Журнал

ДУША І РУКА СІРКА З НАМИ

ДУША І РУКА СІРКА З НАМИ

Він прославився як борець за волю українського народу. Воював як проти польської шляхти, так і проти турків і кримських татар. З історичних джерел відомо, що 1654 року, під час підписання між Україною і Росією так званих Переяславських угод, він разом з Петром Дорошенком та Іваном Богуном відмовився присягати російському цареві. Запорозькі козаки 12 разів обирали Івана Сірка кошовим отаманом – з 1659 року по серпень 1680-го, тобто до самої його смерті. За все кількасотрічне існування Січі жоден інший кошовий отаман не зажив такої любові та шани

Де й коли він народився? Історія не дає достеменної відповіді на це запитання: за однією з версій Іванко з’явився на світ Божий на Слобожанщині, за другою – на Поділлі. Між 1605-1610 роками. Радянська історіографія стверджувала, що він походив із селян, «невдоволених пануванням польської шляхти». Але у своїх листах королі Речі Посполитої називали його «уродзоним», тобто шляхтичем. Втім яким би не було його походження, Сірко все своє життя присвятив боротьбі за українців. Він, зокрема, писав:
«Бог свідок, що я ніколи не ходив в Україну з тим, щоб руйнувати мою Батьківщину; не хвалячись, правду кажу, що всі мої справи й намагання спрямовані на те, щоб ворогам нашим, бусерменам, робити шкоду, а нам, українцям, велику користь».
Постать Івана Дмитровича впродовж століть оповита таємничістю. Сучасники давали йому різні характеристики, та в одному були солідарні: він напрочуд талановитий, мужній козак-воїн, який, здійснивши понад 50 походів, завжди повертався переможцем. Таких прикладів у всій історії людства не так уже й багато. Але до його думки тоді не прислухались…
В історичних джерелах про Сірка збереглася інформація як про розважливу і мудру людину, що до того ж вирізнялася аскетизмом у побуті: жив із козаками у курені, їв разом з ними з одного казана, носив, як і всі, простий одяг. На думку істориків, своїми спартанськими звичками кошовий нагадував київського князя Святослава.
Особливо активно Іван Сірко організовував походи проти Оттоманської Порти наприкінці 50-х – на початку 60-х років. Наприклад, 1660-го під його командуванням із Січі вийшли два козацькі загони, які згодом одночасно завдали двох ударів по фортецях Аслам-Кермень та Очаків. Після цього благополучно повернулися на Січ, привівши чимало полонених, яких згодом обміняли на українських бранців…
Івана Дмитровича часто згадую-ть як козака-характерника (так запорожці називали людей, які мали надприродні здібності, чаклунів). Вважалося, що козаки-характерники володіють таємними знаннями: вміють зцілювати рани, і «мертвих на ноги ставити, ядра полами жупанів ловити на льоту, і миттєво переноситися з одного краю степу в інший».
Сірко заповів відрізати йому після смерті праву руку та брати її в походи. Запорожці виконали заповіт свого отамана і перед битвами виставляли до ворогів руку кошового зі словами: «Душа і рука Сірка з нами!», вважаючи, що ця правиця приносить удачу і гарантує перемогу в бою. Тому вороги боялися Івана Сірка навіть після його смерті.
– У квітні 1672 року Івана Сірка підступно схопив, закував у кайдани й видав представникам російського царату полтавський полковник Федір Жученко, висунувши проти нього брехливі звинувачення, – розповідає історик Олена Апанович. – Мотив цього віроломства відомий – боротьба старшинських угруповань за владу. Федір Жученко та його однодумці, змістивши з гетьманства Дем’яна Многогрішного, бажали бачити на його місці Івана Самойловича. Тому й не хотіли допустити на виборчу раду ні широких мас козацтва, ні тим паче запорожців, очолених Сірком, які мали величезний авторитет і могли рішуче вплинути на перебіг ради в небажаному для цієї старшини напрямі. Саме з намови Самойловича, який дуже боявся, аби замість нього гетьманом не обрали Івана Дмитровича, з Батурина Сірка спочатку відвезли до Москви. А далі царський уряд без суду й слідства заслав «державного злочинця» до Сибіру, в Тобольськ. Москва не бажала мати в Україні гетьманом таку енергійну, неспокійну, популярну, заповзяту людину.
Втрутився в цю справу коронний гетьман, а згодом польський король Ян Собеський, який наполягав на звільненні Івана Сірка, вказуючи царю на зрослу загрозу для Росії та Польщі з боку Османської імперії.
Повернувшись із заслання, Іван Дмитрович очолив перший похід запорозьких козаків проти кількох турецьких фортець. Він не знав перепочинку: ледь завершивши один похід, виступав у наступий. Увінчаний ореолом непереможності, славетний кошовий викликав у ворогів страх. Існує легенда, що султан видав спеціальний фірман, у якому розпорядився молитися в мечетях за загибель Сірка, а татари, налякані Сірковою хоробрістю, називали його «шайтаном».
1675 року Іван Сірко здійснив вдалий похід до гирла Дніпра, де розбив турецьку флотилію, що везла провіант та припаси до війська Ібрагім-паші, яке тримало в облозі Чигирин. Козаки знищили флотилію, взяли більше 500 полонених разом із адміралом та визволили із полону багато співвітчизників. Втрата припасів стала відчутним ударом для османського війська, яке і до цього мало великі труднощі із провіантом. Ібрагім-паша так і не зміг здобути Чигирин під час першого походу та був змушений безславно повернутися.
Одна з найвідоміших перемог кошового отамана – так зване Різдвяне побоїще, яке сталося того ж року. Тієї зими султан Оттоманської Порти Магомед IV задумав знищити Запорозьку Січ. Тож 50-тисячна армія таємно підійшла до Січі різдвяної ночі, але сталося диво: козацькі вартові помітили ворога. Противник не очікував опору. Козаки перебили тоді майже всіх яничарів, а татари ледве встигли втекти.
1680 року, повертаючись із походу, Сірко дізнався про вбивство синів і дружини. Після цієї гіркої звістки занедужав і поїхав з Січі на свою пасіку в село Грушівка. З «Літописа» Самійла Величка дізнаємось таке:
«…того ж літа, 1 серпня, преставився від цього життя в своїй пасіці Грушовці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко… поховано його знаменито… з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього Низового війська…».
На високій могилі, насипаній посеред степу, стояв, за висловом Максима Рильського, «сірий камінь з іменем Сірка, накресленим правицею безсмертя». При похованні козаки-побратими поставили на могилі хрест, але згодом і за наказом російського царя Петра І, який ненавидів українське козацтво, його знищили. Та після смерті самодержця вдячні нащадки встановили кам’яну плиту, викарбувавши на ній:
«Року Божого 1680 месяца августа 1 дня преставився Раб Божій Иоан Сірко Дмитрович атаман кошовий Его императорского Величества Феодора Алексеевича и память праведного со похвалы».

Сергій ВАСИЛЬЄВ

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy
Международный выставочный центр

Партнери проекту