Журнал

ГЕНОЦИД 1932-1933

ГЕНОЦИД 1932-1933

Давньогрецький філософ Сенека називав історію «примхливою дівкою, яка часто приховує од людей правду». Проте історія все ж донесла до нас сотні, тисячі свідчень про найстрашніший, найкривавіший, за своїми наслідками,  злочин минулого століття – голодомор 1932-1933 років. Адже такий жах утаїти було просто неможливо. Керівники радянської держави знищили мільйони українців, відібравши в них останню крихту хліба, останню зернину вирощеного збіжжя. Але, дякуючи Господу Богу, сталінський режим все ж не зміг виморити голодною смертю всіх наших батьків  і дідів, які, переживши це лихо, розповіли про нього своїм дітям і онукам

golod1«Люди мруть з голоду всякого віку, а особливо діти. В деяких сімействах вимерли всі малі діти від немовлят до років 10»,  – так занотував 8 квітня 1933-го у своєму щоденнику колгоспний сторож із Харківщини (с. Леб’яже) Нестор Білоус.
Закінчивши три класи церковно-парафіяльної школи, він упродовж 20 років щомісяця робив по кілька записів. Найбільше уваги приділив подіям колективізації і розкуркулення.
Померлих з кожним днем більшало, про що чоловік письмово засвідчив уже 20 травня:
«Щоденно мруть люди. Сільрадою призначена санітарна комісія для прибирання трупів і поховань. Тому що ховати тих людей немає кому. Тож сільрада виганяє селян і вони риють яму душ на 10 і закопують їх».
Дізнавшись, що Білоус веде щоденник, його заарештували. Звинуватили в тім, що він «у розмовах з колгоспниками проводив контрреволюційну агітацію і вів щоденник, куди записував свої контрреволюційні думки». Нестора засудили до 6 років ув’язнення. Відбувши покарання, він повернувся до свого села. Але 1947 року його знову, за тими ж обвинуваченнями, заарештували і відправили на довічне заслання до Сибіру.
У страшному 1933-му Олександра Радченко разом із родиною проживала на Слобожанщині. Її чоловік працював лісничим, подружжя мало трьох доньок – Віру й Еліду 6 і 7 років та народжену 1931 року Діну. Як службовці Олександра з чоловіком отримували харчові пайки, які й допомогли їм вижити. Навесні 1933-го чоловік видав на прохання голови колгоспу в борг до нового врожаю кілька кілограмів пшона для приготування колгоспникам обідів під час весняно-польових робіт. За доносом уповноваженого райпарткому його вигнали з роботи, викинувши разом з маленькими дітьми на вулицю. А згодом засудили «за розкрадання державного майна».
Олександра Радченко, як і Нестор Білоус, теж вела щоденники.
golod2«Як важко жити, до відчаю важко, – занотувала вона 2 червня 1933-го. – Взагалі, час неймовірний, небувалий в історії. Всі страждають від недоїдання чи голоду, та й загалом від напівжебрацького життя».
1945 року, теж за доносом місцевого активіста, жінку заарештували, вилучивши в неї 7 зошитів. Їх і використали як головний речовий доказ «антирадянської пропаганди й агітації», яку нібито проводила вчителька. 10 років виправно-трудових таборів з конфіскацією майна і 5 років позбавлення прав – таким був вирок найбільш «гуманного і справедливого» радянського суду.
– Щоденники я присвятила своїм дітям, щоб вони прочитали й побачили, як страждав і стогнав народ, який був жахливий голод, якими жорстокими методами будували соціалізм, – заявила Олександра після того, як їй зачитали вирок. – У моїх записах відбито все, і я не згущувала фарби, а описувала все, як є».
Щоденники Нестора Білоуса та Олександри Радченко були виявлені у Галузевому архіві СБУ. Вони – яскраві свідчення проти колишнього комуністичного режиму, який звів з білого світу мільйони українців.
А це – спогади людей, які дожили до наших днів, коли вже можна було не боятися покарання за сказану правду.

Станіслава Зарицька, 1923 року народження, Житомирська область:
«Тоді був неврожай, засуха. Але влада відбирала те, що виростили люди. Ті, що відбирали, документів не пред’являли. Приходили чоловіки — 4-5 осіб. З’являлися у вечірній час. Забирали зерно, продукти, дивилися по горшках, яка є їжа – з’їдали або виливали. Приходили щоденно. Люди від них усе ховали, закопували.     Але сховати було неможливо. Вони шукали із шомполами, переколювали геть усе. Люди їли, що було: в полі мерзлу картоплю, мишей, котів, липові листки, корінці, ягоди, гриби, їжаків, відростки від калини. Всі голодували. Дуже багато вмирало людей, цілими сім’ями. Ховали їх попід хатами. Над ними немає ні хрестів, ні пам’ятників. Їх згадують ті, хто зостався живим».

Ядвіга Патлатюк, 1922 року народження, Миколаївщина:
«Пам’ятаю, тоді у людей все забирала влада – проводила «викачку». Робили це місцеві. Людей залишали без засобів до існування. Виживали, хто як міг. З липи здирали кору, сушили і пекли коржі, з сосни ламали відростки, їли шишки, вживали різні корінці, дикий бур’ян, варили борщ з кропиви. Їли горобців, їжаків, собак, котів. У кого було що міняти, міняли на їжу».

golod4«Ми їм покажемо, що таке голод…»
Наші селяни не хотіли йти до колгоспів, куди їх заганяли силою. Ще 1930 року Станіслав Косіор – керівник Компартії України – давав таку настанову підлеглим:
«Селянин обирає нову тактику. Він відмовляється збирати урожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми йому покажемо, що таке голод. Ваше завдання покінчити з куркульським саботажем урожаю. Ви мусите зібрати його до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт».
У січні 1933 року Політбюро ЦК ВКП(б) затвердило остаточний план хлібозаготівель для України – 260 мільйонів пудів, який підлягав «безумовному і повному виконанню» та «за всяку ціну».
Наслідки не забарилися:  вже навесні того ж року  більшість селян  залишилися без харчів. Згідно зі свідченнями Федора Коваленка, жителя села Лютенька, що на Полтавщині, у листопаді забрали все зерно, картоплю і навіть сушені вишні та груші…
Дмитро Корнієнко з Чернігівщини розповідав, як батько й мати після розкуркулення сиділи у в’язниці. Дітей, які жили самі, підгодовувала бабуся. У день обшуку вона принесла півсклянки пшона, але зварити не встигла. Прийшла бригада з п’яти чоловіків з різними за розмірами торбами. Один тримав торбу спеціально для пшона, туди ті півсклянки й висипали.
22 січня 1933 року з’явилася директива ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про запобігання масовому виїзду селян, які голодують»: заборонявся виїзд за межі території Радянської України та Кубані.
13 лютого 1933 року в директивному листі другий секретар ЦК КП(б)У М. Хатаєвич визнав, що з низки районів надходять відомості про опухання та голодну смерть колгоспників. Він вимагав вжити рішучі заходи: знайти для годування голодуючих «всередині колгоспів і в районі необхідну кількість хліба». Але цього, звісно, ніхто не робив. Тож люди вимирали десятками тисяч. Щодня…

«Українець ніколи не стане росіянином…»
Вперше термін «геноцид»  запровадив  американський юрист Рафаель Лемкін, розуміючи під ним  «злочинні діяння, спрямовані на повне або часткове винищення основоположних основ життя національних груп з метою повного винищення цих груп».
1953 року пан Лемкін, виступаючи  з нагоди  20-х роковин Великого Голоду, сказав:
«Доки Україна зберігає свою національну єдність, доки її народ думає про себе як про українців і домагається незалежності, доти вона становить загрозу для совєтизму.
Українець ніколи не був і ніколи не стане  росіянином. Попри залежність від Москви, він відмовлявся від колективізації, приймаючи радше депортацію і навіть смерть».
За часів існування СРСР тема голоду усіляко замовчувалася. Коли ж після його розпаду з неї було знято табу, і про одне з найбільших лих минулого століття заговорили вчені, історики, письменники і журналісти, в Росії здійнялася істерія. Особливо тоді, коли до влади прийшов підполковник КДБ Путін. Чи то відстоювання честі мундиру контори, в якій він раніше служив і яка доклала багато зусиль для винищення українців, чи то хибне розуміння історичної правди або ж звичайне неуцтво підштовхнули його до різких заяв. Вони зводилися до того, що, «всі розмови про голодомор в Україні є не чим іншим, як звичайними балачками».

Tue., Jul. 1, 2014, Russia, Moscow. [English translation in progress (1)] Kommersant Photo/Dmitry Dukhanin #RU 01.07.2014, Россия, Москва. Пленарное заседание Государственной Думы. Фото: Дмитрий Духанин/КоммерсантъВ путінській Росії вважають, що дослідження українськими істориками цієї трагічної сторінки нашої історії «підривають авторитет російської влади». Тому деякі праці наших науковців там називають  «екстремістськими виданнями».  І це не дивно, оскільки їхній зміст суперечить твердженням сьогоднішніх російських можновладців про те, що «голод був спричинений низкою об’єктивних обставин, зокрема неврожаєм, і є спільним горем двох братніх народів».
Коли голодомор в Україні деякі країни почали визнавати геноцидом, фактично всі російські мас-медіа вибухнули грізними обвинувачуваннями на їхню адресу. А  рупором, який попереджав про «небажані наслідки, аж до припинення дипломатичних відносин» Кремль обрав, як завжди, Володимира Жириновського. Адже відомо: що в Путіна в голові, то в  Жириновського на язиці.
Дійшло навіть до прямих погроз з боку господаря Кремля, яким 2010 року був Дмитро Медведєв. Зокрема цей «кіндер-сюрприз», як його називають самі ж росіяни, зателефонував тодішньому президенту Азербайджану Ільхаму Алієву. Під час розмови наголосив, що в разі визнання Азербайджаном голодомору геноцидом він може назавжди забути поро повернення Нагірного Карабаху, окупованого Вірменією…
Український народ протягом століть настраждався від влади, яка прийшла з Москви. Голодомор 1932-1933 років – одна з найтрагічніших сторінок нашої історії. Але ми вижили. На зло ворогам, які намагалися нас винищити на чужих для нас війнах, виморити голодоморами.
Сьогодні на нас пішли війною, цинічно оббріхуючи і звинувачуючи в усіх смертних гріхах. Але й цього разу ми переможемо. До цього нас закликають невинно убієнні голодною смертю наші прадіди, діди і батьки.

Сергій ВАСИЛЬЄВ

Powered by Ajaxy