Журнал

ДЕ РАША – ТАМ У ГОЛОВІ КАША

ДЕ РАША – ТАМ У ГОЛОВІ КАША

Парадокс визволених територій Донбасу: чим ближче  до лінії розмежування, тим більше люди не сприймають ні українських військових, ні рідної держави. Здавалося б, нонсенс. Та ні, все значно простіше – вплив російського телебачення. Воно нав’язує такі погляди та штампи мислення, від яких розум затьмарюється, а здоровий глузд зникає

Варто навести приклад, який яскраво демонструє про всю комічність ситуації. До тяжкохворого мешканця Авдіївки необхідно було доправити лікаря. За цю справу взялися військові. Медик, оглянувши пацієнта, констатував інфаркт та наполіг на негайній госпіталізації. Два офіцери, підтримуючи кремезного чоловіка з обох боків, вивели його з будинку та посадили в автомобіль. Звичайно, за цим спостерігали сусіди. Тож увечері медика можна було б викликати військовим, шокованим прочитаним у групі інтернет-ресурсу «Перекличка Авдеевка»: «Збройні сили України крадуть мирних мешканців. За даною адресою вкрали людину».
– Хоч на лоба собі чіпляй наліпку «Рабовласник», вони цьому повірять. Ми ж для них – кровожери та кати, – з гіркою іронією ділиться враженнями начальник групи військово-цивільного співробітництва у м. Авдіївка Сергій Довгалюк.
А на запитання, що ж робити, офіцер має єдиний рецепт: «Вим-кнути зомбоящик».
Хронічне безробіття, дотаційне виробництво, низький рівень життя – через ці чинники Донбас завжди сприймали як «депресивний регіон». Та депресія почала розповсюджуватися на мирне населення, а за допомогою російської пропаганди дедалі більше впливала на людей, викликаючи пригніченість, зневіру та нездатність мислити самостійно.  Таких у прифронтовій зоні більшість – до 70 відсотків. Найстрашніше те, що ця цифра зростає. Ті, хто підтримує незалежну Україну, бояться про це відкрито говорити, а ті, хто на боці колабораціоністів та вірить у світле майбутнє з РФ, почуваються вільно та впевнено. Наші бійці відверто говорять: складається враження, що ми на ворожій території, а не на своїй землі.
Інформаційна корозія роз’їдає мізки дорослих, а ті своєю чергою підлаштовують молодь під формат російської пропаганди. Висловлюються вони так: «Наших дітей у літньому таборі на Західній Україні налаштовують проти нас», «Навіщо нам українська культура, католицизм, ми ж інші», «Та ви прочитайте, хто такий Бандера, я під нього не ляжу» (при тому забуваючи, що Степана Бандери вже давно немає серед живих, а про діяльність українських націоналістів, напевне, ще зо три роки тому більшість донеччан та луганчан навіть і не здогадувалися…)
Як кажуть офіцери групи військово-цивільного співробітництва, потрібно рятувати свідомість дітей. Це єдиний контингент, з якого ще можна виростити патріотів. Але як? Напевне, це питання риторичне. Адже загальна атмосфера зовсім цьому не сприяє. Дівчинка-підліток у Костянтинівці щиро підтримує Україну, а її батьки іншої думки. Знайомі сім’ї розповідають, що на дитину постійно чиниться пресинг, часто доходить до скандалів щодо її позиції. Дитина нишком вдягає прикраси із синьо-жовтою символікою у школі, у дворі, а йдучи додому, їх знімає. Неподалік мене пройшло молоде подружжя із хлопчиком-дошкільнятком. Та я хвилини дві не могла оговтатися від того, що малий, побачивши мене у військовій формі, вигукнув: «Убивці!», а батьки ніяк не зреагували, лише підтягнули його ближче до себе та пришвидшили ходу.
А офіцер з питань взаємодії Віктор Гребенюк ділиться враженнями від випадку, коли роздавали гуманітарну допомогу в одному із прифронтових містечок. Біля військових бігав маленький хлопчик і радісно зазирав у обличчя.
– Ми йому то цукерок насиплемо, то печива дамо. Тоді й питаємо, чи він за Україну. Він підбіг до матері, потім до нас і сказав «так». Та ми схитрували, сказали, що ми за Росію. І дитина, не довго думаючи, випалила: «Та я насправді також за Росію!» Потім ми поцікавилися, де його батько, і він з дитячою наївністю продовжив: «Охороняє сусіднє село». А сусіднє село – це Донецьк, – згадує офіцер.
На жаль, російський інформаційний простір і досі робить свою справу. Виключити російські інтернет-ресурси замало, адже телевізійний сигнал із Донецька без перешкод долітає майже до Дніпра, не говорячи вже про прифронтову зону. Доходить до парадоксів. На окупованих територіях проводять опитування українською мовою, чи потрібен країні безвізовий режим з Європою. Звичайно, відповіді негативні, звучить нецензурна лексика та незадоволення владою. Глядач на мирній території сприймає це за чисту монету, навіть не замислюючись над тим, що подача інформації сфабрикована. Багато хто спокусився і на дешевеньке. Кабельне телебачення – тільки за 1 грн.
Це цілком влаштовує жителів Донеччини. Та наслідки, як то кажуть, красномовні. Інколи схоже на шизофренію: приміром, ніхто не бачив, хто і звідки стріляв, але із завзятою впевненістю доводять – це українці.
Житель Авдіївки Олександр довго мене переконував, що він – професійний військовий, знає всі ТТХ зброї, тож снаряд із терористичних позицій не міг влучити в стару частину міста, а дев’ятиповерхівку обстрілювали українські військові, щоб залякати мирне населення…  Жодні докази СЦКК, висновки балістичної експертизи, запевняння бійців на нього не подіяли. Вся довіра – телебаченню та інтернет- повідомленням, чиїм – цілком зрозуміло. На моє запитання: «Ви це бачили?», чоловік тільки махнув рукою і сказав: «Про це всі знають, я місцевий, і мені не потрібні інші доводи». Та після моніторингу події і висловлювань у соцмережах, де фрази з різницею в одне-два слова – штамповка, висновок напрошується сам собою – їм це нав’язують. Як розв’язати цей вузол? Напевне, подачею масованої правди і викриттям злочинів проти населення Донбасу, яке й досі вчиняє путінська терористична Росія.
А ще розкривати очі на правду, що шлях до процвітання та цивілізації лежить не на схід, а у протилежному від РФ напрямку – до Європи. Тому перші, але вагомі кроки у вигляді безвізового режиму для України – це реальний шанс пізнати світ, розширити кругозір та дати достойне майбутнє своїм дітям у вигляді європейської освіти та достойного працевлаштування.
– ЗМІ Донецька та Луганська все подають так, ніби українські телеканали знімають обстріли за наказом ЗС України. Коли обстрілювали дев’ятиповерхівку в Авдіївці з танка, наш друг Влад знімав другий приліт у районі шостого поверху.  Відео відразу виклав в Інтернет. Ввечері відео привласнили донецькі терористи та переінакшили на свою користь: «Українська армія на замовлення ТСН обстріляла мирне населення міста», – розповідає Сергій Довгалюк.
Будь-яку інформацію загарбник подає через призму України, вплітаючи факти, які між собою не пов’язані, але грають на почуттях. Емоція перемикає думку. І виходить «картина Рєпіна «Приплыли»: ненависть до фантомних фашистів; переконання «ми не сепаратисти, ми за мир в Україні без цієї влади»; небажання бачити і чути про злочини на окупованій території. З переконливими доказами вони нібито погоджуються, але оперують фактами із написаного сценарію, який стирає свідомість і, як комп’ютерний вірус, вражає мізки:

– Ми не хочемо в Україну.
– А куди ви прагнете? В Росію? Ви ж самі бачите, що на тій стороні безчинства?
– Бачимо. Тому хочемо в Радянський Союз.

Для людей Донбасу все перевернулося. Чорне стало білим, а біле – чорним. Тих, хто їх рятує, вони називають фашистами, а загарбників – дружнім народом. А ще складається враження, що Європа, і особливо Західна Україна, викликають у них щонайменше страх та недовіру. Не буваючи навіть на відпочинку в інших регіонах, вони мають про них викривлене уявлення: Європа – розпуста, Гуцульщина – ненависть до російської мови, Львів – колиска націо-налізму, курс держави – знищити історію. Тому вони втрачають власне «я», ідентифікуючи себе із народом-загарбником. Вони чекають приходу вже розтрощеного «руского міра» та сподіваються, що тоді настануть часи, як у далекому минулому: хліб по 20 копійок, квартира в «хрущовці» та надія на світле майбутнє.
Рік тому стару частину міста добряче обстріляли російсько-терористичні війська. Звичайно, зафіксувати факт злочину проти мирного населення приїхали й українські підрозділи. Офіцер комендатури м. Авдіївки підполковник Ігор Палієнко розповідає:
– Надвір повискакували бабки, почали галасувати: «Що ж це таке коїться…», а серед них була одна, яка кричала, що «це з них знущаються українці». Її сусід не витримав та й каже: «Та ви, панове офіцери, чого з нею розмовляєте, запитайте,  де її син та чоловік? Вони на тій  стороні по ній же і стріляють». Жінка вмить притихла і сховалася у своїй хаті.  От і виходить, що сприйняття людей спотворене, а їхня реальність, як у кімнаті кривих дзеркал.

 

         Галина ЖОЛТІКОВА

 

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту