Герої АТО

ДВАДЦЯТИРІЧНИЙ КОМАНДИР

ДВАДЦЯТИРІЧНИЙ КОМАНДИР

У той час, коли його однолітки вчилися у виші чи робили перші спробизнайти себе в цивільному житті, Петро Мазярчук вже воював на захопленому терористами Донбасі. У свої молоді роки він став  командиром штурмового взводу, командиром, якому довіряли та за яким без вагань ішли навіть вдвічі старші за нього бійці. Адже бачили його завзяття, знали,  що не підведе, не залишить у біді

Кожна бойова операція для сержанта Мазярчука була особливою. На рахунку його підрозділу безліч вдалих маневрів, чимало визволених від ворога населених пунктів. Коли йшли на штурм чи зачистку, завжди мав перед очима героїчний приклад старших офіцерів – вони були взірцем для нього, а він – для своїх підлеглих.
Приказка «Воїнами не народжуються, воїнами стають» – не про Петра. Він змалечку прагнув бути військовим. Не полишив війська ні тоді, коли отримував «копійки» на першій своїй посаді контрактника, ні тоді, коли армію охопила  широкомасштабна реформа «оптимізації», а в його штурмовому взводі залишилося п’ятеро бійців. Він не йшов з армії, бо знав – така робота до снаги лише справжнім чоловікам і про неї ще згадають.

На жаль, чекати довго не довелося. З перших же днів подій на Сході України Петро зі своїми побратимами з 95-ї окремої аеромобільної бригади рушив на захист Батьківщини. Вони їхали на охоплений полум’ям Донбас, і їх благословляла вся Україна. Тоді відчув неймовірну гордість, що він воїн.
– Саме в такі моменти розумієш: на тебе покладена особлива місія. На постах ДАІ, у Вінницькій та Миколаївській областях, колону зупиняли люди. Вони без зайвих слів клали на БТРи коробки та мішки з продуктами, а хтось просто стояв з очима, переповненими слізьми. Якось дорогою сталася механічна поломка. Зупинилися та почали лагодити. Під’їхав чоловік на машині й запитав, чим може допомогти. Ми відповіли, що самі впораємося. Поки ремонтувалися, він привіз нам з магазину печива та води і сказав: «Тримайтеся, хлопці», – згадує Петро березневі події 2014-го.
Здавалося б, невеличка увага, але тоді для бійців вона мала величезне значення. У їхню свідомість міцно входило: їм є кого захищати, вони не скоряться.
Кардинально інша ситуація їх чекала на Донбасі. Петро каже, що коли їхали на ту чи іншу операцію, то вздовж дороги помічали людей, які дивилися на них хижими поглядами, а по губах, навіть без сурдоперекладача, можна було прочитати «фашисти». Він не звертав на них уваги і розповідав, що любить свою роботу, знав, що за ним україн-ський народ, і одурені російською пропагандою люди йому не зможуть стати на заваді.
Він добре розумів, що на війні легко не буває. І як тільки йшли в атаку чи розпочинався вогонь, давався взнаки його армійський гарт:
– Коли ти бачиш, як підбитий БТР здіймається на 3 метри в повітря, в нього відлітає башта, а кожен сантиметр незахищеного простору насичується смертельною небезпекою, то в такі миті страху не відчуваєш. Тобою керують інстинкти воїна: зайві думки відсутні, ти чітко робиш те, що маєш робити, не боїшся, що тебе поранить чи вб’є. Це такий собі холодний розрахунок куди стріляти, куди перебігти і як залишитися живим. Тоді пригадуєш все те, чого вчили. Це вже потім, після бою, з’являються почуття і розуміння, що ти міг звідти не вийти. Таким запам’ятався йому перший танковий бій на славнозвісному першому блокпосту поблизу Слов’янська, що отримав назву  «Рибгосп».
Проти російських танків, які, звичайно, не мали знаків розрізнення, у наших оборонців блокпости були 4 БТРи, ПТУРи та особиста зброя. Зупинити стрімкий наступ ворожих танків українські бійці за таких умов не могли.
– Ми відступили, бо інших шансів залишитися живими не мали. По нас ще вели вогонь з танка та БТРа з дамби, а від лісу – з двох БМД.  Наші два БТРи загорілися, серед бійців були вбиті та поранені. Вісім гранат із РПГ по ворожій броні випустили – танк зайнявся, видно було, що його екіпаж контузило. А за ним другий вивернув прямим ходом на нас, – розповідає сержант Мазярчук.
Командир роти біг своїми позиціями та кричав взводним: «Відходимо!»  Минуло два роки, а той момент Петро згадує, як зйомку якогось жахливого фільму:
– Все вибухало, всюди дим, гар, а він виходив радіозв’язком на нашу артилерію, яка тоді стояла на Карачуні й кричав у слухавку: «Давай вогонь по моїх позиціях!»
Бійці швидко полишали огорнутий полум’ям блокпост. Останніми відходили командири, з ними і Петро Мазярчук. Та відважний сержант вирішив закинути в єдиний вцілілий БТР ручний протитанковий гранатомет. Всі йому кричали, щоб тікав. Але боєць затявся. Та лише зробив рух, щоби взяти до рук зброю, як розпочався масований обстріл. Поруч по броні вдарив снаряд з ворожого танка, а за кілька міліметрів від ноги пролетіла куля. Цей момент запам’ятав назавжди, бо секунди розтяглися в часі, наче у сповільненому кіно – він зміг її побачити. Петро кинув РПГ додолу і вигукнув: «Їдьмо»,  бо за мить вони могли назавжди залишитися на цьому місці. Дощ перетворив дорогу на суцільну багнюку, але БТР пройшов, вивозячи поранених. Тільки-но хлопці встигли відійти, блокпост почала обстрілювати артилерія.
Бійці ніколи не підводили свого взводного. Командир завжди був із ними поруч і виконував ту ж роботу, що й вони. Ходив на чергування, спав при 25-градусному морозі  в напівзруйнованих будівлях, а коли комусь було скрутно, підбадьорював і ніколи не подавав вигляду, що йому також складно. У найнебезпечніші моменти міг усміхнутися, а під час зачистки території гукнути підлеглому: «Малий, побігли! Скільки треба буде, стільки і будемо бігти, я з тобою!» Навіть тоді, коли дістав контузію, відмовився їх полишати на полі бою:
– Хлопці контужені ідуть далі, а я буду сидіти у шпиталі? Ми постійно штурмували позиції. Перший рік протистояння був насиченим та важким.
На його долю випало побувати в оточеному терористами Донецькому аеропорту, проводити зачистки поблизу Дебальцевого та багато-багато іншого. Але згадує він про це неохоче.
– Найважче бачити, коли гине боєць. А в бою не важко. Ти просто  робиш свою роботу. Якщо ти не можеш чогось виконати, тобі там не місце, – каже захисник України.
В зоні АТО командир відділення десантно-штурмової роти десантно-штурмового батальйону 95-ї бригади Петро Мазярчук чесно виконував свій обов’язок – визволяв рідну землю від окупантів. І, може, й добре, що в одному з боїв на Донбасі він втратив свій шолом із написом «Я відпущу гріхи твої». Війна забрала своє. І хоча залишила на серці воїна багато шрамів, але й навчила по-справжньому цінувати людське життя та плече товариша. Вириваючи рідну Україну із лап російських окупантів, Петро Мазярчук та його бойові побратими, мріяли про її прекрасне і щасливе мирне майбутнє, а свої мрії втілювати вони вміють!

Галина ЖОЛТІКОВА

 

EnglishFrenchGermanItalianPortugueseRussianSpanishUkrainian
Powered by Ajaxy

Ти станеш командиром!

Військо України
Международный выставочный центр

Партнери проекту