Журнал

ДЕКОМУНІЗАЦІЯ НЕ ЗАКІНЧИЛАСЯ

ДЕКОМУНІЗАЦІЯ НЕ ЗАКІНЧИЛАСЯ

Відтоді, як парламент ухвалив пакет так званих декомунізаційних законів, минуло більше трьох років. За цей час нові назви дістали 51493 вулиці, 987 міст і сіл, демонтовано 1320 пам’ятників Леніну та 1069 іншим компартійним діячам тієї епохи. Під час реформи не лише повернуто історичні назви вулицям, містам та селам по всій Україні, але й залучено до масштабного громадського обговорення все українське суспільство. Проте цей процес не завершено. І не лише тому, що залишилися в публічному просторі пам’ятники вождям тоталітарного режиму і навіть у столиці де-не-де ще тривають обговорення щодо нових назв. Найважливіше – має продовжуватися робота з донесення інформації про злочини комуністичного тоталітарного режиму та боротьбу із ним українців, вважає голова Українського інституту національної пам’яті, кандидат історичних наук Володимир В’ятрович

– Володимире Михайловичу, для чого постійно нагадувати про злочини режиму, які давно в минулому?
– Це важливо для мільйонів убитих наших співвітчизників, які не мали права на пам’ять. Це необхідно для мільйонів наших сучасників – як щеплення для здорового, вільного майбутнього.
– І все ж… Процес декомунізації, судячи за деякими публікацями у мас-медіа, для декого виявився надто болісним…
– Окремі громадяни, зокрема і наділені владними повноваженнями, чинять спротив, досі перебуваючи в полоні комуністичних стереотипів. Наприклад, на водонапірній башті, що в Новгороді-Сіверсьскому, є мозаїчні зображення Леніна І Сталіна, які, звичайно, підпадають під дію декомунізаційного закону. Починаючи з 2016 року на адресу керівництва Новгород-Сіверської міської ради регулярно надходять прохання демонтувати їх. Більш того,  це питання порушувалося і на виїзному засіданні Координаційної ради з питань національно-патріотичного виховання при Чернігівській облдержадміністрації.  Восени минулого року  на адресу новгород-сіверського міського голови Олега Бондаренка з офіційним листом звернувся наш інститут, роз’яснивши необхідність демонтажу зображень комуністичних вождів. Ми отримали лист-відповідь пана Бондаренка із таким твердженням: «Зображення В. Леніна та Й. Сталіна на водонапірній башті біля ринкової площі міста ніяким чином не використовується як символіка комуністичного, націонал-соціалістичного режиму».
Досі стовбичать на Одещині пам’ятники, які є символами комуністичного тоталітарного режиму, зокрема Володимиру Леніну, Карлу Марксу.
– До яких заходів може вдатись у таких випадках установа, яку ви очолюєте?
– Після всіх спроб порозумітися по-доброму, ми звертаємось до поліції, прокуратури й СБУ, щоб вони притягнули до відповідальності посадових осіб органів місцевого самоврядування тих населених пунктів, які порушують законодавство України. Нагадаю, що відповідно до статті 436-1 Кримінального кодексу України поширення, а також публічне використання символіки комуністичного тоталітарного режиму карається обмеженням волі на строк до 5 років або позбавленням волі на той же термін, з конфіскацією майна або без такої, а ті самі дії, вчинені повторно, караються позбавленням волі на строк від 5 до 10 років із конфіскацією майна або без такої.
Але, попри всі складнощі, ми все ж позбуваємося комуністичних  ідолів, які символізують страхіття радянського минулого. Наприклад, нещодавно наші парламентарі підтримали перейменування сіл Рябухине і Мелихівка, що на Слобожанщині, які були названі на честь першого голови створеної більшовиками сільської ради Рябухи О.С., котрий «загинув від рук куркулів» у ході примусової конфіскації в селянства «надлишків» продовольства, а також на честь більшовика Мелехова М. С., командира «загону по боротьбі з куркульським бандитизмом», який теж загинув при  «розкуркуленні земляків».
– Інституту, який ви очолюєте, виповнилося 12 років, що зроблено?
– Наш колектив провів чотири просвітницькі кампанії: «Українська революція 1917-1921. 100 років боротьби», «Українці в лавах об’єднаних націй перемогли агресора. 1939-1945. Пам’ятаємо. Перемагаємо», «УПА – відповідь нескореного народу», «Голодомор 1932-1933 років. Помста за свободу! Помста за революцію». Вийшло друком вісім видань загальним накладом близько 20 тисяч примірників. Зроблено сім виставкових проектів, які презентовані в Києві в різних локаціях, а два з них виготовлено для кожної області. Організовано 20 громадських форумів, історичних майданчиків, публічних дискусій, презентацій. Проведено 14 наукових конференцій, круглих столів та експертних обговорень.
Інститут заснував історичний фестиваль «Історія.UA» та вперше створив дитячу настільну гру для використання у школах «Українська революція 1917-1921 років», карткову гру «100 облич революції». Ми також записали 442 інтерв’ю про Голодомор, Другу світову війну, українсько-польський конфлікт, політичні репресії, примусові депортації, визвольний рух, операцію «Запад», радянське повсякдення,  масовий протестний рух, захист незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України. Відтак на сьогодні в Інституті національної пам’яті зібрано та записано близько 1300 спогадів – це більше 2 тисяч годин запису та десятки ТБ-інформацій.
– Нещодавно виповнилося 100 років з початку так званого червоного терору, оголошеного у вересні 1918-го російсько-більшовицьким урядом…
– Зауважу, що терор проти власного народу російські більшовики розв’язали відразу після захоплення влади. В Україні «червоний терор» було розпочато ще з перших днів вторгнення більшовицьких загонів на початку 1918 року, коли вони на чолі з командиром Михайлом Муравйовим захопили місто і влаштували в ньому криваву вакханалію. Протягом трьох днів чинилися грабежі, обшуки, вбивства. Жертвами терору в Києві у січні-лютому 1918 року – за різними даними – стали від 2 до
5 тисяч осіб.
– З початком декомунізації ви особисто набули багато ворогів, також і серед ветеранів Другої світової війни.
– Людям старших поколінь, які, вважайте, усе життя, перебували в полоні міфів і стереотипів, сформованих могутньою комуністичною агітаційно-пропагандистською машиною, важко відмовитися від того, що втокмачували в їхні голови. Наведу кілька прикладів міфологізації нашої історії, яка пов’язана з Другою світовою війною.
Нам казали, що СРСР і гітлерівська Німеччина були заклятими ворогами. Але факти доводять протилежне: майже до самого початку війни обидві країни тісно співпрацювали. 23 грудня 1939 року «Правда» опублікувала телеграми Гітлера та Ріббентропа, в яких вони сердечно вітають Сталіна із 60-річчям. Сталін відповів: «Дружба народів Німеччини та Радянського Союзу, що була скріплена кров’ю, має всі підстави бути довгою та міцною».
А ще ми зі шкільних підручників знали, що Радянський Союз не був готовий до війни і піддався «віроломному нападу». Але факти кажуть про інше. Наприклад, те, що наприкінці 30-х років він був найбільш мілітаризованою державою світу: його воєнні асигнування  1939 року становили 26% видаткової частини бюджету або 12% усього
національного доходу країни. У Німеччини того ж року ці показники дорівнювали 23% і 9% відповідно. 5 травня 1941 року у промові перед випускниками військових академій Йосиф Сталін наголосив:
«Ми до якогось часу тримали лінію на оборону. А тепер, коли ми нашу армію реконструювали, наситили технікою для сучасного бою, коли ми стали сильнішими, тепер слід перейти від оборони до наступу. Забезпечуючи оборону нашої країни, ми зобов’язані діяти саме так».
А хто підірвав Дніпрогес, внаслідок чого під дніпровською водою загинули близько 100 тисяч мирних жителів навколишніх сіл та червоноармійців, які відступали? Співробітники НКВС. Мета – завадити швидкому наступу вермахту. Німці ж втратили менше 2 тисяч вояків.  А хто мінував у Києві Хрещатик, Успенський  собор?
Вибухи на Хрещатику сталися 24 вересня і спричинили величезні пожежі. Німці намагалися їх гасити, протягнувши шланги до Дніпра і качаючи воду. Однак радянські підпільники їх перерізали. Радянську пожежну техніку вивезли з Києва раніше, німецьких пожежних машин не вистачало. Пожежа тривала майже два тижні. Загалом у районі Хрещатика стараннями чекістів було зруйновано понад 300 будинків, через що тисячі киян залишилися без даху над головою.
– Сьогодні документи радянських спецслужб, які відображають масштаби репресій, відкриті. Чи не варто було б відкрити й ті документи, які висвітлюють таку делікатну проблему, як агентура КДБ? У країнах Балтії це зробили.
– Всі документи КДБ є доступними для кожного охочого: обмеження доступу існує лише до тих, які стосуються жертв політичних репресій – якщо людина, яка піддавалася репресіям, напише заяву щодо обмеження доступу до інформації про себе. Решта документів абсолютно відкриті. Це ж стосується документів про агентуру КДБ. Але треба розуміти, що якихось готових списків з прізвищами цих агентів, з компроматом, де б ішлося про них, немає. Це інформація, яку треба вишукувати в цьому архіві.
Архіви КДБ часто сприймаються хибно, як сховища, повні компромату. Але вони набагато цікавіші. Там документи, через призму яких ви побачите, що робилося в Україні протягом 70 років панування радянської влади.
– І все ж… Українцям було би цікаво дізнатися, чи є, скажімо, серед сьогоднішніх політиків, зокрема і парламентаріїв, колишня агентура. Ви не поділяєте цю думку?
– Доречно, цікаво і корисно. Більш того, я переконаний, що люди, які мали зв’язок із КДБ, можуть бути пов’язані із сучасними російськими спецслужбами. Їхня причетність до КДБ може використовуватись як інструмент впливу на них, шантажу, робити їх несамостійними в їхніх рішеннях.
Для того, щоб позбутися таких людей у політиці, й ухвалювався закон про очищення влади, який, на жаль, у контексті люстрації часів КДБ є доволі недосконалим. Архівні  можливості для опрацювання такої інформації є, хоча є й проблеми.
Треба розуміти, що архів КДБ в Україні, напевно, – один із найбільших збережених архівів, але разом із тим він теж зазнав суттєвих втрат. Чекісти в останні дні радянської влади почали знищувати ті документи, які були найближче до наших днів. Йдеться про архіви 70–90-х років. Через те свідоцтв про ті часи збереглося небагато. Як не парадоксально, що глибше в історію, то краще збереглися документи.
– Росія наполегливо приватизує нашу історію, насамперед ті її віхи, які звеличують Україну в очах світового співтовариства. Як нам бути?
– Цим спробам не одна сотня років. Росія починалася як імперія саме з цього. Вона будувала свою ідентичність через вкрадену частину української історії замість того, аби шукати власне історичне коріння. Росія хотіла себе легалізувати через привласнення минулого Русі, яке вважалося більш древнім, більш славним. Те, що зараз відбувається у РФ під керівництвом Путіна, є лише продовженням того, що робили російські імператори, починаючи з Петра І.
Я впевнений, що ми повинні захищати свою історію, а найкращий захист – це збільшення обізнаності громадян. Ми повинні не лише знати свою історію, а й  розповідати її світові.

Інтерв’ю провів Сергій ЗЯТЬЄВ

Powered by Ajaxy