Журнал

ЧОЛОВІЧЕ ПРАВО ТАНКІСТА БОЙПРАВА

ЧОЛОВІЧЕ ПРАВО ТАНКІСТА БОЙПРАВА

Танкісти Юрій Бойправ, Андрій Куриленко, Сергій Коворотний, Олександр Станішевський, Володимир Женжеруха були першими військовослужбовцями з Десни, які 2014 року у складі 1-ї окремої танкової бригади вирушили з Чернігівщини на Донбас захищати Україну від російських окупантів. Хлопці били лютого агресора, проривали ворожі оточення, демонстрували справжній героїзм. Вони – учасники боїв за луганський аеропорт та операцій з визволення Георгіївки, Лутугиного, Хрящуватого та Новосвітлівки. На їхньому рахунку не один знищений російський танк та інше спалене «мокшанське» залізо.

На жаль, повернутися живими з війни судилося не всім деснянським танкістам…

– Поставлені завдання виконали! Ми залишилися втрьох. Володя Женжеруха і Сергій Коворотний уже не з нами… – з гіркотою в голосі промовить 1 вересня 2014 року прапорщик Юрій Бойправ своєму комбату в телефонній розмові

19 червня 2014 року — особливий день у житті прапорщика Юрія Бойправа. Сонячного ранку він разом з іншими танкістами стояв перед штабом 169-го навчального центру «Десна».

– Хлопці, нашим побратимам з 1-ї окремої танкової бригади потрібна допомога. Їхній черговий підрозділ вирушає на Донбас, – звернувся до підлеглих командир частини генерал-майор Ігор Танцюра. – Просять кількох наших інструкторів на кілька днів…

Скористатися своїм правом захищати Батьківщину вирішила вся шеренга, зробивши крок уперед. З дванадцяти добровольців відібрали п’ятьох найкращих. Серед них був і прапорщик Бойправ. Для Юрія та його товаришів сплановане на тиждень відрядження в район АТО розтяглося на три місяці.

 

РОСІЙСЬКИЙ «АКВАФРЕШ»…

У липні 2014-го «рускій мір» поступово захопив прикордонну Луганщину, куди у складі 1-ї окремої танкової бригади прибув Юрій Бойправ із товаришами. Хоч місто Щастя вже контролювала українська влада, навколо продовжувалися постійні обстріли, залишалися замінованими околиці, вулиці, поля. Покинуті путінські триколори, які українці називали «сухий російський аквафреш», потворили адміністративні споруди, будинки мирних жителів, електричні стовпи при дорогах. Найбільше горя зазнала окупована Весела Гора.
З цього села бойовики, прикриваючись місцевими жителями, не­одноразово відкривали вогонь. Тож приводу для радості в жителів Веселої Гори не було…

Вступаючи в протистояння з окупантами, наші захисники швидко навчилися воювати і з кожним днем набували бойового досвіду. Це стосувалося як контрактників, так і професійних офіцерів. Таких пам’ятних епізодів у Юрія Бойправа було вдосталь.

…Одного разу противник підступно обстрілював український блокпост з артилерії. Наші хлопці відразу відповіли. Зав’язався бій, що тривав кілька годин. Під свист куль командирський танк, де механіком був Бойправ, вирушив у розвідку. Українці вийшли у ворожий тил, непомітно проминули кілька сіл, вивчили місцевість, позиції ворога і передали корисну інформацію до штабу управління. Далі за справу взялися українські гармаші… Згодом танкісти успішно виконали не одну схожу операцію. По той бік Щастя ворог зазнавав відчутних втрат, а наші воїни готувалися до чергового «іспиту» – прориву до місцевого аеропорту.

 

ГЕОРГІЇВКА. ПЕКЛО ДЛЯ ОКУПАНТІВ

Без сумніву, героїчні вчинки захисників луганського летовища назавжди увійшли в новітню історію України. Там відзначилися рядові солдати, офіцери, мобілізовані бійці, медики – усі, хто упродовж 146 днів 2014 року обороняв стратегічний об’єкт. До цих мужніх українців, безумовно, належить прапорщик Юрій Бойправ. Він добре пам’ятає загострення ситуації на летовищі після ворожого обстрілу з установок «Град» будівель і наших захисників. Це сталося 6 липня. А вже 13-го о 04-00 ранку танкіст був у складі зведеної колони, яка вийшла зі Щастя, щоб деблокувати аеропорт. Українці рушили двома рейдовими загонами. Обходили Луганськ і прилеглі окуповані села, подалі від лихих очей. Керував операцією Герой України Андрій Ковальчук. Перший серйозний бій гончарівські танкісти, львівські десантники та піхотинці із Закарпаття прийняли під Георгіївкою. Те бойове зіткнення Юрію особливо запам’яталося…

– Кілька разів потрапляли під обстріли і на засідки. Тому маршрут польовими дорогами часто змінювався. Завдяки розвідці і замислу полковника Ковальчука ми дійшли до Георгіївки. Це був хитрий тактичний план. Виявилося, що проросійська «вата», яка утримувала бетонний міст та підступи до села, нас не чекала. Поява «укрів» стала для ворогів сюрпризом. Ми пішли на прорив і на штурм ворожих блокпостів, – розповідає учасник бойових дій. – Потужний вогонь відкрили наші гранатометники і піхота. Дії побратимів підтримали ми, танкісти. Бій тривав тридцять хвилин. Противник був розбитий до ноги. Їхні бронетранспортери з Ростова, вантажівки та бусики згоріли дощенту. Тоді нікому з ворогів не вдалося вижити. Ми влаштували їм пекельний суд. Окупанти та зрадники, що стали на їхній бік, отримали по заслугах!

…Дорога на летовище з боку Георгіївки була відкрита. Вкриті кіптявою й пилом, втомлені маневрами і пекучим сонцем, проте загартовані переможними боями, українські воїни дісталися до своїх!

 

АЕРОПОРТ. У ВОГНЯНОМУ КІЛЬЦІ…

Прапорщик Бойправ перебував в аеропорту понад 35 діб. Виконував різноманітні завдання: чергував на позиціях у терміналах, забезпечував боєприпасами хлопців на опорних пунктах, виїжджав на підсилення українських блокпостів поблизу летовища. Він зізнався, що на той час обстановка в окупованому Луганську ставала критичною. Заводії «гібридних війн» з російського Генштабу щодня направляли в Україну не тільки важку артилерію з танками, а й загони кадировців, кубанських козаків, псковських десантників та інших «їхтамнетів» з Югри, Тольятті та Дагестану. Ворог кілька разів брав аеропорт у повне оточення. З передмістя Луганська в бік українських позицій регулярно летіли міни, а також снаряди з «Градів» і танків. Нещадно гатили з великокаліберних кулеметів та зенітних установок. Життя під кулями для наших захисників стало звичним. Однак навіть у таких важких умовах наші відправили до «біса» чимало прихильників «руской вєсни» й кадрових військових РФ. Наші бійці протистояли окупантам до того часу, поки від будівель, злітної смуги та всіх інших споруд нічого не залишилося. Усе зруйнувала російська артилерія…

 

ОПЕРАЦІЯ «НОВОСВІТЛІВКА»

Захищаючи луганський аеропорт, екіпажі «лісових вовків» (так називають воїнів 1-ї окремої Сіверської танкової бригади. – Авт.) часто виходили «полювати» на агресора. Якось танкісти отримали нове бойове завдання – спільно з бійцями «Айдару» прорватися в Новосвітлівку й зайняти вигідні рубежі. План операції заздалегідь узгодили між командирами підрозділів. Тож одного теплого донбаського вечора українські «Булати» на шаленій швидкості подолали ділянку автомагістралі Луганськ – Краснодон. Водночас артилеристи відкрили стрільбу по вогневих точках противника. У стані ворога виникла неабияка паніка, а над їхніми укріпленнями заклубочився чорний дим. Замисел наших спрацював на «відмінно». Під покровом ночі наші танки й піхота увірвалися в окупований населений пункт. Той фронтовий епізод Юрій пам’ятатиме ще довго…

– Це була одна з найважчих моїх ночей у зоні АТО. Наша атака вийшла блискавичною. Противник залишив позиції і відступив із Новосвітлівки. Втім за дві години «орки» уже наступали. До недобитків луганського банформування «Заря» прибуло підкріплення поплічників із-за «порєбріка». Всю ніч «утюжили» те бідне село. Мені здалося, що Новосвітлівка ходором ходила! – згадує Юрій. – Втім наші армійські підрозділи зупинили наступ терористів. Піхотинці закріпилися у визначених районах. Нас, танкістів, чекали нові випробування. Наступного дня з бійцями 24-ї окремої механізованої бригади я вдруге виганяв загарбників з Георгіївки, а потім – з Лутугиного.

…На жаль, утримати ці села українським армійцям не вдалося через відкрите і злочинне російське вторгнення. У перший день осені 2014 року наші хлопці з важкими боями залишили луганський аеропорт. Юрій Бойправ  прикривав відхід десантників з летовища.

 

«ЇХНІ ДУШІ ГОВОРЯТЬ УКРАЇНСЬКОЮ…»

Юрій з особливою теплотою згадує своїх друзів «танкової п’ятірки», з ким служив пліч-о-пліч. На жаль, не всі повернулися додому зі сходу живими. У боях з російським агресором загинули прапорщики Володимир Женжеруха та Сергій Коворотний. Вони віддали за Україну найцінніше – власне життя.

– Найважче – втрачати друзів, товаришів, рідних людей. Володя Женжеруха був моїм кумом. Загинув біля Георгіївки під час розвідки шляхів виведення танків з-під Луганська. Не забуду, як навідник Андрія підбіг до мене у сльозах і сповістив: «Михалича немає…» – стискає кулаки український військовослужбовець. – Сергій Коворотний до останнього не говорив рідним, що захищає їх на передовій. На жаль, його життя обірвалося під Новосвітлівкою в серпні 2014-го внаслідок обстрілу терористами наших позицій з реактивних систем. Я їх постійно пам’ятаю і буду пам’ятати, доки житиму. Мої брати не боялися смерті, вони казали: «Якщо померти за Україну – то славна смерть!»

Якось жителі Чернігова вшановували пам’ять полеглих за Укра­їну. Із запалених лампадок вони виклали слово «Пам’ятаємо!» та запустили в небо ліхтарики, кожен з яких символізував пам’ять про одного з Героїв. Дивлячись, як яскравими цяточками вони піднімаються в нічну височінь, одна дівчинка років семи запитала у своєї бабусі: «А якою мовою говорять душі?» Та, здивувавшись такому запитанню своєї маленької онуки, на мить розгубилася, а потім, похапцем витираючи сльози, що нахлинули на очі, відповіла: «Українською, дитино, українською…»

 

* * *

З давніх-давен українські землі були ласим шматком для багатьох загарбників. Однак у боях з агресорами українці заслужено набули слави неперевершених і справедливих воїнів – «бойправів». Адже одна із версій походження прізвища Бойправ – у буквальному сенсі – «правий, справедливий бій». А таким може бути лише бій за свою землю! І одягнули бой­прави військові однострої та взяли до рук зброю, стали живим щитом, захищаючи Україну та Європу від страхіть війни.

Своїм чоловіком та батьком – відважним українським танкістом – пишаються дружина Людмила, сини Дмитро та Богдан. Старший Дмитро, як і тато, обрав військову кар’єру і нині опановує фах танкіста в Національній академії сухопутних військ у Львові. Курсант Дмитро Бойправ мріє командувати танковим взводом і дослужитися до генеральських погонів.

Чоловіче право захищати Батьківщину… Двір, де минуло веселе дитинство; ту сусідську дівчину з кумедними косичками; ту пісню, яку так гарно співала мати… Хтось скористається цим чоловічим правом, бо так велить йому серце і він аж ніяк не може інакше; хтось візьме приклад зі свого друга, навівши «залізний» аргумент жінці: «Аж пішов Микола із сусіднього села, а я що – гірший, не чоловік?!»; а хтось, аби потім, у майбутньому, не позичаючи очі в Сірка, відповісти на запитання свого сина: «Тату, а де був ти, коли росіяни напали на наш дім?»

 

Олег СУШИНСЬКИЙ

Powered by Ajaxy