Герої АТО

Її звуть Вiкторiя

Її звуть Вiкторiя

Навіть через кілька років, згадуючи ті страшні дні, Вікторія нікому не бажає пережити те, що довелося витримати на війні їй у дев’ятнадцять років. Ще не пізнавши радості заміжжя і щастя материнства, вона упродовж двох місяців 2014 року була турботливою сестрою і ангелом-охоронцем для поранених бійців на одній з дуже небезпечних ділянок проведення антитерористичної операції. Ця дівчина  ніколи не забуде, як землю накривали хмари пилу і попелу, як годинами сиділа в окопах і читала молитви, щоб Господь уберіг від прямого влучання снаряда, міни та кулі снайпера. Не забуде, як на повний зріст бігала під кулями від одного пораненого до іншого, щоб зробити все можливе для порятунку життя військовослужбовців

У січні 2015 року Міністр оборони України Степан Полторак під час поїздки до Одеського гарнізону за дорученням Президента України вручив операційній сестрі відділення урології Військово-медичного клінічного центру Південного регіону Вікторії Сороці орден «За мужність» ІІІ ступеня.

Історія її військового життя почалася в лютому 2014 року, коли після закінчення медичного училища Вікторія попрощалася з рідним Первомайськом, що у Миколаївській області, та відправилася до Одеси, працевлаштувавшись у військовому госпіталі.

Донька міліціонера та медичного працівника відразу виявила бажання носити військовий однострій. Тому вже до середини травня, склавши Військову присягу, дівчина підписала контракт і поповнила лави  Збройних Сил України. За два тижні разом із начальником свого відділення підполковником медичної служби Олександром Нетребком, підполковником медичної служби Сергієм Адаменком, його дружиною старшим сержантом Галиною Адаменко і анестезіологом майором медичної служби Всеволодом Бабенком вирушила у відрядження на схід для виконання свого першого бойового завдання.

– Перший тиждень наша передова медична мобільна група дислокувалася в населеному пункті Сонцевому, – згадує Вікторія Сорока. –  Надавали  загальну медичну допомогу бійцям 79-ї окремої аеромобільної бригади.  Для того, щоб завжди бути готовими до екстрених дій, спали в автівці. Кожен день спостерігали за тим, як у небі над нами кружляли безпілотники. Біля села Олексіївка вони, мабуть, і навели ворожу артилерію на нашу колону, коли вночі ми міняли місце дислокації.

Це був мінометний обстріл. Земля здригалася від розривів. Свист мін, що падали навколо, свердлив вуха. Для Вікторії той перший в її житті бій, здавалося, тривав цілу вічність, але саме тоді вона пройшла бойове хрещення. Упродовж 40 хвилин по колоні було випущено близько 400 мін 82-мм калібру. Одна з мін, яка не вибухнула, наскрізь пробила кузов пересувної операційної за півметра від кисневого балона.

Під скаженим мінометним вогнем Олександр Нетребко з Вікторією Сорокою витягли з-під машин і БТР близько 20 поранених бійців і перенесли їх в укриття. В ту ніч Вік­торія так і не заснула. Необхідно було зупиняти кровотечі, надавати першу медичну допомогу і зашивати рани. А далі було ще небезпечніше і складніше.

Їхній польовий табір розташувався поблизу села Маринівка, буквально за сто метрів від укріп­лень десантників і прикордонників, які окопалися на стратегічно важливій висоті. Противник вів по наших позиціях досить інтенсивний вогонь, тому медики спочатку ночували в автоперев’язувальній, а потім безпосередньо в окопах разом із бійцями.

– Це раніше я слово «град» сприймала як природне явище, а після того, як на собі відчула всю жахливу міць реактивних систем залпового вогню, стала вкладати в нього зовсім інше значення, – ділиться своїми враженнями Вікторія.

Позиції українських військових ворог обстрілював і вдень, і вночі, не даючи перевести подих. При цьому, почувши по рації позивний «Док», медики, пригнувшись під ворожим вогнем і ризикуючи життям, бігли до поранених.

– Одного разу ми з лікарем обробляли рану бійця, як раптом  за кілька міліметрів від мого обличчя пролетів осколок. Я як стояла, так і впала. Коли усвідомила, що тіль­ки-но ледь не втратила життя, не стрималася – сльози самі полилися з очей. Але я змогла опанувати себе і продовжила асистувати хірургові. Тож я не вірю людям, які кажуть, що на війні не страшно. Мені було дуже страшно, – згадує Вікторія Сорока.

Там, на передовій, її начальник підполковник медичної служби Олександр Нетребко неодноразово вимагав, щоб дівчина їхала додому. А вона у відповідь тільки хитала головою, даючи зрозуміти, що з ким вона сюди  приїхала, з тими додому і повернеться.

– Для нас головне завдання полягало в тому, щоб вчасно надати першу медичну допомогу і якомога швидше евакуювати поранених для подальшого лікування до мобільних шпиталів і стаціонарних лікувальних установ. У польових умовах ми робили все, що могли, що було в наших силах і можливостях. Накладали джгути, зупиняли кровотечі, видаляли з тіл кулі, осколки, робили хірургічну обробку ран. Бувало, вибивалися із сил, але треба було триматися. Хлопці хотіли жити та сподівалися на нас, – каже Вікторія.

Військові медики здійснювали оперативні втручання як просто неба, так і в автоперев’язувальній. Часто така необхідність була продиктована тим, що життя поранених вимірювалося секундами та хвилинами.

Через дбайливі руки Вікторії пройшли десятки поранених. Дів­чина на власні очі бачила страждання та смерть. Під час одного з обстрілів вона й сама дістала контузію середньої важкості, коли поблизу бліндажа розірвався снаряд.

– Він вибухнув з оглушливим звуком, який описати неможливо, –  згадує Вікторія. – Довге гудіння у вухах і абсолютне неусвідомлення того, що з тобою відбувається. Десь далеко чути крики, й тільки згодом починаєш приходити до тями…

Сьогодні вона з болем і тривогою згадує ті фронтові липневі спекотні будні. Близько тижня їхній підрозділ був повністю оточений противником. Кількість обстрілів тоді ніхто не рахував. Бойовики гатили з «Градів», великокаліберної артилерії та мінометів. І після кожного обстрілу справ у військових медиків ставало більше. Ворожі кулі не щадили наших бійців. При цьому дівчина вистояла фізично і морально та повернулася додому з поля бою.

Вони вийшли з оточення наприкінці липня і незабаром повернулися до Одеси.

– З-під шквальних обстрілів ми вийшли завдяки офіцеру із позивним «Сокіл», здійснивши марш на бойовій техніці. Вже на пристойній відстані від лінії фронту зустріли колег з військового госпіталю. Довго обіймалися, плакали. Зустріч була настільки зворушливою, що здавалося, ніби ми повернулися з того світу. Згодом виїхали у дніпропетровський госпіталь на реабілітацію, а звідти вже рушили до Одеси, – розповіла, стримуючи сльози, Вікторія.

До речі, за першою спеціальністю Вікторія – акушерка, що допомагає з’явитися людині у світ і першою зустрічає усмішкою малюка. Але доля розпорядилася так, що дівчина стала операційною сестрою військового госпіталю, пройшла вогненними дорогами Донбасу, допомагаючи дорослим чоловікам вижити, а деяким навіть удруге народитися.

Там, на сході, вона осягнула справжню ціну життя і дружби. При цьому Вікторія весь час хвилювалася за батьків і шестирічного брата Івана, які весь цей час і не знали, де вона насправді перебуває.

Повернувшись додому, довго відчувала себе не на своєму місці. Хотілося назад, на передову.  Виявилося, що в Одесі вирує зовсім інше життя. Люди ходять по ресторанах, розважаються й гадки не мають, що відбувається на сході їхньої країни. Але й вона мріє жити під мирним небом рідної України, робити людям добро й професійно розвиватися. Саме тому вступила на заочну форму навчання до медичного університету, щоб неодмінно реалізувати свої плани. Бо її недаремно назвали Вікторією, як богиню перемоги в римській міфології!

Євгеній СИЛКІН

Powered by Ajaxy