Журнал

ГІРКИЙ КВІТЕНЬ

ГІРКИЙ КВІТЕНЬ

Тридцять один рік тому сталася Чорнобильська катастрофа, наслідки якої й досі позначаються на житті та здоров’ї десятків мільйонів людей. І скільки б не минало часу, людство завжди пам’ятатиме Героїв, які віддали свої життя, рятуючи світ

Будівництво Чорнобильської атомної станції, яку тоді називали об’єктом №1 у народному господарстві Радянської України, розпочалося на початку 70-х. На те, що її зводять за якісь 100 кілометрів від багатомільйонного Києва, партійно-радянська номенклатура, яка давала «зелене світло» на спорудження, не звернула уваги. Були, правда, окремі вчені, які виступали проти, але їх «не почули». Навіть президента академії наук України Бориса Патона, який у своїх записках, адресованих Володимиру Щербицькому, обґрунтовано доводив «недоцільність появи під Києвом такого небезпечного об’єкта».
Четвертий енергоблок почав працювати в листопаді 1983 року. А  в ніч з 25 на 26 квітня 1986 року – о 1год. 23 хв. 50 сек. – на ньому пролунав вибух. Першою жертвою став Валерій Ходимчук – оператор енергоблоку, тіло якого так і не знайшли. В  навколишнє середовище потрапили ізотопи урану, плутонію, йоду-131, а також цезію, стронцію, термін розпаду яких – від 8 до 30 років.
Радіоактивна хмара,  що утворилася після вибуху, накрила не лише Україну, Білорусію і частину Росії, а й інші країни. Зокрема підвищений рівень радіації в ті дні зафіксували в республіках Прибалтики, Німеччині, Італії, Бельгії, Нідерландах, Франції, Великій Британії та інших країнах. Про це відразу ж повідомили їхні мас-медіа, а також «Голос Америки».
За офіційними даними, радіоактивне опромінення дістали понад вісім мільйонів людей,  було забруднено близько 155 тисяч квадратних кілометрів території, з яких більше 52 тисяч «квадратів» – сільськогосподарські угіддя.
Понад 400 тисяч осіб переселили в екологічно чистіші регіони, проте мільйони українців і досі відчувають згубний вплив радіації.
27 квітня розпочалася евакуація жителів Прип’яті.
Ось як згадував ті події академік Валерій Легасов: «Коли ми під’їжджали до станції, вразило небо. Вже за 8-10 км до неї виднілася малинова заграва. До приїзду урядової комісії 26 квітня о 8 годині вечора, осмисленого плану не було. Все це довелося робити комісії. Фізики передчували, що динаміка подій змінюватиметься не на краще, і наполягали на обов’язковій евакуації. Медики підтримали фізиків і о 10-й годині вечора Борис Щербина, повіривши нашим прогнозам, ухвалив рішення про евакуацію. Вона мала відбутися наступного дня. Об 11-й годині ранку оголошено офіційно, що все місто підлягає евакуації. До 14-ї години повністю зібраний весь необхідний транспорт, визначені маршрути прямування. Евакуація відбувалася швидко і точно, але були деякі помилки. Наприклад, велика група громадян звернулася з проханням евакуюватися на власних автомобілях. Такий дозвіл був даний, хоча всі автомобілі були забруднені, а дозиметричні пости, які визначали рівень радіації, були організовані трохи пізніше».
За рішенням урядовців розпочалося відселення людей з 10-кілометрової зони, де дозиметри зашкалювали, а також і з 30-кілометрової. Люди не хотіли залишати свої домівки, нажитий десятиліттями скарб, худобу. Але іншого виходу в них не було. Після того, як хати опустіли, всю живність – корів, свиней і кіз – відвезли на Дарницький м’ясокомбінат. А за кілька днів жителі України вже споживали виготовлену з них ковбасу…
Загалом протягом 1986-1987 років жителі 110 сіл Поліського, Чорнобильського районів, які накрило чорним крилом Чорнобиля, були евакуйовані до інших областей і районів. Але перебування в зоні найбільшого радіаційного ураження не минуло для них безслідно: частка відносно здорових людей серед них з кожним роком зменшується.
Сьогодні в 10-кілометровій зоні, більш відомій як зона відчуження, ніхто не живе, окрім працівників Чорнобильської станції та кількох сотень так званих самоселів – людей, які з різних причин не прижилися на чужині й повернулись до рідних домівок. Правда, останнім часом зону облюбували і деякі безхатьки: адже тут чимало порожніх хат…
Відразу після вибуху над зруйнованим реактором розпочалися роботи  зі спорудження саркофага – укриття, яке б мінімізувало викиди з нього у повітря радіоактивних речовин. У процесі будівництва  було укладено понад 400 тисяч кубометрів бетону, змонтовано сім тисяч тонн металоконструкцій. 30 листопада 1986 року він був зданий в експлуатацію.
Левову частку робіт виконували військовослужбовці. У більшості випадків – без засобів захисту: їх, як згадував пізніше один з генералів, «у перші дні через паніку забули видати…».
Після аварії була порушена кримінальна справа. А 7 липня 1987 року судова колегія у кримінальних справах Верховного суду Союзу РСР завершила її розгляд. Звинувачення були висунуті керівництву станції.
Суд тривав понад три тижні. Одним із головних  винуватців того, що сталося, він визнав директора АЕС Віктора Брюханова. У звинуваченні йшлося про те, що він, як керівник станції не забезпечив її безпечної експлуатації. А коли сталася аварія, то, «виявивши розгубленість і боягузтво, … не вжив заходів до обмеження її масштабів, у поданій інформації навмисне занизив рівень радіації».
Директора станції В. Брюханова,  головного інженера М. Фоміна та його заступника А. Дятлова засудили до 10 років позбавлення волі. Це було максимальне покарання, передбачене Кримінальним кодексом за такі злочини. Колишній начальник реакторного цеху О. Коваленко отримав три роки, начальник зміни Б. Рогожкін – три, а державний інспектор Держатоменергонагляду СРСР Ю. Лаушкін – два роки  за те, що «не виявив принциповості й наполегливості в реалізації вимог правил безпеки АЕС…»
Жоден із засуджених не відбув призначеного терміну ув’язнення до кінця. Після розпаду СРСР їхні справи переглянули і вони вийшли на волю…
Втім ще до винесення вироку Віктора Брюханова викликали до Москви на засідання Політбюро ЦК КПРС. Воно тривало вісім годин  без перерви. Тодішній голова радянського уряду Микола Рижков сказав:
– Ми всі йшли до цієї катастрофи…
І мав рацію: в архівах СБУ до цього часу збереглися доповіді оперативних співробітників КДБ Української РСР про виявлені під час будівництва станції порушення. Але на них не звертали уваги.
А Єгор Лігачов, секретар ЦК, обурювався, що «Чорнобильську станцію побудували неподалік Києва і зробили це без відома Політбюро».
Але він лукавив: у ті часи без таких дозволів на теренах Радянського Союзу не зводився жоден об’єкт. На тому засіданні слово надали і Брюханову. Ось як згодом  він згадував ту ситуацію:
«Присутній Михайло Горбачов запитав, чи я чув про аварію на американській АЕС «Тримайл Айленд». Я відповів, що так, чув. Більше генсек нічого не питав. Міністру енергетики оголосили догану, голову Держкомітету з нагляду за атомною енергетикою звільнили з роботи. Мене тоді виключили з партії, про що того ж дня повідомили у вечірній телепрограмі «Час».
Однією з причин катастрофи і досі вважається проведення експерименту, в результаті чого реактор вийшов з-під контролю. Але  Брюханов категорично відкидає цю версію. Ось що він про це каже:
«Я ніколи не погоджусь на слово «експеримент» навіть у лапках. Ніякого експерименту не було! Відбувалась звичайна планова робота, передбачена регламентом. На будь-якій станції – атомній чи тепловій, коли блок зупиняється на ремонт, перевіряють роботу всіх систем. Зокрема і системи захисту – щоб визначити, що відремонтували.
Такі роботи були передбачені і проектом реактора. І вони за рік до цього були успішно проведені на 3-му енергоблоці – перед тим, як приступати до його планового ремонту».
Під час судового засідання, за словами керівництва ЧАЕС, його колеги, які були там присутні, співчували йому. Але чим могли зарадити? На їхню думку, яку він цілком поділяє, до катастрофи призвели дефекти енергоблоку, закладені в нього ще під час проектування і будівництва. Але ж треба було когось покарати. Тому офірними цапами стали директор, головний інженер та його заступник. Закордонні ж експерти стверджують, що тієї фатальної квітневої ночі в один клубок сплелися і дефекти самого реактора, і людський фактор – дії персоналу. При цьому не відкидають і певної вини адміністрації Чорнобильської станції.
Від того дня, як сталася найбільша у світі техногенна катастрофа, нас відділяють понад 30 років. Немає вже тієї держави, яка ухвалювала рішення про будівництво ЧАЕС, немає і головних проектантів станції. Натомість є незалежна Українська держава, є люди, які ціною власного здоров’я приборкували «мирний атом». І ми завжди пам’ятатимемо тих, хто загинув, рятуючи світ від страшної біди. Подвиг, який  здійснили герої-ліквідатори у ті вкрай тривожні й небезпечні дні, не можна забути!

Сергій ЗЯТЬЄВ

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy
Международный выставочный центр

Партнери проекту