Журнал

ДИВЕРСАНТИ «КУЗНЕЦОВИ»

ДИВЕРСАНТИ  «КУЗНЕЦОВИ»

«В партизанських загонах був різний люд, у тому числі і нікчемний…»

Такий запис зробив у своєму щоденнику Олександр Довженко, перебуваючи під впливом спілкування як з мирним населенням, окупованих територій, так і з самими партизанами. А ще – отримавши доступ до таємних документів, які відображали реальний внесок народних месників у перемогу над гітлерівською Німеччиною

«Нищити все до останньої зернини…»

В одній з перших директив Сталіна, виданих на початку війни, було сказано:

«На захоплених ворогом територіях створювати партизанські загони і диверсійні групи для боротьби з частинами ворожих військ, для розпалювання партизанської війни». Згодом, коли Червона армія залишала місто за містом, село за селом, він підписав інший документ, у якому наказував «нищити на залишених територіях все до останньої зернини, щоб нічого не залишалося ворогу». Про те, що своїм наказом прирікає сотні тисяч, мільйони українських селян на голодування, Сталін не думав.

Коли  з території України відступили  червоноармійці, на ній  залишились, як стверджувала радянська пропаганда у післявоєнний час, близько 700 обласних, міських і районних  комітетів, а також майже 4 тисячі осередків  КП(б)У. Підпільних. Саме вони і повинні були стати «базою для створення партизанського руху».

Однак уже в перші місяці окупації гітлерівці виявили більшість із них. Ті, що вціліли,  становили здебільшого партійно-комсомольські функціонери, працівники міліції та органів безпеки.  Наприклад, чер­нігівський обласний партизанський загін очолив Олексій Федоров, який у довоєнні роки був першим сек­ретарем  Чернігівського обкому КП(б)У і був причетний до масових репресій. Партфункціонером був і його перший заступник Микола Попудренко. Обидва патологічно ненавиділи українське селянство, насамперед «куркулів», тож насамперед у  жовтні 1941 року наказали «знищити усіх куркулів, які зайняли колишні свої хати».

За кількох убитих німців – десятки спалених хат

Архіви радянського періоду на­повнені свідченнями про погра­бування тими партизанами місцевого населення. Керівники партизанських загонів,  чимало з яких ще вчора «боролися з куркулями», «проводили чистки ворогів», не лише не співчували українцям, що опинилися  в окупації, а й ставилися до них із презирством, вважаючи їх посібниками фашистів. При цьому їм потрібно було доповідати своєму  керівництву в Москві про виконану роботу. Тож, аби зайвий раз не наражатися на небезпеку з боку гітлерівців, ці «народні месники»  часто знищували солдатів та офіцерів вермахту, які не становили ні для мирних жителів, ні для них самих жодної загрози. Натомість гітлерівці у відповідь проводили каральні акції, розстрілюючи за кількох своїх десятки ні в чому не винних людей.

Ось досить характерний приклад. На початку листопада  1941 року у селі Баранівка, що на Полтавщині, зупинилися на нічліг кілька німецьких солдатів на чолі з офіцером. Дізнавшись про легку здобич, невеличкий загін партизанів, що дислокувався неподалік, вчинив на них напад. А наступного дня село вже було оточено  силами двох батальйонів 677-го саперного полку. Солдати зігнали селян на площу і вимагали видати партизанів. Не одержавши відповіді, вони розстріляли 10 заручників і спалили  одне з найкращих українських сіл, засноване ще в першій половині XVII століття! Чи вартували життя 3-4 гітлерівців життів 10 українців і десятків спалених сільських хат, мешканці яких  опинилися взимку просто неба?!

За інформацією Українського інституту національної пам’яті, в роки Другої світової війни – у відповідь на дії радянських партизанів – нацисти знищили понад 670 населених пунктів з понад 50 тисячами  їх жителів. Наприклад, на початку березня 1943 року каральний загін повністю, разом з усіма мешканцями, спалив містечко Корюківка на Чернігівщині. Загинули близько 7 тисяч осіб. Проте, на відміну від Хатині, Корюківська трагедія не стала всесоюзним символом скорботи, її історію у СРСР замовчували.

Причини такого замовчування доволі прості: Корюківська трагедія була незручною для радянської пропаганди, адже її спровокував партизанський напад на місцеві окупаційні органи влади. Окрім того, коли загін із приблизно 300-500 карателів розпочав знищення містечка, партизани його не захистили, хоча за 15 кілометрів стояло партизанське з’єднання Олексія Федорова, яке налічувало від 3 до 5 тисяч вояків, байдуже спостерігаючи за каральною акцією.

Як у цьому контексті не згадати Миколу Кузнецова – чекіста-диверсанта, який діяв у окупованому Рівному. За його «подвиги», які теж не надто шкодили нацистам, розплачувалися власними життями десятки, а то й сотні мирних жителів. А скільки таких кузнецових діяло на окупованих територіях України?

Є чимало підтверджених фактів презирливого ставлення партизанів до місцевого населення. Ось як про це доповідав своєму керівництву в березні 1944-го комісар кам’янець-подільського загону Миронов:

«У більшості партизанських загонів склалася думка, що всі поголовно жителі Західної України є націоналістами і, заходячи в села, вони проводили майже поголовне вилучення худоби і майна, вбивали чоловіче населення в порядку помсти за своїх загиблих».

Дуже часто партизани воювали не стільки з гітлерівцями, скільки з поліцами, старостами сіл. А чи завжди вони заслуговували на жорстоке покарання? Чимало з них були призначені на ці посади примусово і вирізнялися досить толерантним ставленням до своїх земляків.

– Наш староста старався заздалегідь попередити про приїзд німців, – розповідав мені Тодор Мовкун – житель одного з подільських сіл. – Тож ми ховали продукти, відводили худобину до лісу, щоб її у нас не відібрали. Завдяки старості і я, на той час малолітня дитина, вижив!

Та коли німці залишили село, партизани, яких до цього ніхто тут не бачив, розстріляли цього чоловіка, попри прохання односельчан не чіпати його!..

 

«Люди в загонах псуються і мародерствують…»

У повоєнний час історія ра­дянсько-німецької війни усіляко фальсифікувалася. Звісно, що й історія партизанського руху не могла стати винятком. І фальсифікувалася вона насамперед самими ватажками партизанських загонів – авторами повоєнних трилогій-спогадів, в яких вони описували як свої  «подвиги», так і найбільш наближених до себе людей.

Але накази, які збереглися в архівах, свідчать про інше. В цих документах згадуються випадки, коли командири партизанських загонів посилали бійців «із завданням доставки свиней чи овець від селян шляхом грабежу» або щоб група бійців «дістала шляхом насильства одного кабана, діжку м’яса, пуд борошна та солі» в місцевих жителів.

З цих документів можна дізнатись і про те, що  один з командирів «знову проявив факт мародерства, поцупивши в селянина сукно та промінявши його на самогон». Така поведінка радянських партизанів не була таємницею для керівництва. Наприклад, в одній із радіограм керівник Українського штабу партизанського руху Тимо­фій Строкач писав командуванню волинського з’єднання імені Леніна:

«Ваша розвідка на початку грудня… знищила 48 мирних мешканців через те, що був здійснений один постріл. Ваша розвідка  угнала 150 голів рогатої худоби в мирного населення села Рокитне. Люди в загонах псуються та займаються мародерством».

«Особовий склад 12-го батальйону Сабурова займається розгулом, пияцтвом, тероризує і грабує по-радянськи налаштоване населення, в тому числі навіть родичів своїх бійців. Комбат Шитов і комісар обіцяють припинити цю антирадянську роботу, але діють нерішуче, намагаючись прикрити осіб, зайнятих бандитизмом».

Це – витяг із доповіді всесильного наркома НКВС СРСР Лаврентія  Берія, який входив до Ставки Головнокомандувача ЗС Радянського Союзу, на ім’я Сталіна. Висновок невтішний: навіть він не міг вплинути на мародерів.

В мемуарах партизанських ватажків вояки Української пов­станської армії зображувалися як запеклі вороги українського народу, в яких «руки по лікті у крові мирного населення». Наприклад, Дмитро Медведєв – командир загону, який діяв у лісах Рівненщини і до складу якого входив Микола Кузнецов,  у своїй книзі «Сильні духом» написав:

«Бандера був махровий гітлерівець, вивченик гестапо. Він зібрав покидьків петлюрівської контрреволюції, вцілілих куркулів, весь набрід, що опинився після тридцять дев’ятого року в гітлерівській Німеччині. Його «хлопці» грабували українські села і хутори, а прибутки від пограбувань ішли отаманові. Награбовані капітали Бандера вміщав на своє ім’я у швейцарському банку».

При цьому Медведєв чомусь «забув» згадати, що з літа 1941-го Степан Бандера був в’язнем гітлерівського концтабору!..

 

Скільки ж партизанів було насправді?

На це запитання навряд чи можна дати точну відповідь. Попри це, ми й сьогодні продовжуємо перебувати у полоні міфів, створених радянською пропагандою. Зокрема і стосовно чисельності народних месників. Наприклад, на сайті однієї поважної державної установи зазначено:

«В роки Великої Вітчизняної війни партизани України знищили близько 500 тисяч гітлерівських солдатів і офіцерів, розгромили 467 ворожих гарнізонів, комендатур, штабів, пустили під укіс 5019 ешелонів із живою силою і бойовою технікою, підбили і захопили 1566 танків і бронемашин, 790 гармат, 13535 автомашин, 211 літаків».

То це ж що виходить? Що із 4  мільйонів німецьких вояків, які загинули на теренах Радянського Союзу, Польщі, Югославії та інших східноєвропейських  країн, восьма частина була знищена партизанами Української РСР? А танків у боях з партизанами німці втратили не менше, ніж під час тривалих і запеклих боїв на Курській дузі? Та ще й гітлерівських літаків партизани знищили вдвічі більше, ніж Кожедуб із Покришкіним разом узяті.

І насамкінець щодо чисельності партизанів. Відомо одне: по завершенні війни їхня кількість із кожним роком «зростала». Наприклад, у Запорізькій області, згідно з архівними даними, у перші повоєнні роки проживало 337 учасників партизанського руху, 44 підпільники та 285 громадян, які їм допомагали. Та вже після війни їх побільшало майже до… 200 тисяч!..

Загалом за підрахунками  українських істориків, у 1941-1944 роках через лави радянського партизанського руху в Україні пройшло від 115 тисяч до 180 тисяч бійців. Значна частина «пішла у партизани» лише після того, як  стало зрозуміло, хто переможе.

І воювали вони здебільшого з мирним населенням, яке, як вважалося, вороже ставилося до радянської влади й до них самих, та з поліцаями. І ті, й інші – у порівнянні з частинами вермахту, не кажучи вже про СС – не становили для них особливої небезпеки…

Сергій Васільєв

Powered by Ajaxy