Журнал

Деснянська «панама»

Деснянська «панама»

Небо вкрили  сірі хмари, сирістю просякла  понівечена снарядами місцевість, а холодний вітер, пробираючи хлопців до кісток, давав зрозуміти, що це не «холодна», а справжня війна, у вир якої потрапив підрозділ піхотинців 169-го навчального центру під командуванням майора Сергія Семещенка з позивним «Парус». Для молодого комбата і його побратимів той період війни став серйозним життєвим випробуванням…

Їх було 27. Саме стільки налічував підрозділ, з яким командир прибув у Дебальцеве пізньої осені 2014 року. Його взвод становили мобілізовані та військово­службовці-контрактники. Вік бійців був різний – від 20 до 55 років, однак за незначний проміжок часу Сергій зміг згуртувати з них колектив побратимів і повів за собою штурмувати нові висоти. Тому й не дивно, що з першого дня перебування на передовій хлопці «Паруса» воювали, як один кулак.

Дорога зі спустошеного донбаського містечка до передових позицій нашої оборони для деснянських піхотинців була нелегкою. Вони прямували на найвіддаленіші опорники-«нулі», що на той час були форпостом українських військ у боях за Дебальцеве. Бійцям довелося прориватись через територію, яку контролювали загони російсько-терористичних військ.

…Сергій глянув у вікно машини і побачив, як за 300 метрів розриваються ворожі снаряди. За кілька секунд кулі вдарили по українській колоні. Та командир не розгубився. Він наказав водіям продовжувати рух, а кулеметникам — дати відповідь по лісосмузі, звідки вівся обстріл. Підлеглі його не підвели і змусили противника припинити вогонь. Те зіткнення стало для підрозділу бойовим хрещенням. З боєм наш взвод дістався позиції під оригінальною назвою «Панама».

Там українські воїни зазнавали щоденних ворожих обстрілів. Найбільше дошкуляла артилерія.  Втім до небезпеки наші хлопці швидко звикли. Уламків ворожого металу, що падали на українські позиції, навчилися уникати. Бойову майстерність набували на ходу. Ворог відчув це на власній шкурі.

Кажуть, добре розвинена інтуїція притаманна лише жіночій половині людства. Проте, коли спілкуєшся із Сергієм, створюється враження, що на війні вона є в кожного командира. Офіцер жартома називає її «чуйкою». Однак гумор зникає відразу, тільки-но мова заходить про випадок, коли командирське відчуття небезпеки врятувало Сергія і його бойових побратимів. Один із грудневих днів 2014-го Семещенко пам’ятатиме завжди…

Одного разу українські військові із сусідніх підрозділів доставили деснянцям акумулятори для танків та бойових машин піхоти. Щоб не «засвітитися» перед окупантами, розвантаження почали на замаскованій ділянці неподалік «Панами». Несподівано командир почув пі­дозрілий звук з боку ворожих позицій. Дав команду: «Усім в укриття!» Тієї ж миті на українців полетіли міни…

– Під нашими ногами здригалася земля. Я дав наказав підлеглим відкрити вогонь у відповідь, що мої кулеметники відразу ж зробили. Ми з офіцером-танкістом, який підвіз допомогу, останніми кинулись у бліндаж. Поруч з укриттям мій побратим послизнувся й упав на примерзлу землю. Раптом поблизу добре укріпленого бліндажу розірвався черговий снаряд… Я заходився допомогати товаришу. Схопив його за ногу й щосили потяг у наш бункер. Дякувати Богу, танкіста не зачепили осколки, він не постраждав, – згадує Сергій Семещенко. – Мої бійці блискавично вдарили по ворожих цілях. Крізь легкий туман, що лягав на землю, виднілися клуби чорного диму. За кілька хвилин обстріл припинився. Зі спостережного посту повідомили, що група вцілілих ворожих мінометників відійшла. Провокація окупантів дістала гідну відповідь. Офіцер, якого я рятував, потиснув мені руку. Ми обидва подякували Всевишньому, що вберіг наші життя… Оглядаючи після бою своє господарство, не вірив власним очам. Навколо все було у вирвах, з яких стирчали уламки «стодвадцятих» мін…

Ситуація поблизу Дебаль­цевого загострювалася з кожним днем. До «дебальцівського плацдарму» підходили регулярні війська Російської Федерації. Небезпека наростала. Ворог гатив по українських позиціях досить прицільно. У такій напрузі відсвяткували Новий рік та Різдво. Деснянські піхотинці щоразу відбивали атаки оскаженілого противника, не здавалися, мужньо і впевнено утримували «Панаму». Гасло «Боронити рідну землю до кінця!» стало для кожного воїна святим обов’язком.

Одним із найважчих днів на передовій для «Паруса» і його підлеглих стало 10 січня 2015 року. Того дня російсько-окупаційні війська вкотре обстріляли деснянців, провівши так звану розвідку боєм. Ватажки бойовиків, які діяли під керівництвом російських офіцерів-кураторів, переслідували мету обстріляти «укрів», атакувати їх групами піхоти з флангів, вибити із утримуваних позицій. Із радіоперехоплень стало зрозуміло: наступати будуть усіма силами!

«Пускай вперед все, что у тебя есть! – гарчав хрипким голосом один із «рускіх стратєгов». – Они не смогут устоять! А если будут упираться – живьём возьмем. Пусть знают…гы-гы…»

Запрацювали зенітні установки та міномети «Василёк» против­ника. Кулі й міни пронеслися над українськими опорними пунктами, немов буревій. Стрілянина не вщухала. Бійці під вправним керівництвом майора Семещенка прийняли кількагодинний бій. Та пекельна доба нашим воїнам здалася вічністю…

–  Ми гідно відповідали окупантам. Втім була напруга, гуркіт, страх… Все це впливало й на моїх хлопців. З уст стомленого бійця чую: «Командире! Може відступимо?» «Ти що, соколе? В мирні краї зібрався? – питаю вояка. –Стріляй. Будь козаком! Там, де ворог, там наша земля!» Вдалося його підбадьорити, підтримати словом, заспокоїти, – говорить учасник бойових дій. – Раптом отримую інформацію про ворожі «Гради». Я вийшов на зв’язок із нашими артилеристами й попросив допомоги. Гармаші з Дівичок не відмовили. Минуло кілька хвилин – і їхня «арта» вже була на рубежах висоти-блокпоста «Гостра Могила». По вогневих точках окупантів вдарили перші залпи… Бій тривав понад годину. Позиції бойовиків були знищені. Згодом розвідка доповіла, що най­манці зо три дні вивозили з позицій трупи своїх поплічників…

Мине лише кілька діб – і спікери  вигаданої «ДНР» та російські ЗМІ згадають 10 січня. Брехливі горлопани кремлівської пропаганди назвуть цю дату «днем большой победы» під Дебальцевим. «Укрокаратели понесли потери на «Панаме»: 20 «трьохсотих» и 12 «двухсотих…», – голосили стрічки «Первого канала», LifeNews, «Оплота».  Втім від рупорів «дири» й Путіна годі було чекати чогось іншого… Переглянувши той сюжет, Сергій Семещенко лише посміхнувся і подякував побратимам за філігранну роботу!

– Хлопці, «руский мір» нас кілька днів уже ховає. Що ж, це добра прикмета. Отже, житимемо довго і щасливо. Я в це вірю! Молодці! – сказав тоді бойовий офіцер.

…Позицію «Панама» наші хлопці утримували до початку організованого виходу українських військ із Дебальцевого. Разом із командиром додому живими повернулися всі його підлеглі. Хлопці й нині впевнені: «У бою ворог «Панаму» не захопив. Все одно вона буде наша! Адже Україна переможе!» Більшість цих воїнів і досі продовжують службу. Майор Сергій Семещенко став командиром батальйону механізованого полку. Війна за Україну назавжди залишиться у спогадах відчайдушного офіцера, а його бойовий досвід і вміння захищати рідну землю будуть прикладом для багатьох майбутніх поколінь.

Олег СУШИНСЬКИЙ,

Дарія МАРКЕВИЧ

Powered by Ajaxy