Герої АТО

ДЕЖАВЮ З ВІЙНОЮ: ІСТОРІЯ «БАЧІ»

ДЕЖАВЮ З ВІЙНОЮ: ІСТОРІЯ «БАЧІ»

Галина Маслова несподівано прокинулась від поганого сну.
– З чого б то така дурня наснилася? – запитала сама в себе.
У тому сні вона вийшла з будинку на подвір’я і замість свого городу побачила поле з рівненьких смуг, повністю засаджене капустою. «Навіщо мені стільки тієї капусти? Ніколи стільки не бачила…» – дивувалася Галина Миколаївна. Поглянула в сонник, а там – «на вас чекає біль, сльози, неприємності»…
Того листопадового дня 2017 року розум жінки не хотів сприймати забобонів-сновидінь, проте серце підказувало: наближається якесь лихо…

Щоб відволіктися від тривожних думок, Галина Миколаївна заходилася робити хатні справи. Ближче до обіду на порозі домівки з’явилася сусідка Світлана, яка прийшла запитати, чи все гаразд. Галина Миколаївна відповіла, що так, але не збагнула мети візиту, адже зазвичай сусідку не цікавили її справи. Тож запитала прямо:
– Скільки тебе знаю, тобі було байдуже до моїх справ, а тут зайшла, щось трапилося?
– Не хочу, щоб ця новина виходила з моїх уст, – відповіла сусідка.
Галину немов блискавка вразила: тіло почало мліти, по шкірі побігли мурашки. Раптом запаморочилося в голові. Тремтячим голосом запитала:
– Щось із моїм Вітьою?
Світлана знітилася.
– Що з ним?! – ледь вимовила Галина, та у відповідь лише побачила, як на очі сусідки набігли сльози.
Потім прийшов голова сільської ради, військом, інші сусіди… Заспокійливі слова, співчуття. Усе відбувалося машинально, ніби в тумані.
– Ввечері глянула у вікно, а там дві машини спускаються до подвір’я, на них – таблички з надписом «Вантаж-200». Привезли мого синочка, – не стримуючи сліз, згадує мати.
Все навколо нагадує їй про сина Віктора. Для неї він назавжди лишиться героєм.
1986 року Віктор Маслов за покликом серця пішов на чужу війну в Афганістані, 2016-го – добровільно зголосився захищати Донбас.
Коли розпочалася антитерористична операція, син Галини Миколаївни не міг спокійно дивитися теленовини. На його обличчі читалися тривожні емоції і переживання. Наші хлопці на передовій гинули щодня. Бажання захистити країну від ворога у Віктора зростало щомиті. Погляд сина нагадав Галині Миколаївні той, що був і 30 років тому. Лише зморшки на чолі і посивілі скроні виказували минулі роки. В уяві ж матері виникли спогади, як вони з чоловіком приїздили до Віктора на присягу до Узбекистану, а потім перед самою його відправкою до Афганістану, аби міцно обійняти і сказати: «Нехай береже тебе Боженька». Під впливом радянської пропаганди 18-річний юнак повірив у те, що саме він покликаний визволяти народ тієї країни. Війна безжальна й жорстока. Батько солдата Олег Маслов розумів це. Взяв 200 рублів і пішов до командира просити за сина, аби його не забрали на війну. Дізнавшись про вчинок батька, розгніваний Віктор прибіг до нього зі сльозами, впав на коліна і при всіх почав голосити: «Що ж ти, батьку, робиш? Як же я не поїду? Усі хлопці будуть воювати, а я у казармі залишусь?» Юнакові не було соромно при всіх плакати, адже тоді набагато страшнішим було «відкосити» від військового обов’язку. Серце матері розривалося від хвилювання за рідну кровинку. Весь радянський простір знав, що там, серед високих холодних гір, справжня м’ясорубка. Схожі переживання переповнюватимуть серце Галини Миколаївни і в наші дні, коли патріоти їхатимуть визволяти рідну землю від російських загарбників. Вдруге відпускати сина на війну для неї було справжньою мукою.
А того далекого сонячного листопадового дня Вітя повернувся з Чернігова, де офіцери з різних військових частин відбирали новобранців для комплектування своїх підрозділів, які невдовзі поїдуть воювати з моджахедами і душманами.
Радість переповнювала його. Не стримуючи себе, вигукнув на всю хату: «Я в десанті!» Очі хлопця палали гордістю, що носитиме блакитний берет.
– Вітюшо, а як ти потрапив до того десанту? – запитала мати.
– А я, мамо, підійшов до такого високого, здоровенного офіцера у гарній формі та запитав, в яких військах він служить. Той відповів, що в повітрянодесантних. Я вигукнув: «Теж хочу!» І запитав: «А мене візьмете?» На що здоровенний офіцер сказав: «Візьмемо!»
Молодий солдат на війні звався «Бача». Місцеві називали так дітей, зокрема хлопчиків. Як згадує бойовий друг Віктора Олександр Марченко, коли наші військові роздавали афганським дітям їжу, ті вигукували на знак подяки: «Бача! Бача!». Це слово дуже сподобалося Віктору. Проте вчинки «Бачі» доводили, що він – давно не дитина. Разом із Олександром вирушали на бойові виходи. «Бача» – снайпер-розвідник, а Олександр – командир взводу артилеристів. В операціях часто працювали разом, тому що без вогневої   підтримки спецпризначенцям не обійтись.
– Ніколи не забуду, як Вітя врятував життя мені та моїм бійцям. Якось під час бойового виходу потрапили в засідку: потрібно відходити, «духи» почали насідати, а наша самохідка назад здати не може, заклинило фрикціони. Спецпризначенці рушили, замикали відхід дві БМП. Вітя з хлопцями під вибухи ворожих снарядів підштовхнули нашу самохідку, важелі розклинило, і ми змогли поїхати далі. А перед цим вже подумки прощалися із життям. Навіть не уявляєте, якою пекельною була та «зеленка», – ділиться спогадами бойовий побратим Віктора.
Хлопці виявилися земляками, хоч серед бійців з Радянського Союзу знайти своїх, з України, а тим паче – з одного міста, було удачею. Коли дізналися, що обоє з Прилук, розчулилися ледь не до сліз.
Серед високих холодних гір свій – це частинка рідної домівки, – говорить Олександр Марченко. – Відтоді ми й товаришували.
У 2016-му Олександр радив    Вікторові добре подумати, чи йти знову на війну. У відповідь почув: «Я добре подумав, Сашко, я піду. Ну не можу я залишатися вдома біля телевізора переживати, коли свого часу мій дід дві війни пройшов – Фінську і Другу світову». Побратим зрозумів: як і тридцять років тому перед ним стояв сміливець «Бача» – твердий, впевнений, рішучий.
Коли вчетверте з надією в очах, що тепер точно не відмовлять, чоловік переступив поріг Прилуцького військкомату, до якого близько 30 хвилин їзди від села Даньківка, де останні 10 років жили вони з мамою, військовий комісар нарешті «здався»: «Ну добре, настирливий, візьму тебе, будеш служити».
Віктор дуже хвилювався, в яких же військах служитиме. Та склалось усе просто. Його направили до Житомира, де в командуванні ВДВ, він узяв відношення, за яким мав служити у 25-й повітряно-десантній бригаді. Віктор, як колись, відчув радість, адже знову носитиме блакитний берет. Хоча добре розумів, що на війні зовсім не радісно. Та захист рідної землі вважав своїм обов’язком. Після навчального центру потрапив під Горлівку. Галина Миколаївна знала з новин, як там гатять бойовики по наших. Безсонні ночі змінювали тривожні дні і навпаки. Замість «Доброго ранку» односельці бажали їй: «Тримайтеся, Галино Миколаївно». Жінка знала, що по телефону всі подробиці дізнатися не зможе. Але за нагоди розпитувала сина, чи дуже стріляють, чи не голодні, чи не холодно. У відповідь чула, що не стріляють, тепло вдягнений і добре нагодований.
У довгоочікувану відпустку Віктор приїхав у червні. Але відпочинок довелося перервати. Зателефонували з бригади і попросили прибути раніше, аби пройти навчання в Житомирі та їхати до Авдіївки.
– Якщо треба, то буду, – сказав у слухавку Віктор.
Мати підійшла до сина, який саме докошував у садочку траву, щоб покликати на обід. Помітила, що його обличчя стало похмурим, перехопила сумний погляд.
– Про що думаєш, Вітюшо? – запитала Галина Миколаївна.
– Поїду в Авдіївку, там справжнє пек… ло, – схаменувшись на останньому слові, сказав якомога тихіше, щоб не почула мати.
За кілька днів по тому Віктор зателефонував з Житомира й повідомив, що стрибнув із парашутом.
– Вітю, ти вже старий, нехай молодь стрибає, – зауважила йому Галина Миколаївна.
– Мамо, я такий радий. Аж ребра болять! – розсмішив жінку 50-річний син. З того дня, як провела Вік-тора на війну, мати кожну хвилину згадувала ці його слова і мріяла зустріти сина так, як колись зустрічала з Афганістану.
– Повернувся Вітюша тоді в робочий день, всі працювали, заходжу я до будинку, бачу Вітя мій спить, а бабця від радості, що повернувся живий, взула «черевики-румунки» на підборах, які були в той час у великому дефіциті, сидить, дивиться на нього і плаче. У хлопця через «воєнну засмагу» обличчя, шия і руки від ліктів до пальців були чорні, решта тіла – біла, бо його прикривала від сонця форма. І сміх, і сльози, – згадує мати.
На жаль, з цієї війни Галина Миколаївна зустріла лише машину зі своїм загиблим героєм…
Все, що вдалося дізнатися про той чорний день матері, це те, що 28 листопада близько 4-ї години дня куля ворожого снайпера влучила у Віктора Маслова, й в грудях українського бійця перестало битися серце…
– У блакитному береті служив, в разі чого в ньому й поховаєте! – казав знайомим Віктор. Так і сталося…
1 грудня 2017 року на Алеї Героїв у Прилуках зібралося мало не все село, прилучани, рідні і близькі, друзі і побратими героя.
– Того дня та ще два наступні дуже дощило… Вірю, що це небо плакало за моїм синочком, – говорить мати.
…Час мине, але рідні, друзі, побратими завжди згадуватимуть Віктора Маслова як патріота, безстрашного та сміливого воїна, що поклав своє життя за квітучу і єдину Україну. Його буде пам’ятати весь народ.

Дарія МАРКЕВИЧ

 

Powered by Ajaxy