Журнал

АЗБУКА ПАТРІОТИЗМУ

АЗБУКА ПАТРІОТИЗМУ

 «Вільна каса!» – піднявши руку, вигукнув санінструктор. Русявий хлопчина першим підскочив із місця зі словами: «Я хочу спробувати!» Він підбіг, став біля медика навколішки й нахилився над бійцем, який лежав, вдаючи непритомного.
Людині потрібно було надати першу допомогу: визначити, чи дихає, й перевернути на бік, щоб не задихнулася.  Дітям показали, як правильно це робити, тож вони із непідробним захопленням один за одним підбігали до «постраждалого» і вчилися рятувати людське життя

Обухівська команда парамедиків «Тактмед» вже не один рік проводить тренінги з тактичної медицини та домедичної підготовки як для дітей Київщини, так і для бійців у районі проведення антитерористичної операції. Їхні навчальні програми розроблені для кожної вікової групи, а девіз «Прості речі рятують життя» військові вже відчули на собі. Тож наступною локацією для рятувальників став Український спеціалізований диспансер радіаційного захисту населення в Пущі-Водиці, де триває курс лікування та оздоровлення дітей із Чорнобильської зони. Звичайно, на перший погляд досить незвична аудиторія. Проте вишкіл відбувався в контексті заходу, який організувала громадська спілка «Всеукраїнське об’єднання учасників бойових дій та волонтерів АТО», де були й інші локації. Зокрема стрільба в тирі з пневматичної зброї, складання й розбирання автоматів та кулеметів, в’язання вузлів.
Бойового духу додав навіть звичайнісінький кольоровий скотч, прикріплений на руку. Так малеча поділилася на команди «синіх», «червоних», «зелених» тощо. Ажіотаж спричинила вже сама можливість не просто більше дізнатися про військову справу, а й потримати в руках зброю та постріляти в тирі по мішенях. Дітям, які переважно мешкають у сільській місцевості, такий шанс навряд чи ще випаде. Організатори кажуть, що саме для такої аудиторії призначене це своєрідне ноу-хау. Коли складали план, волонтер Олександр Попов досить скептично поставився щодо перспективи даного заходу, адже попередні вишколи відбувалися в спеціально створеному для цього наметовому містечку з дітьми, які вже мали певну підготовку:
– А в цьому санаторії діти  тільки 21 день. Якщо вишкіл будемо проводити за місяць, це вже будуть інші діти. Але позитив у тому, що вони поїдуть додому, покажуть свідоцтва, фото, відео, розповідатимуть дорослим. На свідоцтвах, які ми їм видаємо, зазначені наші координати. І якщо хтось зацікавиться у проведенні такого мілітарного заходу, ми обов’язково відгукнемося.
Представники спілки та волонтери постійно проводять вишколи для маленьких українців. На них покладається надія вести Україну шляхом, який обрали патріоти та сильна духом нація. Кажуть, що посієш – те й пожнеш, тож волонтери та атовці сіють зерна свідомості та чесності в серця дітей, щоб ті виростали справжніми людьми. Власним коштом організовують вишколи на майданчиках просто неба. Там є і смуга перешкод, і орієнтування на місцевості, і вогнева підготовка.
Олександр має невеличкий бізнес. Тож значну частину зароб-лених коштів витрачає на юних патріотів. Він не шкодує на них ані сил, ані часу. Сам власноруч готує майданчики для проведення зборів у стилі мілітарі, привозить шини та облаштовує умовні перешкоди з мішків, наповнених піском. А ще машиною доправляє провізію. І всіх, кого може, долучає до цієї важливої справи:
– Ми заохочуємо дітей до участі в таких турнірах. І якщо дитина вдало пройшла перший та другий вишкіл, то ми надаємо їй можливість безкоштовно відпочити в літньому дитячому таборі. Маємо на прикметі один такий у Бердичеві, а ще один біля Житомира.

Оберіг доброти

Діти – це майбутнє, яке треба формувати заздалегідь. Тому організатори заходу в Пущі-Водиці робили акцент не на військовій компоненті, а на живому спілкуванні із захисниками та людьми, які живуть заради України. Серед них і Ірина Герасименко, до якої діти приходили на майстер-клас з виготовлення мотанок. Навіть хлопцям така справа припала до душі. Вони уважно слухали,             ретельно вибирали колір ниток та тасьми, і, зачаївши подих, намотували на маленькі клаптики льону. В дитячих руках тканина перетворювалася на справжні витвори.
Чому саме мотанка, а не, скажімо, вишивка хрестиком чи ліплення, Ірина пояснила так:
– Мотанка – це оберіг, який робили в давнину із одежі матері чи бабусі. Так передавалася енергія роду, яка вберігала від біди. Тож мотанку не можна мотати з жорстким серцем, з болем. Тому я довго не могла цим займатися, а потім якось вночі прокинулася, дістала свої нитки й почала мотати. Плакала страшенно, бо знала, що повеземо їх хлопцям на Схід. І до сьогодні всі підрозділи, якими ми опікуємося, «обмотані» моїми мотанками, вони їх носять просто під бронежилетами. Бійці кажуть, що вони захищають від куль.
Тож діти долучилися до цієї сакральної справи. Створюючи свої мотанки, вони уважно слухали розповіді Ірини Володимирівни й також намагалися вкладати у свою роботу частинку добра.
– Приходили навіть такі малесенькі по 2-3 рочки, що я спочатку навіть розгубилася. Бо готувалася до старших діточок, які можуть щось робити, а ці ж не можуть. Як вони стараються й намагаються це робити! Ти дивишся на них і розумієш: наші діти талановиті. Вони не вміли робити мотанки, прийшли до мене – і зробили! Я впевнена: ми поїдемо, а вони повернуться додому, будуть брати нитки і мотати, – розчулено говорить член правління громадської спілки Ірина Герасименко.
Ця відважна жінка стояла на Майдані, допомагала пораненим у київському військовому шпиталі, постійно їздила на Донбас до хлопців і доправляла їм все необхідне. Будучи головним юристом одного з київських інститутів, вона завжди знаходила час на своїх підопічних: в обідню перерву зачинялася в своєму кабінеті та в’язала шкарпетки й робила мотанки. А ввечері бігла не додому – разом з іншими жінками плела маскувальні сітки.
– Мене син часто запитував: «У мене є мама чи немає?» Я йому відповідала: ти вже дорослий, впораєшся. Більше не запитує. Та й узагалі я лише в нещодавній День волонтера вперше була вдома. А так з 2014 року постійно їздила на Схід. Щоразу хотіла встигнути на День Збройних Сил України із подарунками, – говорить Ірина.
А ще вона вдячна синові за волонтерську долю. Адже він рвався на службу, його не взяли за станом здоров’я, і це підштовхнуло юнака займатися допомогою бійцям у районі бойових дій. Вона просто не могла бути осторонь, відтак і захопилася справою, яка стала сенсом її життя. І в той час, коли інші люди свої вихідні присвячую-ть особистим справам, вона зай-мається більш значущими:
–  Влітку я возила дітей з Макарівського району в козацький табір, що в Каховці, там вони вчилися багатьом речам. П’ять днів у лісі були насичені екстримом.  Приміром, ранковий підйом влаштували з імітацією вибухів і з умовним нападом ДРГ на табір. Вони не просто там вчаться, а набираються мудрості, світлого, доленосного. Й, повертаючись додому, починають впливати на своїх батьків. Діти кажуть: не будьте байдужі, в нашій країні йде війна! І додають: ми – майбутнє нації, підтримайте нас!
Саме завдяки людям, для яких патріотичне виховання – не просто слова, зможемо отримати країну, яка відторгатиме такі непотрібні сполуки, як сепаратизм та зрада, а натомість зрощуватиме шану та відданість своїй землі, українському народові…

Галина ХАВЧЕНКО

 

Сохранить

Powered by Ajaxy