Герої АТО

Дебальцівські кілометри Петра Дубовика: наввипередки зі смертю

Дебальцівські кілометри Петра Дубовика: наввипередки зі смертю

«Він що з глузду з’їхав – у те пекло прориватися? Сам лишився живий, нас вивіз, другого такого шансу може й не бути!» – перемовлялися бійці, чорні й обморожені обличчя яких вказували на важкий марш. Та в той момент механік-водій БМП Петро Дубовик, про якого йшла мова, думав лише про те, що в знищеному російською артилерією селищі Рідкодуб, що неподалік Дебальцевого, залишилися бійці, які також чекають на порятунок. Тож він не став слухати продовження тієї розмови, сів у БМП і знову вирушив по своїх. Наказ витягнути побратимів з оточення Петру віддало його серце…

Під час активної фази ведення бойових дій у січні-лютому 2015 року на Дебальцівському напрямку підрозділ Петра знаходився в оперативному резерві, що означало: у будь-який час доби вийти на вказаний маршрут та виконати поставлений вищим командуванням наказ.

І ось завдання – підтримати бійців 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади із Закарпаття. Дві механізовані роти зі складу 30-ї механізованої, в якій служив Дубовик, рушили в напрямку Дебальцевого. Усе складалося добре, допоки «Гради» окупантів не почали повне знищення села, на околицях якого стійко тримали оборону українські захисники. Бойовики кинули всі сили на захоплення цього важливого залізничного вузла на Донеччині. У наших військових закінчувалися набої, шляхи підвезення боєприпасів були майже перекриті. Тож командування прийняло рішення залишити позицію. З оточених терористами навколишніх сіл поблизу Дебальцевого українські військові виходили організовано. У той важкий час багатьом нашим захисникам допомагав саме Петро. Ці дні для нього особливо пам’ятні…

За перший рейд Петро Дубовик вивіз у безпечну місцину, куди не могла дістати ворожа артилерія 25 бійців. Потім знову рушив по хлопців, які залишалися в тому пеклі. Обстріли не припинялися ні на хвилину, а морозне повітря посилювало звук розривів мін у рази. Дорога, якою їхав відчайдух, легко прострілювалася ворогом, тому кілька снарядів лягло поруч. Червоно-чорний сніг пригнічував та наганяв страх, але бажання врятувати життя побратимам переважало все, навіть імовірну власну смерть.

Назад у село він прорвався без ускладнень. Складалося враження, що противник не очікував на повернення сміливця. А хлопці, побачивши рідну «беху», не повірили власним очам, зраділи, почали обнімати Петра. Та часу на привітання-емоції не було.  Дубовик наказав їм вантажитися на машину без сумок та інших речей, окрім зброї. Деякі бійці прив’язувалися мотузкою, адже добре розуміли, що будуть «летіти» по пересічній місцевості наввипередки зі смертю. Кілька хвилин – і більше двох десятків зморених воїнів були готові до маршу. Ніхто не скиглив і не рвався на броню, хоча в погляді кожного водій прочитав бажання жити. Ті, які залишалися під обстрілами, вірили, що Петро повернеться. І той запевнив їх: «Скоро буду!» Звернувшись до Всевишнього, він вирушив на захід.

Тільки-но БМП виїхала на ділянку місцевості, що добре проглядалася з усіх боків, як відразу окупанти почали шалено обстрілювати її з мінометів та артилерії. Попри майстерну маневреність і шалену швидкість, з якою летів Петро, ворожі снаряди лягали зовсім близько, а гарячі осколки смертельними жалами нівечили тіла хлопців. Живими та неушкодженими, на превеликий жаль, цього разу доїхали не всі: одному бійцю відірвало руку і він загинув від втрати крові, другому – голову. Жах на обличчях не зміг приховати навіть мазут, який «випльовувала» машина під час несамовитих перегонів зі смертю. Прибувши на місце, бійці швидко десантувалися, а їхній рятівник, не гаючи часу, приготувався до третього, не менш небезпечного, заїзду. Машина заревіла, немов звір, і рвонула просто в епіцентр бойових дій, перетворюючись на маленьку цяточку, яка хутко зникла з поля зору проводжаючих її бійців. І слова побратимів: «Борони тебе Бог!» повітря понесло над згорьованою землею навздогін мужньому водію. Коли Петро наблизився до Рідкодуба, побачив черговий залп ворожої артилерії. Cнаряди влучали прямісінько в село. «Тільки б було кого забрати!» – промайнула в голові водія думка, схожа на благання.

– Влітаю в селище, а наші з притаманною українцям зухвалістю відбивають наступ ворожої піхоти, яка пішла після артилерійської підготовки. Боєприпаси закінчуються. Відірвана башта танка, який підтримував захисників, лежить за десять метрів від самого панцерника. Їдкий дим спаленої техніки та людських тіл забиває дихальні шляхи. Поранені допомагають пораненим. А ті, хто відбиває наступ, гучними криками супроводжують власні кулеметні черги. Розриви боєкомплекту з наших БМП глушать канонаду ворожої та своєї арти, – згадує Петро.

Попри лютий мороз, гарячі гільзи та кров розтоплювали сніг і промерзлу землю, перетворюючи їх на багнюку багряно-чорного кольору. Побачивши машину із червоними і ще теплими калюжами крові, хлопці не запитували зайвого, а просто мовчки вилазили на броню та чіплялися, хто за що міг. І лише один запитав: «Хто?» На що Петро сухо відповів: «Прізвищ тих бійців я не знаю, та й дізнаватися, якщо чесно, не було часу».

Машина рушила з місця. Наблизившись до найнебезпечнішої ділянки шляху, водій зупинив її, щоб перехреститися. І тільки-но БМП зупинилась, як перед нею раптом розірвався снаряд. Він влучив би по центру машини, якщо б та не припинила рух. Кілька осколків вдарило в нижню частину броні, але, дякувати Богу, нікого не зачепило, лише колихнуло машину.

«Беха» Петра так намуляла очі ворожим коректувальникам, що ті почали на неї справжнє полювання. Варто їй було з’явитися в зоні досяжності, як одразу починали летіти міни й артилерійські снаряди. Та Петро Дубовик настільки вправно долав кілометри, що російські окупанти та їхні посіпаки вкотре ловили облизня. Тож третя та четверта поїздки були, на щастя, без втрат.

Тоді в боях під Дебальцевим за Україну полягло чимало українських героїв. Втратив бойового друга й старший солдат Дубовик. Тож коли Петро вп’яте прорвався крізь артобстріл до Рідкодуба, то першими наказав вантажити загиблих. Бійці теж схвалили таке рішення. Завантажившись і мертвими, і живими, Дубовик приготувався стартувати. Аж раптом побачив двох гранатометників.

– Хлопці, швидко на машину! – вигукнув він їм.

– Ви їдьте, ми вас прикриємо! – прокричали ті у відповідь.

Ворог був надто близько. Хатинка, за якою стояла машина, ледь трималася через незліченну кількість кульових та осколкових влучань. Петро до упору натис на педаль газу. Та в тих стовпах смогу, яким кілька днів дихали хлопці, чорний дим від БМП фактично не був помітний.

– Усіх пацанів забрати так і не зміг, – із сумом згадує Петро. – Що сталося з тими гранатометниками – досі ніхто не знає…

Запеклі бої під Дебальцевим узимку 2014-2015 років привернули увагу людськості до цієї наймасштабнішої злочинної операції російсько-терористичних військ на Донбасі. Історія героїчної оборони Дебальцівського плацдарму явила світові чимало прикладів справжньої сили, стійкості духу та витримки наших воїнів. Старшого солдата Петра Дубовика за особисту мужність та героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, нагородили орденом «За мужність» III ступеня. Та не менш важливою нагородою для нього є слова подяки врятованих ним бойових побратимів та їхніх рідних. Хлопці завжди згадуватимуть і ту бойову машину піхоти, і того бойового водія, який був «і серцем, і двигуном тієї БМП», яка наввипередки зі смертю вивозила їх дебальцівськими кілометрами до життя…

Іван БУРДЮГ

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy
Международный выставочный центр

Партнери проекту