Журнал

Діти-квіти берегині

Діти-квіти берегині

Найменша донька Людмили Даніела, миле дівча з поглядом янголятка, минулого року стала школяркою. Та на одне з найголовніших свят доньки мати так і не змогла потрапити. І коли першого вересня у дівчинки в школі запитали, а де ж її мама, вона щиро відповіла: «Моя мама на війні!». «Як? Чому?» – посипалися звідусіль запитання. Але дівча не розгубилося: «Розумієте, якщо мама буде на війні – війна до нас не прийде. Вона цього не допустить».

Обличчя без макіяжу, а замість сукні… камуфляж

Історія Людмили Айсін із села Плоске Носівського району Чернігівської області, жінки, яка наділена сміливістю та силою духу, здається неймовірною. Мати п’ятьох дітей, бабуся чотирьох онуків… І саме для того, аби захистити їхнє мирне майбутнє, ця мужня жінка без вагань, вдягнула військову форму, почепила на ремінь кобуру з «макаровим»…

До Майдану вона мала звичайне життя: домашні клопоти, щоденне виховання дітей і онуків, робота на столичному квітковому ринку… Пропонуючи покупцям букети, вона з легкістю називала всі сорти троянд. Тепер так само легко може позмагатися із досвідченим знавцем видів вогнепальної зброї.

– Саме Майдан змусив зробити переоцінку життєвих цінностей. Якби мені, віруючій людині, років п’ять тому сказали, що піду на війну – я би подумала, що хтось зі мною зло жартує, – розповідає пані Людмила. – Я дітям навіть іграшкових пістолетів чи військових машин ніколи не купувала… На Майдан почала їздити сама, інколи брала із собою дітей. Не могли сидіти вдома і дивитися, як знущаються з наших людей. Потім ходила допомагати пораненим, збирала гуманітарну допомогу. Мій чоловік помер п’ять років тому. Отже, коли їхала сама, то молодших дітей доводилося залишати на старших. Зрідка зізнавалася, куди їду, щоб не хвилювалися.

А вже в червні 2014 року Людмила потрапляє на Луганщи­ну як доброволець батальйону «Айдар», до складу якого увійшло багато активістів Самооборони Майдану. Батальйон патрулював там дороги, виводив цивільне населення з окупованих територій, вів розвідку, звільняв населені пункти від бойовиків пліч-о-пліч з під­розділами Збройних Сил України.

– На військову форму та всі підручні засоби мені скинулися мої подружки, з якими я торгувала на базарі. Поки добиралася, з кожної станції дівчатам писала SMS, сама до кінця не усвідомлюючи, що їду на війну, – каже Людмила. – Серце завмирало від думки, що вже за місяць можу дістати серйозне поранення або взагалі не повернутися живою. Але сидіти вдома і робити вигляд, що нічого не відбувається чи що я неспроможна це змінити, було нестерпно.

Спочатку «Айдар» брав активну участь у визволенні міста Щастя від сепаратистів. Воно перейшло під повний контроль української влади. Під час цього було ліквідовано 58 бойовиків. Потім перед айдарівцями постало завдання деблокувати Луганський аеропорт.

– Коли нас навчали на полігоні стріляти, в мене кілька разів перепитали, чи точно я ніколи не тримала в руках зброї? Я кажу: звичайно, невже б я про таке забула. А вони мені: так ти природжений снайпер.

За словами Людмили, на війні головне бути дисциплінованим і чесним, а всіх нюансів навчать більш досвідчені. До того ж на фронті кожен робив ту справу, яка в нього краще виходила, до якої мав хист. Спочатку ця тендітна вольова жінка займалася постачанням всього необхідного для батальйону, а згодом, здається, обрала для себе одну з найважчих у психологічному аспекті місій – пошук та ексгумацію тіл загиблих.

– Ми мали бути єдиним відлагодженим механізмом, де кожен гвинтик виконує свою роботу. Доводилося робити все… Розбита військова техніка, фрагменти амуніції розкидані по полю. Залпи артилерії. Постійні недосипання. Транспорт виходить з ладу, ламаються рефрижератори. Дощ, багнюка і тіла загиблих бійців. Запах смерті… Справді, життя у бойових умовах складне, це постійний стрес, від якого хочеться відволіктися хоча б на деякий час, – згадує Людмила, і ті спогади даються їй нелегко.

– У грудні 2014-го мій організм почав здаватися – стався інсульт, мене паралізувало. Всі тоді казали, що, займаючись такою роботою, треба приймати антидеприсанти або хоч п’ятдесят грамів міцної горілки перед тим, як іти збирати загиблих солдатів по шматках. А я людина непитуща, гадала, що й так впораюся. Потім вже зрозуміла, що це насамперед потрібно було для мого здоров’я.

Проте навіть інсульт не спинив жінку-бійця. Вже за кілька місяців вона повернулася до своїх побратимів у зону АТО.

Протермінована продукція стала їжею

Із початком силової операції на Сході українським військовим обіцяли американські сухпайки. Натомість до бійців, які обороняють нашу державу, доходили лише вітчизняні протерміновані консерви. Пані Людмила каже, що продукції з вичерпаним терміном придатності було багато, але коли хочеться їсти, то навіть дата, яка повертає на кілька років назад – не зупиняє.

– Ми неодноразово їли протерміновані консерви, згущене молоко, тушонку, які нам привозили постачальники тилу і, бачите, залишилися живі, – з ноткою сарказму зауважує жінка. – Цю їжу мали б викинути ще років чотири-п’ять тому, але, як виявилося, вона знадобилася. Я тепер у супермаркетах навіть на дату кінцевого споживання не дивлюся, думаю, тиждень-два протермінування – це взагалі «квіточки».

Жарти жартами, а до тодішнього міністра оборони Валерія Гелетея наша героїня таки донесла, в чому доводиться захищати Батьківщину і якою їжею харчуватися.

– Якось до батальйону завітали поважні чоловіки. Мені сказали ознайомити їх із нашими умовами. Я, не рахуючи їхніх зірочок на погонах, розповіла все на одному подиху. І про консерви протерміновані також. Словом, все, що наболіло. А коли вже всіх зібрали і представили нам гостей – у мене і мову відібрало. Та про те, що донесла правду,  анітрохи не шкодую. За кілька днів нам надійшли нові шоломи й бронежилети. Хоч чимось допомогла батальйону.

Якщо мама буде на війні, війна до нас не прийде

Доля «щедро відміряла» цій мужній жінці немало гірких випробувань не лише на війні, де вона півтора року боронила Україну, а й в особистому житті. Невдалий перший шлюб, який закінчився розлученням, смерть другого чоловіка, боротьба за життя онука…

– У Максима вроджена спинномозкова грижа. Півроку моя донька Марина перебувала з ним у лікарні. Операція за операцією, – зі сльозами на очах згадує жінка, – навіть була зупинка серця. Спочатку рятували життя, потім намагалися зробити все для того, аби хлопчик став на ноги. Я пішла відразу на кілька підробітків. Взяла кредит на триста тисяч гривень – це ще без відсотків. І рятували, як кажуть, усіма можливими і неможливими методами.

Коли Людмила пішла на війну, Марина, як найстарша донька, поклала всю відповідальність за велику родину на свої тендітні плечі. Вдома в неї щодня був власний фронт роботи: приготування їжі, прибирання, прасування, догляд за дітьми… Але вона ніколи не скаржилася, бо знала, що мати робить добру справу для всієї України.

Ще зовсім нещодавно обстріли для цієї багатодітної матері були звичайною буденністю, нині вона сержант запасу і волонтер, який займається ексгумацією тіл загиб­лих українських військових.

8 березня минулого року на свій сорок п’ятий день народження наша героїня була нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня. Та найголовнішою  нагородою для жінки є розуміння й підтримка з боку родини.  В її сім’ї і найменші знають, що захищати своїх дітей та Вітчизну від ворога – це й жіноча справа.

Сніжана БОЖОК

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту