Журнал

ДОЛАЄ ШЛЯХ ОТЧИЙ ГРИГОР-­МОЛОДШИЙ

ДОЛАЄ ШЛЯХ ОТЧИЙ ГРИГОР-­МОЛОДШИЙ

Дні, коли бригаду готували до висування на Донбас, Ірина пам’ятає дуже добре. Майже кожна хвилина її життя тоді була, мов натягнута струна. Втомлений чоловік приходив дуже пізно. Кілька годин сну, і з самого ранку знову йшов. У перші дні березня особовий склад перевели на казармений стан. Офіцери та солдати готували техніку, проводили навчання. Все це – в атмосфері тривоги й очікування…
Напередодні 8 Березня офіцер навідався до сім’ї. Зустрівши чоловіка на порозі, Ірина трохи здивувалася й затривожилася. Оглянувши його з голови до ніг, вперше побачила балаклаву як новий для армії елемент форми одягу. Технічний комбенізон командира мав різкий запах мастила і солярки, запах майбутньої війни…
Втомлена усмішка й очі. З-під бушлата Руслан дістав букет тюльпанів. Розмова була нетривалою. Зібрав речі, попрощався і пішов

З міста добра – в пекло війни
Білу Церкву на Київщині називають містом добра. Але для Руслана та Ірини Григорів воно стало ще й містом, яке поєднало їхні долі. Майже два десятки років тому молодий офіцер, командир розвідувального взводу, випускник Одеського інституту Сухопутних військ та працівниця одного з місцевих підприємств створили тут нову сім’ю.
Для них це був час надій та приємних сподівань. Час, коли здається, що все життя попереду. Але згодом у їхній звичний уклад життя втрутилася війна, яка круто змінила все.
Кар’єра більшості молодих офіцерів кінця 1990-х – початку 2000-х (саме тоді починав службу Руслан Григор) складалася не зовсім так, як вони про це мріяли. Тривало суцільне скорочення армії. Комусь доводилося служити не за фахом. Хтось тривалий час затримувався на одній посаді, хоча вже й «виріс» із неї. А хтось не витримував і писав рапорт на звільнення. Армія тих часів була не дуже привабливою для молодих людей. Служити в ній залишалися лише ті, хто не зрадив мрію і був справжнім патріотом. Ті, хто, попри труднощі, чесно робили свою справу.
– У дитячому альбомі Руслана багато фотографій, де він одягнений у військову амуніцію, тримає іграшкову зброю, – розповідає дружина Ірина. – І хоча військових у його родині не було, ця професія припала йому до душі і стала щирою дитячою мрією, яку він згодом втілив у життя.
На посаді командира взводу Руслан Григор прослужив дев’ять із половиною років. Розвідувального, механізованого, знову розвідувального… Це був час, коли писалася нова історія 72-ї окремої механізованої бригади: на місці колишньої дивізії з’являлося з’єднання сучасного зразка.
На початку Русланової служби молода сім’я мешкала в гуртожитку, згодом винаймали квартиру. Словом, життя, як у всіх. Аж раптом війна… Білою Церквою йшли військові колони. Бригада висунулася на прикриття державного кордону.
Родини військових відтоді стали ніби однією великою сім’єю: більше спілкувалися, телефонували, намагалися заспокоїти одне одного. Але найбільше сподівалися на те, що події на Донбасі та присутність російських військових на українській території – це прикра помилка, і ось-ось все стане на свої місця. Так само сподівалася й Ірина.
– Чоловік запевняв мене, що скоро повернеться, – пригадує жінка. – Але…
В родині Григорів було заведено, що за будь-яких обставин кілька слів у телефонній трубці були обов’язковими. Тож, перебуваючи в зоні АТО, Руслан намагався дотримуватися цього неписаного сімейного правила. Якщо, наприклад, була потреба, то попереджав про те, що певний час телефон буде відключений. Дружина хвилювалася, але розуміла, що на війні інакше бути не може.
Весняні та літні місяці 2014 року стали складним випробуванням для військових та тих, хто чекав їх удома. Підрозділи з’єднання обороняли кількасот кілометрів кордону з Російською Федерацією, населені пункти Донбасу – Амвросіївку, Ізварине, Маріуполь, Волноваху, Свердловськ, Червонопартизанськ, а також аеропорти Маріуполя і Донецька. Зв’язку з рідними майже не було. Найважче довелося тим, хто потрапив під перехресний вогонь з Росії та захоплених терористами територій.
Саме під час тих подій Руслан Григор був контужений. Тож коли підрозділи перемістилися на доукомплектування на Приазов’я, офіцера направили лікуватися в білоцерківський госпіталь. Тут він отримав сумну звістку про загибель бойового побратима – майора Олександра Багнюка, заступника комбата з озброєння. Офіцер зазнав смертельного осколкового поранення, коли на наш командно-спостережний пункт сунули російські танки.
Аби не давати приводів для хвилювання, рідним про цю подію нічого не сказав. Адже після госпіталю планував обов’язково повернутися до своїх. На час початку війни на Донбасі мав понад п’ятирічний досвід командування ротою, тож йому відразу доручили виконувати обов’язки заступника командира батальйону.
– З таким діагнозом, котрий Руслану поставили лікарі, на передову він міг і не повертатися, – ділиться Ірина. – Його травма ще потребувала лікування. Та й психологічний стан бажав кращого. Одного разу, перебуваючи на реабілітації в білоцерківському госпіталі, він на вихідні попросився додому. Поблизу нашого будинку в кафе саме святкували весілля. Коли стемніло, почали запускати феєрверки. Руслан спросоння збуджено схопився з ліжка, заметушився. Лише за якийсь час зрозумів, що він вже вдома, і заспокоївся. Мені пояснив, що йому здалося, ніби почався артилерійський обстріл. Я, звісно, була проти, але він таки вирішив їхати до своїх. Побратими Руслана саме відновлювали техніку на аеродромі в Мелітополі.
Наприкінці серпня 2014-го підрозділ Руслана Григора повернувся на передову. Росія саме розпочала щедро постачати бойовикам танки та іншу важку бронетехніку. Поблизу Старобешевого та Комсомольська бійці визволяли з оточення дві роти Національної гвардії. Під Стилою та Петрівським попередили танковий прорив ворога. У госпіталі Старобешевого охороняли поранених і медперсонал. Згодом тримали оборону в степах неподалік Старогнатівки та Богданівки.
Рідним про атовські будні Руслан майже не розповідав. Лише щовечора дзвонив дружині й бажав їй доброї ночі. Це заспокоювало Ірину. Аби не тривожитися, вона пригадувала найкращі моменти їхнього сімейного життя і понад усе благала Бога про якнайшвидше закінчення війни.
Одного разу цей звичний графік було порушено: чоловік на зв’язок не вийшов. Його телефон був відключений, як і ще в кількох товаришів, яких Ірина знала. Наступного ранку відразу побігла до військової частини. Про бій під селищем Петрівське командування вже знало, тож жінку відразу впустили і намагалися заспокоїти. Вона все ще сподівалася на краще, адже відомостей про її чоловіка поки що не було. Йшлося лише про поранених. Але вона передчувала недобре.

Натхнення подвигом
29 жовтня 2014 року… Того ранку капітан Руслан Григор, старший лейтенант Сергій Тріщило разом із трьома бійцями висунулися виставляти спостережний пункт у районі селища Петрівське поблизу Волновахи. На присутність противника нічого не вказувало, але йшли обережно, дослухаючись навіть до власного подиху. Раптом – постріли. Перші кулі полетіли в бік одного з бійців. Кілька секунд – і повітря пронизували вже десятки автоматних і кулеметних черг. Відразу стало зрозуміло, що диверсійно-розвідувальна група противника переважає в кількості та вигідно розташувалася для атаки.
Руслан кинувся допомогти підлеглому, який опинився під шквальним вогнем терористів. На жаль, сили були нерівними. Цей бій став для офіцера останнім. Разом з ним загинули солдати Андрій Авраменко та Олександр Калиновський. Бійців з поля бою забрали відразу. Тіло офіцера розвідка шукала близько трьох діб. На місці сутички його не знайшли. Пізніше з’ясувалося, що бойовики перетягнули його на свої позиції. Напевне, хотіли отримати когось зі своїх на обмін. Потім просто залишили серед поля.
Ірина важко переживала горе. За чотири місяці до загибелі чоловіка вона поховала батька. Іван Андрійович ставився до Руслана, як до власного сина. Понад усе пишався тим, що має зятя-захисника і дуже жалів, що сам за віком та станом здоров’я не може допомогти виганяти ворога з Донбасу.
Заступник комбата залишив по собі не лише світлі спогади в рідних та добру пам’ять в побратимів. Головне – виховав достойну заміну. Дмитру – сину офіцера – на початок війни виповнилося 13 років. Він саме навчався у військово-гімназійному класі Білоцерківської гімназії № 2. Заклад обрав за порадою батька. Окрім шкільних дисциплін, спеціальна програма передбачала заняття в секціях плавання, фехтування, стрільби та боротьби. Хлопці займалися ігровими видами спорту, музикою, танцями. Офіцери-вихователі – колишні військовослужбовці гарнізону – проводили з учнями заняття зі статутів Збройних Сил України, стройової, фізичної підготовок, організовували їм виїзди на полігон тощо.
Юнаку надзвичайно подобався такий спосіб життя. Батько не лише заохочував вибір сина, а й всіляко допомагав керівництву гімназії організовувати польові виходи, знайомство зі зброєю та технікою, побутовими умовами воїнів тощо.
Вже тоді жодної альтернативи армії Дмитро не розглядав. А після загибелі батька лише впевнився у своєму виборі. Після закінчення гімназії вступив до Київського військового ліцею імені Івана Богуна. Раніше йому вже доводилося бувати в цьому навчальному закладі. Адже Руслан і сам закінчив його 1995 року. Час від часу навідувався сюди разом із сім’єю, аби пригадати романтику юнацьких років.
Григор-молодший схожий на батька. І не лише зовні, а й характером та цілеспрямованістю. Хлопець визнає, що звикнути до строкатого хлопчачого колективу та дисципліни навіть після військово-гімназійного класу було непросто. У кожного свій характер, вподобання… Але Дмитро завжди згадує, яким наполегливим за життя був його батько, і намагається не спасувати перед труднощами. Нині юнак наближається до фінішної прямої чергового етапу своєї військової кар’єри та готується змінити погони ліцеїста на курсантські.
Цих хлопців єднає одне – бажання стати схожими на лицарів сучасної України. Таких, як їхній начальник ліцею Герой України генерал-майор Ігор Гордійчук – легендарний «Сумрак», як заступник командира механізованого батальйону, кавалер ордена «За мужність» III ступеня та почесної відзнаки «Велике серце» майор Руслан Григор – батько Дмитра, занесений до «Книги пам’яті та пошани ліцею», та багато інших.
Для Ірини син Дмитро – весь сенс її життя. Вона дуже хвилюється за нього. Адже як ніхто знає ціну, яку платять люди в погонах за добробут наших співгромадян. А ще щиро вірить у те, що Григор-молодший достойно продовжуватиме справу батька.

Сергій БАСАРАБ

 

Сохранить

Сохранить

Powered by Ajaxy