Журнал

ДЯДЬКО ЕДИК

ДЯДЬКО ЕДИК

Ситуація у Краматорську ставала дедалі більш напруженою. Частина обдурених російською пропагандою мешканців висловлювала безапеляційну підтримку формуванням сепаратистів та готувалася до проведення референдуму.  Багато було й тих, хто поповнював лави незаконних збройних формувань. Заохочувалися доноси та зрада. Та, попри все це краматорці, які без України  не уявляли свого життя, стали на її захист, всіма силами допомагаючи українським військовим. Серед них і він. У свій перший похід на заблокований сепаратистами аеродром, який утримували українські десантники з 25-ї бригади, чоловік взяв медикаменти та трохи домашніх харчів. Йшов пішки. Саме ця прогулянка стала стартовою у низці стежок та маршрутів, якими нашим бійцям доставлялися їжа, одежа та ліки. А головне – передавалася впевненість, що серед жителів міста є чимало патріотів

«Дядько Едик», «мобільний Едик» – так із вдячністю наші воїни називали Едуарда Кулініча, одного з перших волонтерів.
Робити все самому ставало дедалі важче, збирати команду в окупованому місті – небезпечно. А перелік необхідних десантникам речей щодня збільшувався. Представник командування батальйону на краматорському аеродромі познайомив Едуарда з іншим волонтером – Юрієм, який допомагав нашим. Тож удвох стало веселіше. Юрій мав досвід військової служби. Саме йому належала ідея доставити на аеродром велику кількість новорічної піротехніки. Її використання дозволило десантникам економити боєприпаси, показувати бойовикам, що мають їх достатньо.
Неабияка мужність та витримка потрібні, щоб зважитись на такий вчинок. Адже коли б сепаратисти затримали машину, наповнену піротехнічними виробами, пояснити, для чого вони потрібні у власному побуті, було б неможливо.
Згодом до команди волонтерів долучилися ще двоє однодумців – Юрій Федорченко та Андрій Русін.
Коло діяльності поступово розширювалось. З травня 2014 року допомоги потребував і 5-й блокпост, встановлений між Слов’янськом та Краматорсь-ком. Службу на ньому несли бійці 25-ї бригади та підрозділу Нацгвардії. Централізовані поставки на «Стеллу», як називали цей блокпост місцеві, були майже неможливі. Адже обидва міста були захоплені незаконними збройними формуваннями. Тож одного разу, коли після узгодження з командуванням переліку необхідних речей волонтери під’їхали на блокпост обхідними стежками, їх оточили бійці, яких не повідомили про  візит. Після бурхливого діалогу ситуація прояснилася. Та неприємності того дня не скінчилися. Дорогою назад машина волонтерів потрапила у так звану путанку – інженерне загородження зі сталевого дроту. Автомобіль зупинився і добре проглядався як з гори Карачун, так і з боку зайнятого сепаратистськими формуваннями Слов’янська.
На додачу до всього почався мінометний обстріл. Волонтери вирішили повідкручувати колеса, щоб звільнитися з пастки, а потім якомога швидше виїжд-жали полем, колись засіяним соняшником. У Краматорську головне було «не спалитися», бо брудна машина привертала до себе увагу.
Допомога українським воїнам стала невід’ємною частиною повсякденного життя «дядька Едика».
– Якось, повертаючись з міста Бахмут, довелося йти пішки в Краматорськ через передмістя Слов’янська – село Черевковку. Дуже незвично було спостерігати покинуті домівки, розбиті шибки у вікнах школи, огорожі з мішків з піском. Не чути було гавкоту собак та крику півнів – буденних ознак життя приватного сектору. Декілька місцевих жителів, які зустрілися дорогою, попередили мене, мовляв, не йдіть у той бік, бо там «укри» і вони вб’ють. Зробив вигляд, що дослухався до їхньої поради, а сам зателефонував хлопцям на блокпост. Вони попросили цигарок, тож купив їх і пішов далі. Знав, що за мною стежить снайпер бандитів, тому, не сповільнюючи ходу, непомітно залишив нашим пакунок. А для ворожих очей  частину дороги продовжував іти з піднятими вгору руками, – згадує Едуард Кулініч.
У ніч з 4 на 5 липня йому зателефонував схвильований офіцер 25-ки та повідомив, що при знищенні колони сепаратистів на 5-му блокпосту відбувся важкий бій, під час якого декілька бійців дістали поранення і потребують негайної медичної допомоги. Якщо її не надати – до ранку вони можуть не дожити. Вагань не було. Порадившись, Едуард та Юрій Федорченко вирішили їхати на світанку. Це врятувало життя і самих волонтерів. Бо коли б їхня машина виїхала раніше, вони мали величезні шанси зіткнутися з колоною Гіркина, який тікав зі Слов’янська тими ж манівцями, якими вирішили скористатися волонтери. Поранених воїнів розмістили в машині «дядька Едика» та замаскували ковдрами. Юрій рушив уперед і подавав сигнали світлом стоп-сигналів, коли можна було їхати. Чоловікам вдалося перевезти поранених хлопців на 4-й блокпост, що був розташований у Малинівці, та своєчасно передати до рук військового лікаря. За декілька днів після цієї тривожної подорожі з’ясується, що дорога, якою пробиралися волонтери, була замінована, тож тільки Богові відомо, як їм вдалося неушкодженими дістатися місця призначення.
25-та бригада просунулася далі, а за нею і волонтери з Краматорська. Під час чергового виїзду на лінію зіткнення 4 серпня волонтери прямували до звільненого напередодні села Контарне Шахтарського району, де в той час розмістилися українські десантники. Дорога пролягала полями. І так сталося, що колона з двох волонтерських машин збилася з маршруту.
Місцеві охоче підказали їм найкоротший шлях до «нашого блокпоста». Тільки поняття «наші» в кожного з них було своє. Машина «дядька Едика» потрапила на блокпост сепаратистів першою. Історію про комерсантів, що розвозять харчі, аби заробити грошей, він вигадав за мить. Це врятувало життя. Але значно важче було пояснити наявність у машині військових шоломів. Так Едуард та Сергій Гаков, який перебував з ним у машині, потрапили до полону. Юрій їхав слідом і, побачивши, що сталося, зміг вчасно зорієнтуватися та розвернути машину в інший бік. Опинившись на безпечній відстані, він сповістив українське командування, що трапилося з його товаришами.
Згодом працівники СБУ організували обмін волонтерів та двох бійців ЗСУ на сина одного з ватажків бойовиків. Обмін стався 25 серпня. Це був перший вдалий випадок визволення волонтерів з полону.
5 липня 2015 року на місці, де був розташований 5-й блокпост і де відбувся запеклий бій, який обірвав життя українських бійців Олександра Серебрякова та Романа Менделя,  було встановлено обеліск. Ініціював встановлення пам’ятного знаку Едуард Кулініч. Під час відкриття обеліска відбулася церемонія нагородження орденом «Народний Герой України». Серед відзначених цією почесною нагородою був і «дядько Едик».
Команда краматорських волонтерів і нині допомагає визволяти рідну землю від окупантів. Щодня власним прикладом вони доводять, що для перемоги необхідно так мало і водночас так багато – жити з Україною в серці.

Валерія КРОТЧЕНКО

 

Powered by Ajaxy