тих, хто все ще кричить: «Путин, приди!» залишилося не так вже й багато, – продовжує Галина.

За що воює наш солдат
– І не страшно вам там, під кулями?
– Звісно, страшно, а що поробиш! І хлопцям страшно в окопах, коли по них б’ють із великокаліберної зброї – 120-ї, 152-ї, мінометів..
– Розумію. Ну, війна-війною, а як у них із побутом?
– Більш-менш – хлопці ночують у бліндажах з буржуйками. Майже для кожного батальйону є вже пересувні лазні на колесах з 5-ма душовими кабінками. Хлопці в ЗС України вже, звичайно, всі вдягнуті, взуті та нагодовані регулярно їм привозять провіант – і кухарі готують свіжу їжу.
– А на що солдати більше хворіють?
– У зимовий період це, звістно, гострі респіраторні захворювання: бронхіти, риніти, пневмонія…
Ночують у бліндажі, але ж вахту несуть в окопах. Ми на місті їх оглядаємо, і, якщо хворі, забираємо до шпиталю. На Світлодарській дузі, де йшли досить жорстокі бої,  поранених доводилось забирати прямо з окопів. Але оскільки ми добровольці, а не військові, то здебільшого нам не дають цим займатись. Тож забираємо ми їх уже на безпечній від обстрілів відстані.
– Кажуть, що ледве не в кожного бійця є проблеми із зубами. Це так?
– Дійсно, із зубами є проблеми. Наприклад, у Маріуполі, біля моря зовсім інша вода – вона дуже жорстка. Зміна клімату, води, раціону – все це в купі дає такі наслідки.
– Хлопці розуміють, за що воюють?
– Так. Насамперед за рідну землю, за своїх дітей та батьків.
– У нас, все ж таки, багато родинних зв’язків із Росією, як хлопці «перемололи» все це на фронті?
– Ви правильно підмітили,  так, вони дійсно все це вже «перемололи». У мене і в самої родичі в Росії – вже четвертий рік з ними не спілкуюсь. А навіщо, якщо вони не розуміють, що відбувається. Знаю і багатьох хлопців на фронті, які теж припинили спілкування з родичами із цієї країни. Та й люди, які мешкають ближче до передової, кажуть, що вже «наїлись» тієї Росії. «Ненька була і хай залишається! Ви нас не залишайте і, будь ласка, не йдіть. Коли ви поруч, нам значно спокійніше», – говорять вони.
– Якщо ця війна буде йти ще не один рік, ви продовжите свою справу?
– Так. Колись ввечері наш загін «Тайри» сидів у будинку, всі пили чай, а командир мені й каже: «Дивись, тут нас десятеро, в разі потреби, готові прикрити тебе своїм тілом…» Тож я вважаю, що моє життя за ці роки минуло не дарма, якщо є такі друзі. І виконувати свою справу я буду, як у нас, лікарів, кажуть: «Поки дихаємо». А хто ж, як не ми? Були випадки, коли до нас приїжджали дуже хороші цивільні лікарі, але під обстрілами вони працювати не могли.
Галина Комір говорить, що страхи, які у неї були до війни, то не страхи, а дитячий лемент. А от артобстріл –  це дійсно страшне явище. Ти не знаєш, де впаде снаряд, якою буде траєкторія руху осколків від нього.
– Снайпери вам сильно дошкуляли?– А вони й зараз дошкуляють. Цілять переважно у військових, але якщо помітять
машину «швидкої допомоги», то намагаються бити й по ній. Їм потрібно, щоб менше лікарів було, які надають допомогу їхньому противнику. У тих покидьків немає нічого святого.
– Чи зможемо їм вибачити все це після того, як здобудемо перемогу?
– Я не вибачу. Вже і серце розірване на шмаття, і сліз у мене немає, а все одно наші хлопці гинуть, і на цій клятій війні ти ніколи не звикнеш до смерті. Кожен
200-ий – це особиста втрата для мене.
– Чого б ви хотіли побажати жінкам, які нині на фронті?
– Всі вони, звичайно, у нас гарні і достатньо мужні. Вони мені вже стали рідними, і коли я в Запоріжжі, то часто їм телефоную. Там дуже багато жінок, які не мають підтримки від своїх чоловіків або розведені. Тож дідусі та бабусі сидять вдома з їхніми дітками, а мамусі захищають рідну Неньку Україну.

Юрій ХАРЧЕНКО,
спеціально для журналу «Військо України»

Довідка:

«Ангели Тайри» – так називається підрозділ, відомий мало не по всій лінії фронту. Вони не відмовляють у допомозі і місцевим жителям, а за відсутності бойових дій навчають солдатів основам такмеда. Тайра – група родин в стародавній Японії, яка мала імператорське походження, але була позбавлена статусу принців. Незважаючи на належність до аристократії, Тайри швидко стали самураями через регулярні військові завдання. Юля Паєвська вибрала цей позивний невипадково: вона очолює групу парамедиків, але з першого погляду зрозуміло – це воїн. Художник-дизайнер і викладач айкідо з 20-річним стажем, вона ще на Майдані перекваліфікувалася: «Війна для мене почалася з 19 січня, коли я стала тактичним медиком. Тоді ще ніхто не знав, що це тактична медицина».
Вона самостійно створила курс такмеда на основі відео натовських інструкторів і почала викладати – спочатку на полігоні, потім на фронті. Але з появою там поранених зрозуміла, що буде більш ефективною як парамедик. «Я почала співпрацювати з Іллею Лисенком (організатор «АСАП»), увійшла туди як підрозділ, – згадує Тайра. – І це сильно просунуло мене, сподіваюся, «АСАП» теж.
Я їм дуже вдячна».

 

Сохранить

Powered by Ajaxy