Журнал

БАСТІОНИ ОЛЬГИ

БАСТІОНИ ОЛЬГИ

Анексія півострова змінила їхні долі, змусила полишити домівки, дізнатися, що таке зрада найближчих людей. Ось уже три роки для багатьох українських кримчанок-патріоток свято 8 березня асоціюється із крахом спокійного розміреного життя, передчуттям чогось невідомого та руйнівного. Та для них поступитися принципами було неприпустимо й неприйнятно.  Вони ніколи не вимірювали любов до України квартирами, машинами, відпустками біля моря. Втрачаючи це, вони зберегли найголовніше – гідність і віру в те, що обов’язково повернуться до Криму

Ольга десять років ходила на роботу вздовж старовинного парку в Севастополі й гадки не мала, що колись доведеться покинути все, стати чужою для друзів та сусідів, зазнати гонінь через свою діяльність. Радіоведуча телерадіокомпанії «Бриз» робила свою справу, як то кажуть, на совість, і ніколи не чекала ні визнань, ні нагород. Вона просто створювала репортажі про службу у ВМС та проекти про українську пісню, мову, культуру і  доносила їх людям, бо знала – жодна медійна кримська компанія цього не зробить. Вже тоді весь інформаційний простір був нашпигований проросійським продуктом. Події, які відбулися  на початку 2014-го, в неї й досі  перед очима. Люди в камуфляжах на території телерадіокомпанії проводили «співбесіди» з керівництвом, а потім і з особовим складом. Пропонували краще життя і умови праці. Однак «Бриз» не піддавався. Тож все йшло до того, що їх одного дня просто виставлять із приміщення. Щоб якось урятувати майно, журналісти та технічні працівники під верхнім одягом виносили пульти, шнури, диски, дрібне обладнання. Ольга взяла собі за правило витягати мікрофон із сумки лише тоді, коли записувалася у студії. Вона носила його із собою.
До жінки масово почали звертатися прихильники: телефонували, писали в соцмережах, приходили на ТРК «Бриз» і просили записати програми та українські пісні, щоб потім слухати. Люди розуміли – їм повністю відріжуть доступ до всього, що нагадуватиме Батьківщину.
– Дуже переживали і плакали, казали: «Як ми тепер будемо без української пісні й мови?». Це мене зворушувало, бо коли ти працюєш, не бачиш реакції по той бік мікрофона. Її можна оцінити лише тоді, коли слухачі телефонують і щось кажуть. Я не думала, що моя аудиторія настільки численна. Була вражена, розчулена і тоді зрозуміла – в Севастополі ми працювали не даремно.
А ще люди диктували свої адреси і казали: «Якщо треба буде сховатися або ж жити, ми допоможемо». Та Ольга вирішила жити  не в окупованому Криму. І коли її запитало керівництво: «Ну що, ти з нами?», без вагань відповіла: «Могли б і не питати». Залишаючи місто, яке вже стало рідним і близьким, вона тоді була переконана – це ненадовго. Та події на Донбасі підвели риску під минулим життям, розділивши його на «до» і «після» анексії. Вона припинила спілкуватися з тими, кого ще донедавна вважала справжніми друзями.  Бо переконана – зраду не вибачають. Та тих, хто відданий Україні, але не зміг залишити півострів через сімейні обставини, жінка щиро підтримує:
– Я це роблю, бо їм там дуже важко. Вони не можуть виказати себе, бо зрозуміло, що тоді на них чекає. Жити за такими подвійним стандартами я б не змогла. Тому їх підтримую, на державні свята завжди намагаюся передати подарунки в жовто-блакитних кольорах. Це цивільні викладачі, журналісти, які 2014 року вчинили по совісті. Вони написали заяви на звільнення, щоб не працювати на російську ідеологію, і пішли освоювати інші професії.
Ользі Магазинській вже в Одесі довелося перекваліфікуватися   з радіо- на тележурналіста. Було важко, та вона каже, що головне те, що ти поруч із людьми, які поділяють твої погляди, ти робиш ту справу, якою захоплюєшся, і тобі це допомагає не втрачати сенс життя. Звичайно, її перші телепроекти були присвячені воїнам АТО, потім – життєдіяльності українських моряків. Програми військових журналістів почали набувати дедалі більшої популярності серед мешканців Одещини, кабельні провайдери зверталися з проханням розмістити їхній продукт у своїх  мережах. І ніхто не відмовлявся. Ольга ж взялася за нові проекти  про військову освіту та службу в українському флоті, бо переконана:
– Про моряків потрібно говорити, адже за кілька років буде на чому виходити в море, головне – щоб було кому. Хочеться показувати, що нині є патріотична молодь,  яка хоче служити у ВМС, закохана в морську стихію. Потрібно, щоб про цих хлопців знали і їх наслідували.
Жінка щосили намагається підтримувати тих, хто цього потребує. Так, одного разу дізналася про місцеву громадську активістку, яка,  попри свій поважний вік – понад 70 років, мала сили та бажання зустрічатися із батьками загиблих воїнів АТО, оббивала пороги військкоматів у пошуках інформації та коштів для видання збірки спогадів про хлопців-одеситів.
– Я ходила до неї і хотіла, щоб їй допомогли, – каже журналістка. – Щоб старенька змогла видати цю книжку. Вони на це заслуговують.
А ще Ольга переконана: правильне життєве рішення легко не дається. Тому потрібно бути сильним і чинити так, щоб зберегти чисте сумління, щоб не було соромно дивитися в очі людям. Саме для цього, коли буде можливість, вона обов’язково повернеться у Крим. Але для себе твердо вирішила: жити там не буде, бо дуже багато негативних спогадів, і головне – не зможе бути разом з тими, хто зрікся рідного краю та народу:
– Найболючішою була зрада тих, з ким я жила поруч, ходила, товаришувала, спілкувалася, працювала, і раптом вони виявили до нас таке вороже ставлення.
Мрія Ольги Магазинської та її колег – прийти на вул. Бастіонну в Севастополі, де колись базувалася військова телерадіокомпанія «Бриз» і підняти на флагшток синьо-жовтий прапор.

ПРОРОЦТВО ЖАННИ
Коли в Криму «зелені чоловічки» разом із підбуреним натовпом блокували морських піхотинців, Жанни не було на місці: вона тільки-но пішла в декретну відпустку. Проте відео та фото цього інциденту вмить облетіли Інтернет і телебачення. Від побаченого закололо в серці, але допомогти або хоча б бути поруч не могла. Та коли постало питання передислокації морських піхотинців на материкову частину України – не вагалася.
Доправивши маля своїм батькам, прийшла до командира і написала рапорт про те, що перериває відпустку і служитиме далі. Бо знала: тепер вона вкрай потрібна. Адже з Миколаєва підрозділи рушали на Донбас, а вона була єдиним медиком. Її оберігали, проте їхати не відмовляли, бо знали – без неї їм не встояти. Жанна каже, що в Миколаєві була лише три дні, а далі розпочалися бойові будні, які тривають і понині:
– Я – кадровий офіцер. Це мій обов’язок перед Батьківщиною. Скільки стане сил, стільки буду поруч із побратимами.
У перші місяці 2014-го Жанна, як і багато тих, хто залишив Крим, відчувала біль та розчарування. Адже лише рік тому її сповнювали світлі почуття та радісні надії на майбутнє. Вона і досі не може дібрати слів, щоб передати ті емоції. Тоді гору взяло почуття патріотизму. А звідки в неї така відданість справі, жінка пояснює так:
– Мені подобається служба, військова форма, і тільки в армії я почуваюся комфортно. Тепер я розумію – це сенс мого життя.
За три роки антитерористичної операції Жанна Олещенко зрідка поверталася на мирну територію. Вона пройшла найгарячіші точки Донбасу, і врятувала чимало життів. Не шкодуючи себе, вона там, де потрібна.
– Коли приїжджаєш на «нуль», хлопці просто радіють з того, що до них приїхали, що про них не забувають. Одному, щоб підбадьорити, варто сказати «Привіт!», а в другого запитати: «Чому в тебе такі сумні очі?». Для них важливо відчувати з мого боку турботу. Інколи слово більше лікує, ніж медичні маніпуляції.
Вона намагається робити все, що в її силах. Іноді на сон вистачає кілька годин, бо на ній тримається вся організаційна складова медичного забезпечення бригади на першій та другій лініях оборони, а це керування роботою майже 50 підлеглих, постійний контроль за виконанням таких важливих питань, як евакуація поранених, забезпечення медичним транспортом та медикаментами.
– Робота медика – це і щоденні тренування. Тут не можна щось вивчити і потім нічого не робити. Удосконалювати такі знання потрібно постійно. Якщо є прогалина, вона тільки збільшуватиметься, а це може коштувати комусь життя.
Коли потрібна допомога, Жанна кидає все і йде до поранених. Їй доводиться бачити багато людських страждань, особливо важко працювати в пунктах евакуації, куди бійців привозять після сильного обстрілу. Жанна каже, що в такі моменти страху немає:
– Для лікаря страх – це погане почуття. Важкопораненого можна втратити відразу ж. Коли така ситуація – працюю на автоматизмі, а починаю нервувати вже тоді, коли передали людину анестезіологам.
Жанна Олещенко живе заради життя інших. Кожного з бійців вона вважає героєм і жертвує заради них тим, від чого б ніколи не відмовилася пересічна жінка: сімейним затишком і щастям бути поруч зі своєю дитиною.
Майор, начальник медичної служби 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС переконана, що обов’язково повернеться в Перевальне, щоб побачити, як скидатимуть ненависний триколор і як над штабом військової частини замайорить український прапор.

Галина ХАВЧЕНКО

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy
Международный выставочный центр

Партнери проекту