Журнал

ГОЛОВНИЙ УРОК ІСТОРІЇ: МОСКОВСЬКИЙ ЗАШМОРГ НА УКРАЇНСЬКІЙ ШИЇ. ФАКТИ

ГОЛОВНИЙ УРОК ІСТОРІЇ: МОСКОВСЬКИЙ ЗАШМОРГ НА УКРАЇНСЬКІЙ ШИЇ. ФАКТИ

Чверть століття Україна крокує незвичною для себе дорогою свободи. Пограбована упродовж багатьох століть своїми сусідами, розшматована багатоголоссям амбіцій, обдурена і обкрадена олігархами і януковичами, вона, мужньо опираючись військовій та інформаційно-ідеологічній агресії, прагне йти власним шляхом і захищає обране нею вільне життя

Нині Україна і українці мають бажання повернутися на ментальну мапу Європи. Адже Майдан піднявся не лише під синьо-жовтим прапором України, а й під синім із золотими зірками прапором об’єднаної Європи. Спочатку Помаранчева революція, а згодом Революція гідності вивели Україну з тіні російської та радянської імперії та означили її у свідомості європейців як окрему, відмінну від російської націю і державу. Наша історія є далеко не однозначною. З одного боку, це історія давнього і цивілізованого народу, який з давніх-давен  знали не лише в Європі, народу, «якого правди сила ніким звойована ще не була», народу, який має давню культурну і історичну традицію. Це історія народу, який бере початок у глибині доісторичних часів, продовжується у трипільській цивілізації, в Скіфії, черняхівській культурі, сформувавшись у Київській державі, створивши у певний час унікальне світове явище – українське козацтво і могутню Запорозьку Січ. Це історія народу, який має  шедеври іконопису, свої школи і академії, літературу і мистецтво, архітектуру і музику, видатних, знаних у всьому світі композиторів М. Березовського, А. Веделя, Д. Бортнянського. І нарешті, це історія народу, який  гордий тим, що має серед своїх синів і дочок  Тараса Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка, Михайла Драгоманова, Олександра Довженка, Володимира  Вернадського…
Цей перелік можна продовжувати і продовжувати. І в той же час  наша історія – це історія народу, який тривалий час гнобила ганебна політика російщення, спрямована на те, щоби отруїти українську національну свідомість, скалічити духовність, ментальність, нав´язати українцям комплекс меншовартості й неповноцінності.
Підкоривши Україну, Московія на цілі століття ізолювала, відрізала Україну від навколишнього світу. Україна втрачала свій інтелект і талант, перетворюючись на аноніма, і скільки сил було покладено, аби уникнути повної розчиненості у загальноімперському духовному казані.
Це тривалий час замовчувалось, оскільки жили за принципом: говорити лише те, що подобається іншим, знищувати історичну пам’ять, національну гідність, віру у свою державоспроможність.
І нині ще діють підступні, зловмисні зовнішні і внутрішні сили, які намагаються зупинити розвиток й утвердження української України. Задля цього й досі використовуються найрізноманітні – випробувані й «оновлені» – способи, серед яких чи не найпідступнішій – фальсифікація історії українського народу, зокрема взаємин  України і Росії, в яких розкривається відверта  брутальна  політика, що століттями була спрямована на асиміляцію українців, знищення України як держави, а українців – як етносу.
Настав час знаходити, говорити і писати правду. Минуле не може нам сказати, що робити, але воно може попередити, як діяти не треба. Слід озиратися назад, аби знайти дорогу вперед.
Тому тільки факти, чіткі та влучні коментарі до них сприятимуть відтворенню всебічної та справжньої картини минулого і сучасного України. Згадаймо окремі з них, але й вони є свідченням того, як «самодержавці всєя Русі» зруйнували державність українського народу, поступово перетворивши його на химерне плем’я,  непевне ані свого походження, ані своєї самобутності, свідченням того, як кістлява рука сталінських голодоморів винищувала мільйони українців, свідченням того, як у українського народу вкрали навіть власну історію і право на неї, навісивши ярлик «молодшого брата».
З огляду на заповіт Петра І про те, що «відторгнення малоросійського народу від держави нашої може бути початком всіх наших бід» та  Катерини ІІ, що «відбирати в України всі її права відразу небезпечно», події історії України розгортаються так:

1627 рік. Указом царя Михайла (першого з династії Романових) та патріарха Московського Філарета (був його батьком) наказано книги українського друку зібрати і спалити.

1656 рік.  Московія порушила Переяславську угоду і підписала з Польщею сепаратний мир. На вимогу московської сторони українську делегацію до переговорів не допущено, а пропозиції Б. Хмельницького відкинуто. Серед вимог царя Олексія Михайловича був пункт щодо друкування книжок: «…Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели или печатники или друкари смертью казнены и книги собрав сожжены были и впредь чтобы крепкий заказ был воровских книг никому с наших королевского величества подданных нигде не печатати под страхом смертной казни». На Україну з Московії надсилали «хмару» агітаторів, які бунтували полковників проти гетьмана, міста проти гетьманської влади.

Жовтень 1659 року. Гетьман Іван Виговський зрікся булави. Йому не вдалося використати для утвердження Української держави блискучу перемогу над московським військом під Конотопом 8 липня 1659 року. Проти І. Виговського виступила опозиція, яку за допомогою московських воєвод зорганізував Іван Безпалий. Цим скористалася Москва. Князь Трубецькой зібрав знову свої полки і ввійшов на Лівобережжя України, захоплюючи місто за містом і приводячи всіх до присяги на вірність цареві. Московський воєвода князь Баратинський повісив три тисячі українців на шибеницях, встановлених обабіч шляхів до Києва. Вирізавши на Вкраїні близько 15 тис. душ українського слов’янського населення, православний слов’янин Баратинський просив московського царя дозволити йому «высечь и выжечь» всіх українців на 150 верств навколо Києва. Упродовж кількох років царські опричники винищили майже усіх соратників Богдана Хмельницького.

1667 рік. Московія знову порушує Переяславську угоду і за Андрусівським договором поділила з Польщею Україну по Дніпру, за винятком Києва, який Москва залишила під своєю владою. Поділ України на Лівобережну та Правобережну призвів до поглиблення доби Руї-ни.

1690 рік. Московський собор осудив і заборонив книжки украї-нських письменників і культурно-духовних діячів Петра Могили, Симеона Полоцького, Сильвестра Косова, Інокентія Гізеля, Лазаря Барановича, Епіфанія Славинецького, Іоанікія Галятовського, Антонія Радивиловського тощо. Собор наклав на них «прокляцтво и анафему, не точию сугубо и трегубо, но и многогубо».

1700 рік. Вибухнула Північна вій-на за володіння узбережжям Балтійського моря. Козаки вперше повинні були воювати виключно за інтереси Московії. Їх постійно кривдили московські воєначальники. Щороку козаки зазнавали 50, 60 і навіть 70 % втрат військового складу.

1713 рік.  Московія наказом Петра І привласнює назву «Русь» (грецька назва Руси звучить як «Росія»). У такий спосіб завжди ворожі до Руси-України московіти, основу яких становили угро-фінські та тюркські племена, підміною понять привласнюють собі нашу тисячолітню історичну і духовну спадщину.

1721 рік.  Наказ про цензурування українських книжок.

1729 рік. Наказ Петра ІІ переписати з української мови на російську державні постанови і розпорядження.

1740 рік. Російська імператриця Анна Іоанівна запровадила на території України російську мову у діловодстві.

1740-1748 роки свідчать, що в семи полках Гетьманщини було понад тисячі шкіл, і майже всі вони з українською мовою викладання. Мандруючи Україною французький інженер Гійом Левассер де Боплан у своїх спогадах був вражений освіченістю українців, наголошував, що не бачив іншої краї-ни в Європі, де б жінка-селянка вміла читати і писати, як в Україні. 1804 року було видано царський указ, яким заборонялося навчання українською мовою і вже перепис населення 1897 року засвідчив, що на 100 осіб було лише 13 письменних.

1748 рік.  Наказ Петербурзького Синоду запровадити в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України викладання російської мови, в результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.

1775 рік. Зруйнування Запорозь-кої Січі і закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.

1780 рік. Спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що збиралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Руси-України.

1782 рік. Синод наказує митрополитові Київському та Галицькому Самуїлу карати студентів і звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської академії за вживання неросійської мови.

1784  рік.  Наказ Катерини ІІ по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою і запровадити російську мову по всіх школах України.

1870 рік. Роз´яснення міністра освіти Росії Д.Толстого про те, що «кінцевою метою освіти всіх інородців незаперечно повинно бути зросійщення».

1876 рік. Імператор Олександр ІІ видав Емський указ про заборону ввозити до Росії будь-які книжки і брошури, написані «малоросійським наріччям».

1884 рік. Заборона Олександром ІІІ українських театральних вистав в усіх «малоросійських губерніях».

1888 рік. Наказ Олександра ІІІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.

1889 рік. У Києві на археологічному з’їзді дозволено читати реферати всіма мовами, крім української.

1892 рік. Заборона перекладати книжки українською мовою з російської.

З 1900 року цензура вилучає з текстів такі слова, як «козак», «москаль», «Україна», «Січ» та інші, які мають український національно-символічний зміст.

1905-1912 роки. Міністерство освіти Російської імперії закрило 12 приватних гімназій, звільнило 32 директорів та 972 учителів за намагання запровадити у викладанні українознавчу тематику.

До 1917 року всім чиновникам в Україні платили 50% надбавки до заробітної плати за «обрусение края».
У новітню добу своєї історії український народ увійшов без власної держави й територіальної цілісності. Україна була поділена між двома сусідніми імперіями – Росією та Австро-Угорщиною. Перша спроба українського народу створити власну демократичну державу на початку ХХ ст. наштовхнулась на великі труднощі. На шляху розбудови держави стали могутні зовнішні і внутрішні сили.
У грудні 1917-лютому 1918 рр. Центральна Рада втратила конт-роль над більшою частиною України. Скоординовані дії російських червоних військ і місцевих більшовиків призвели до поразки української революції. Серед найголовніших причин цього слід назвати недостатньо міцну базу державотворення, на яку змушені були спиратися керівники національно-демократичної революції. Негативно вплинула на перебіг подій і недооцінка необхідності створення міцної національної армії, здатної захистити народ від зовнішніх антиукраїнських сил і ліквідувати внутрішню анархію. Коли наприкінці 1917 р. на Україну почали наступати російські червоні війська, дати їм належну відсіч не вдалося. Байдужих і нейтральних у ті дні було більше, ніж рішучих і самовідданих. Цим і скористалася Москва…

 Далі буде
Ірина ДЕЙНЕГА

 

 

EnglishFrenchGermanItalianPortugueseRussianSpanishUkrainian
Powered by Ajaxy

Ти станеш командиром!

Військо України
Международный выставочный центр

Партнери проекту