Журнал

Честь офіцера: деградація по-російськи

Честь офіцера: деградація по-російськи

Вірменське радіо якось запитали:

— Чим відрізняється офіцер царської армії від офіцера сучасної російської армії?

— Царський офіцер, — відповіло радіо, — завжди був поголений до синяви, трохи напідпитку, знав культуру від Баха до Фейєрбаха, а військову справу — від Ганнібала до Наполеона.

А сучасний російський офіцер завжди трохи поголений, п’яний до синяви, знає культуру від Кобзона до ОМОНа, а військову справу — від Гіркіна до Вагнера

 

Це, звичайно ж, анекдот і у дечому досить «бородатий», проте ніде правди діти: колись давно поняття офіцерської честі здебільшого асоціювалася виключно з російським офіцерством. До того ж, головним чином, імперської армії. Не секрет, що уявлення про вірних аж до кулі в скроню своєму військовому обов’язку і чесному слову «слуг царю, отцов солдатам» у багатьох українців складалося під впливом мосфільмівської кінопродукції та ерзац-культури, яка брудним потоком заливала терени України з території північного сусіда. Усі ці «гардемарины, впёред»,  «господа офицеры, голубые князья», «поручики Голицыны, корнеты Оболенские», «штабс-капитаны Овечкины» і «есаулы молоденькие» виробництва всіляких «газманових і розенбаумів» добряче замакітрили голови пересічним громадянам, особливо молоді. Тоді як вираз «честь українського офіцера» міг викликати у кращому разі лише іронічну посмішку. Мовляв, яка може бути честь у вусатого дядька із шаблею в одній руці і пляшкою самогону в другій, який тільки про те і мріє, щоб влаштувати черговий єврейський погром? Ви що, мовляв, кіно «Дні Турбіних» не бачили, про «гроздья акации белой душистые» не чули? От веселий балагур, стрункий, затягнутий у портупею, з пляшкою делікатної горілки в кишені галіфе капітан Мишлаєвський — це ж інша справа! Душка і суцільний гламур. Навіть те, що врешті-решт «веселий балагур» зрадив рідній «білій справі» і перебіг до «червоних», тоді як «вусаті дядьки» у більшості своїй віддали життя на полі бою під жовто-блакитними прапорами, майже нікого не бентежило навіть після отримання Україною незалежності. Ну як же, це ж сам Михайло Булгаков написав, а він знає, сам офіцером був! Не бентежило і те, що письменник-знавець після трьох днів своєї «служби» драпав з тієї армії, навіть не доїхавши до фронту, аж гай гудів.

2014 року життя  поклало край жартикам про «шаровари з лампасами» і довело усьому світові, яку насправді гідність мають справжні українські офіцери! Як і довело помилковість твердження, що Росія ніколи не воюватиме з Україною. Бо «разом вчилися» і таке інше. На жаль, до цього майже всі у це вірили. А потім кадрові «голубые князья» у Криму і на Донбасі  продемонстрували, у якій частині тіла гніздиться їхня «честь».

Втім, про це вже багато вже писалося і ще більше буде написано. Останньою публікацією, вочевидь, буде присуд Міжнародного суду «господам Оболенским и Голицыным», як до цього був вирок «геррам Кейтелям и Манштеймам» щодо військових злочинів.

Та Росія не була б Росією, якби і тут не пішла поперед планети всієї  у зганьблені офіцерської честі, придумавши своє власне «ноу-хау». Йдеться про так звані ПВК — приватні військові компанії, яких нині на Московщині налічується мало не десяток. Власне, є вони і в багатьох цивілізованих країнах, проте між західними ПВК і російськими різниця така ж величезна, як між князем Київським Володимиром Мономахом і князьком Московським Владимиром Путіним.  Перш за все, західні ПВК дійсно приватні і незалежні від державних бюджетів. Займаються вони тільки тим, чим їм законодавчо дозволено займатися за прозорими угодами: охороною VIP-персон і стратегічних об’єктів, супроводженням вантажів через «гарячі точки», тиловим забезпеченням тощо. Якщо ж комусь закортить повоювати на чужих територіях, той автоматично переходить у розряд «найманців», про яких також знято чимало захоплюючих «бойовиків», але тамошній Феміді на ті фільми начхати і тюремні терміни спійманим «диким гусакам» вона ліпить конкретні.

Зрозуміло, що трактування того чи іншого факту залежить від точки зору експерта, який береться цей факт трактувати. При бажанні, приватною військовою компанією можна назвати навіть армію Нестора Івановича Махна. Та ось яка заковика: Нестор Іванович наробив багацько помилок, проте ніколи не здавав свою армію в оренду і громив «білих», «червоних» і кайзерівських німців не під Тамбовом чи Могадишо, а на полях своєї рідної України. Не за гроші, а від душі. І попри всі подальші вигадки російського агітпропу, котрий із шкури пнувся, намагаючись перетворити Нестора Махна на якогось клоуна з маузером і гармошкою,  «батько» з повним правом міг би сказати: «Честь маю!»

До речі, маленький ліричний відступ.  Можливо це тема окремої публікації, проте ніхто з кінокритиків досі не звернув уваги на одну річ: чому дія більшості «культових» радянських, а потім і російських фільмів, присвячених так званій Громадянській війні, розгортається на землях саме України? Навскидку: «Бумбараш», «Адьютант его превосходительства», «Зеленый фургон», «Тачанка с юга», «Бег», «Хождение по мукам», «Неуловимые», ті ж самі «Дни Турбиных»? Чи не тому, що для українців це була не Громадянська, а визвольна війна, і поки в Росії населення щось там собі мовчки під носом жувало, зручніше вмощуючись під більшовиків, українці молотили «старших братів» так, що їхня генетична пам’ять і досі до тями не прийде?

Найяскравішим же прикладом сучасного російського офіцера, який про честь щось чув, але забув подивитися у тлумачному словнику, що це таке, є Дмитро Валерійович Уткін — особистий номер М-0209, підполковник запасу, колишній командир 700-го окремого загону спецназу 2-ї окремої бригади підрозділу спеціального призначення ГРУ МО Росії і палкий прихильник ідеології та естетики Третього рейху. Саме тому, а зовсім не через любов до класичної музики, він взяв собі позивний «Вагнер», під яким нині відомий як організатор і керівник однойменної ПВК, на котрій військових злочинів більше, ніж доларів на таємних рахунках кремлівського карлика.

На можливі заперечення, мовляв, «Вагнер» нині особа цивільна, а тому й офіцерська честь йому ні до чого, є контраргумент: у грудні 2016 року Володимир Путін прийняв урядові поправки до закону «Про військовий обов’язок і військову службу», за якими громадяни Росії, котрі знаходяться у резерві, вважаються такими, що виконують обов’язки військової служби, якщо вони беруть участь у «боротьбі з міжнародним тероризмом за межами Російської Федерації». Тобто, досить заявити, що ти «хату покинул, пошел воевать, чтоб землю крестьянам в Гренаде отдать» — і ти автоматично вважаєшся військовослужбовцем, навіть якщо не зарахований на постачання в жодній із частин Міністерства оборони Росії. Іншими словами, ці зміни до закону дозволяють використання російських найманців у всьому світі і легалізують діяльність ПВК.

Зрозуміло, що  жоден не пов’язаний з владою офіцер, навіть якщо він такий крутий спецназівець, що з літака без парашута плигає і голими руками танкове дуло вузлом зав’язує, створити свою ПВК  не зможе принципі. «Ліві» люди в цей бізнес не допускаються і не будуть допущені ніколи. А ось «Вагнеру» це вдалося. Як? Запитання риторичне. Та схоже, що його військова компанія така ж «приватна», як і «Луганська республіка», де «вагнерівці» чимало «бабла» на чужій крові нарубали — «народна».

Тренувальна база ПВК «Ваг­нера» попервах розташовувалась на хуторі Веселий у Ростовській області. 2015 року її перенесли на хутір Молькіно Горячеключевського району Краснодарського краю, поруч із загальновійськовим полігоном № 243 (військова частина 55485). Тоді ж полігон було модернізовано і додатково оснащено. Поруч розташовані також 1-ша гвардійська ракетна бригада (військова частина 31853), 10-та окрема бригада спеціального призначення ГРУ Міноборони (військова частина 51532). Офіційно ПВК «Вагнера» не платить за оренду землі і приміщень. Через появу у ЗМІ інформації про базу, керівництво розглядає можливість її перенесення до Таджикистану, Нагірного Карабаху чи Абхазії.

За деякими даними, витрати «Вагнера» на зарплатню його найманцям щорічно становлять від 5,1 мільярда до 10,3 мільярда рублів, одноразові витрати на спорядження — 170 мільйонів рублів. компенсації родичам загиблим — від 27 мільйонів рублів. Харчування — близько 2 мільйонів рублів на день. Ясно, що витрати йдуть не з пенсії пана Уткіна. Зарплатню найманці отримують готівкою, або на карти, зареєстровані на підставних осіб. Раніше до компанії приймали переважно офіцерів, які мали бойовий досвід. Нині ж беруть будь-кого, аби тільки міг пробігти стометрівку і не дуже захекався. Швидке навчання базовим навичкам на полігоні — і вперед на війну, м’ясо, відпрацьовувати контракт. Але охлосу подобається. Черга стоїть.

В Росії на цю тему намагаються не говорити. Якщо почитати їхню пресу, то, виявляється, ПВК «Вагнера» придумали українці, аби лякати нею сирійців. Спросоння у це можна було б повірити, якби самі «вагнерівці» не виклали 30 червня 2017 року в «YouTube» відеозапис, на якому вони під веселий регіт трощать кувалдою кінцівки цивільному сирійцю. На відео чути російську мову, лунає російська пісенька, а на плечі у одного з «високодуховних» видно нашивку: «Я просто сделаю тебе очень, очень больно».

Москва, як завжди збрехавши, заявила, що ніяких російських найманців у Сирії немає. І негайно ж отримала «вітання» від сирійської опозиції — привселюдно відрубані голови захоплених «вагнерівців»: 39-річного Романа Заболотного та 38-річного Григорія Цуркану. Жорстоко? Не цивілізовано? Британське видання «Daily Mail» знайшло одного з «бойових подільників» безголових, до речі, уродженця Донецька, котрий у складі ПВК «Вагнера» спочатку воював на Сході України, а потім подався звільняти Сирію від сирійців, бо у нього (тільки не заплачте від розчулення) «дружина вагітна, двоє дітей, син і дочка, а батьки уже у літньому віці». За невеличкий гонорар ця істота повідала:

— Наші також відрізали їм голови. Навіщо мені тягти ціле тіло через пустелю? Спочатку за кожну голову виплачували по п’ять тисяч рублів. Але потім наші хлопці почали приносити купи голів, ось чому ціну було зменшено. Останнім часом платили по тисячі рублів.

Відрізання голів — досить марудна справа, а іноді ж хочеться і «романтики».

— Іноді буває нудно, — продовжує виливати душу перед журналістами істота. — Але ви можете купити собі дружину. Незаймана дівчина із хорошої сім’ї коштує 100 доларів на рік. Якщо ви візьмете її назавжди, то це 1500-2000 доларів. Проте це можуть собі дозволити головним чином офіцери…

Ті самі. Російські «голубые князья»… У Сирії їх «зажмурили» вже понад сотні. Скільки в Україні — не знає ніхто, бо ж у РФ – це «державна таємниця». Проте виколупувати їх з Донбасу наші хлопці вже навчилися.

Диверсійно-розвідувальні групи ПВК «Вагнера» засвітилися на Світлодарській дузі, в районі Станиці Луганської і Щастя, а також на маріупольському напрямку — в районі Широкино. СБУ встановила особистості 1587 бойовиків, тож у хлопців із українських сил особливого призначення найближчим часом буде чим зайнятися. «Вагнерівці» брали участь у штурмі Луганського аеропорту. П’ятнадцятьох з них і досі «напрасно старушки ждут домой». Під Дебальцево українські вояки допомогли «Вагнеру» зекономити на зарплаті ще для його 21 «орків». Кремль продовжує відхрещуватися від «приватників», однак це не завадило 9 грудня 2016 року Володимиру Путіну вручити державні нагороди Росії восьми найманцям «Вагнера» — з нагоди Дня героїв Вітчизни і за участь у війні проти України. Цікаво, чи були серед нагороджених ті двоє, яких СБУ підозрює у збитті «Іл-76» з українськими десантниками під Луганськом? «Приватні» російські офіцери прийняли державні нагороди з рук жандарма! Якщо вже згадувати про честь, то в цьому разі від сорому помер би навіть поручик Ржевський.

Олег ШПАК

 

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту