Герої АТО

БАТЬКО І СИН

БАТЬКО І СИН

Разом з бійцями після чергової ротації з донецького аеропорту він прямував до безпечного місця на відпочинок. Виснажений, як і всі, мріяв лише про сон. Аж раптом на радіохвилі аеромобілістів почув: «Група «Тротила» потрапила під мінометний обстріл. Є втрати: двоє «двохсотих» та один «трьохсотий». Не пам’ятаючи себе, 25-річний Дмитро стрімголов помчав у район обстрілу. Гнав щосили, шалено, на межі людських можливостей. У голові – тільки одна думка: «Ні! Не може бути! Тільки не це!» Не відставали від нього і побратими. Хлопці добре знали: «Тротил» – це батько Дмитра

…Зустрілися батько та син не за сімейним столом. І не в радісну для родини годину. Не в найкращу – і для Батьківщини. Вони зустрілися на палаючій вогнем донецькій землі з автоматами в руках у підвалі зруйнованого будинку. Старший – підполковник Валерій Боіштян – на той час виконував обов’язки командира саперної роти 79-ї окремої аеромобільної бригади (звідти і позивний – 635455038172167670«Тротил»), молодший – Дмитро Боіштян – тимчасово командував аеромобільною ротою 2-го батальйону тієї ж частини. Батько та син… Пліч-о-пліч вони встали на захист рідної землі.
Першим на передову пішов батько. Зі своїми підлеглими десантниками підполковник Валерій Боіштян прикривав важливі об’єкти в Херсонській і Запорізькій областях. А з початком активної фази бойових дій на Сході України у червні 2014-го йому довелося захищати південні кордони Донецької, а згодом і Луганської областей. Після боїв під Іловайськом бійці мали не-тривалий відпочинок, після якого підрозділ отримав завдання висунутися до донецького аеропорту.
11329779_666584263475080Не всидів удома і Дмитро. Він записався добровольцем у батальйон «Фенікс». Щодо його фаховості питань не виникало – до цього хлопець працював у силових структурах. Тож Дмитра призначили на посаду командира взводу. Коли ж він дізнався, що в зону проведення антитерористичної операції вирушає 2-й батальйон, негайно написав рапорт з проханням про переведення. Так став захисником донецького аеропорту.
Події на Сході України розвивалися швидко, а іноді й непередбачувано.  Одного дня підполковник Валерій Боіштян виконував особливу місію. Двома вантажівками «Урал» підвозив до селища Водяне боєприпаси, які згодом мали потрапити до захисників ДАП. За декілька кілометрів від населеного пункту офіцер знайшов безпечне місце, тож наказав водіям замаскувати машини. Через лічені хвилини сепаратисти розпочали масований обстріл району. Підполковник з водіями кинулись в укриття. Бойовики, не шкодуючи мін, протягом двох годин гатили по позиціях десантників. Коли вибухи нарешті вщухли, офіцер прийняв рішення оглянути машини, аби впевнитися, що вони неушкоджені. Хвилюватися було за що: одне влучення в кузов – і міг здетонувати увесь боєкомплект.
– Переконавшись, що місце надійне, ми пішли в укриття. Аж раптом – знову вибухи. Один, другий, третій.., – згадує Валерій Боіштян.
Як виявилося, сепаратисти, змінивши позицію, розпочали новий обстріл 152-міліметровими снарядами. Підполковник з бійцями кинулись до найближчого укриття. Коли ж до нього залишилось декілька метрів, пролунав потужний вибух. Десантників відкинуло в сторону та присипало землею.
Саме в цей час син Валерія – Дмитро – повертався з донецького аеропорту. Аж раптом на радіохвилі аеромобілістів почув: «Група «Тротила» потрапила під мінометний обстріл. Є втрати: двоє «двохсотих» та один «трьохсотий». Почувши в ефірі позивний батька «Тротил», він стрімголов помчав до місця події.
Перше, що він побачив, прибувши у район обстрілу, – батькові надавали першу медичну допомогу. На машині «швидкої» Дмитро вивіз його в безпечне місце та передав волонтерам. А сам повернувся до своїх товаришів.
– Коли мене відкопали, я був непритомним, – розповідає Валерій Боіштян. – У мене ледь-ледь промацувався пульс. Та найгіршим було те, що хлопці, які бігли поряд зі мною, отримали поранення, несумісні із життям.
image_(1)Ця війна в житті підполковника – друга. В Афганістані Боіштян супроводжував колони. За півтора року перебування на тій обпаленій сонцем землі за кермом свого БТРа проїхав близько 150 тисяч кілометрів. Два рази натрапляв на міни. Двічі отримував контузії. За виявлені мужність і героїзм нагороджений орденом Червоної Зірки. Разом з тим він вважає, що та війна значно відрізняється від нинішньої, що триває на Сході України. Душмани не мали танків і артилерійських установок – лише гранатомети та 82-міліметрові міномети.
– Тут вихід один – закопуватись якомога глибше, – говорить офіцер. – Тоді всі намагання сепаратистів дістати нас будуть марними. Звісно, спочатку важко, особливо психологічно. Але із часом звикаєш. Найстрашніше на цій війні те, що поруч гинуть або стають каліками молоді хлопці. Більшість із них годяться мені в сини, тому все, що від мене залежить, я роблю з максимальною віддачею.
Валерій Боіштян добре розуміє ціну людського життя. Він, як і всі його побратими, мріє про якнайшвидше закінчення війни, аби разом з рідними зібратися за великим сімейним столом і підняти тост за сина, який врятував йому життя, а разом із тим – і за найкращих синів українського народу, які сьогодні на Сході України рятують долю цілої нації.

Олександр Васильченко

Powered by Ajaxy