Журнал

Історії трьох нескорених

Історії  трьох нескорених

Менше ніж за місяць – 20 жовтня цього року в австралійському Сіднеї стартують чергові INVICTUS GAMES–2018.

Цього разу в міжнародних змаганнях, започаткованих Принцом Сасекським Гаррі 2014 року, вдруге візьмуть участь українські захисники, які зазнали поранень у зоні бойових дій на Донбасі, боронячи Україну від російської агресії. 15 найсміливіших, вольових та мужніх українських героїв продемонструють на весь світ свою незламність і силу духу нашого народу. Хлопці готові повторити досягнення своїх побратимів на іграх в Торонто-2017 й продовжити «золоту славу» Олега Зімнікова, Василя Пашкевича, Олександра Писаренка, Павла Будаєвського та інших сильних духом українців. Наші учасники австралійських баталій твердо переконані: синьо-жовтий прапор неодноразово майорітиме над Сіднеєм! Тож упродовж семи днів наприкінці жовтня українська національна команда захищатиме честь країни в шести видах спорту. І доводитиме, що українці – дійсно нація незламних!

ВИЖИВ ПІД ДЕБАЛЬЦЕВИМ

До війни Олександр був приватним підприємцем, а коли у країну вдерлися російські окупанти, – він без жодних вагань пішов обороняти Батьківщину. Старший лейтенант Зозуляк проходив службу в складі 128-ї окремої гірсько-піхотної (з цього року – гірсько-штурмової) бригади. Командиром взводу управління мінометної батареї пройшов кілька гарячих точок на Донбасі. Воював під Золотим, Попасною, Луганським, Санжарівкою, а кінцевим випробуванням для Олександра стали  бої за Дебальцеве…

Посилені наступи окупантів на українські позиції тривали кілька днів. Підступні ворожі обстріли з артилерії, танків та зенітних установок відбувалися майже щоденно. Один з боїв, який назавжди залишився в пам’яті офіцера, відбувся 25 січня 2015 року між населеними пунктами Троїцьке і Дебальцеве, коли в атаку на український пост посунули російські танки, за ними – піхота. Сили ворога переважали. Почався запеклий бій. Втрати були з обох сторін. Раптом до позиції, немов оскаженілий звір, помчав ворожий танк. Зозуляк кинувся до окопу та відкрив вогонь по бронемашині. Однак танк не був пошкоджений і проїхався по Олександру, зрівнявши траншею із замерзлою землею. 37-річний чоловік бачив, як гусениця вдавлює в землю його кінцівки – ліві руку і ногу. Згодом танк розвернувся й ще раз проїхався по українському захиснику. Втім чоловік був при свідомості. Переборовши біль, Олександр зрозумів, що живий…

– Все відбулося несподівано, за одну мить.  За декілька секунд до того на моїх очах троє наших бійців, які поспішали нам на допомогу, на жаль, загинули в бою… –  морщить чоло Олександр Зозуляк. – Ворожі танки сунули з усіх боків, одна з бойових машин окупантів мчала на мене на повній швидкості. Варіантів врятуватися було вкрай мало. Побігти впе­ред – розстріляють бойовики, залишитися в полі на відкритій місцевості – потрапити в руки ворожій піхоті. Чесно кажучи, в полон не хотілося. Єдиний варіант – стрибнути у невеличкий рів поблизу окопу. Це й урятувало мені життя.

Український воїн лежав на морозі більше години, скалічений і безпомічний. Проте окупанти його не помітили. Згодом ворог відступив, адже на допомогу нашим хлопцям підійшла бронетехніка. Після відбитої атаки Олександра знайшли наші танкісти. Хлопці довго дивувалися «знахідці», проте раділи, що Зозуляк живий. Діагноз виявився зовсім невтішним: поламані ребра, таз, нога, порване гусеницею тіло, розтрощену руку лікарі одразу ампутували. Далі – довга реабілітація у військових госпіталях. Перше протезування робили в Україні, а наступне – вже у Німеччині. Сьогодні цей сильний і незламний борець за волю України та  власне життя представлятиме нашу державу на «Іграх нескорених»  у Сіднеї. Попри протез, Олександр Зозуляк уміло стріляє з лука та вправно крутить педалі велосипеда. Весною цього року на відбірних національних «іграх нескорених», що відбулися в Києві, він виборов золото з велоспорту, показавши найкращий результат.

– Спорт для мене – це стиль життя, – зізнається герой. – Нині перебуваю навіть у кращій фізичній формі, ніж до поранення. Постійно рухаюсь, розвиваюсь і вдосконалююсь. Заняття спортом і фізкультура допомагають відновити функції тіла. Живу повноцінним життям.

…І справді, внутрішня незламність офіцера виявилася сильнішою за покалічене війною тіло. Зараз Олександр Зозуляк працює в Департаменті протидії нарко­злочинності Національної поліції України.

 «КУДИ Ж ТИ ПОДІВ МОЮ НОГУ?..»

У зону бойових дій Андрій Усач поїхав добровольцем у складі 80-ї окремої аеромобільної (тепер – десантно-штурмова) бригади. На фронті був водієм, а в цивільному житті працював продавцем та займався встановленням систем опалення. Для нього події літа 2014 року – найбільш пам’ятні. Шквальний вогонь з «Градів», вибухи мін і снарядів, рейди ворожими тилами, постійна напруга… Все це Андрій бачив на власні очі, все це пережив, витримав нелегкі випробування долі

Його маршрут на Сході України пройшов по неспокійних Красному Лиману, Слов’янську, Краматорську. А найважчими були дні оборони луганського аеропорту… Тоді по наших оборонцях щодня нещадно гатила російська артилерія. Осколки снарядів калічили відважних українських бійців. 17 липня 2014-го було важко поранено й старшого солдата Андрія Усача. Той день для нашого захисника особливо пам’ятний.

– Хлопці, прискорюйтесь, зараз почнеться… –  несподівано пролунало по рації у вантажівці, якою українські воїни доставляли боєприпаси побратимам на одну з позицій.

За кілька секунд навколо почалися вибухи.

– Наш «Урал» – в укриття! Машина з повним боєкомплектом! Мерщій! – гукнув  бійцям Андрій Усач.

…Вантажівку вдалося убезпечити. А сам Андрій не встиг сховатися від вогню ворожої артилерії, коли неподалік розірвалася міна.

– Пам’ятаю вибухову хвилю. Упав. Намагався піднятися, але не вдалося. Дивлюся на ногу, а її практично немає. На руці – забої, рани, й обличчя неймовірно сильно пекло. Згодом відчув, що у роті зуби змішані зі шматочками металу. Втратив свідомість… – розповідає учасник бойових дій. – Прийшовши до тями, зрозумів, що знаходжуся в бункері. Поряд поранені побратими. В той момент було надзвичайно важко змусити себе жити через неймовірний біль. Над нами поралися лікарі…

Евакуювати до госпіталю Анд­рія Усача й 50 поранених воїнів
не бу­ло можливим. Щосе­кунд­ні обстріли не давали змоги вивез­ти наших хлопців з летовища й доставити необхідні препарати. За кілька днів через ускладнення Андрієві ампутували ногу. Відійшовши від анестезії, Усач запитав лікаря: «Як ви це зробили? Адже ніякого інструмента для даної процедури немає!» «Зубами, козаче! Головне, будеш жити!»  – відповів пацієнту доктор.

– Тепер ми друзі. При нагоді завжди запитую свого рятівника, куди ж він подів мою ногу, –  жартує боєць і пригадує ще один фронтовий епізод.

…Остання ніч перед евакуацією видалася не менш напруженою за попередні в луганському аеропорту. Якось у приміщення, де лікувався боєць, влетів реактивний снаряд з ворожого «Граду». Впав буквально за кілька метрів від Андрія. Пробивши дах, він, на щастя, не розірвався.

– Тоді моє серце немов завмерло, я вже попрощався з життям. Проте згадав свого лікаря й подумав: «Треба триматися! Правду кажуть, що Всевишній не залишає людей на землі просто так. Напевно, це треба заслужити». Зібрав волю в кулак і налаштувався боротися за власне життя, – каже військовослужбовець.

Крім ампутації лівої ноги, солдату Усачу зробили кілька складних операцій на руці та реконструкцію частини щелепи. Оперували за кордоном – в Іспанії, Канаді та США. Загалом чоловік переніс більше двадцяти хірургічних втручань.

Учасник АТО переконаний, що вижив, щоб стати корисним іншим людям. Минулого року Андрій вступив до Львівської політехніки на факультет загальної психології. Йому стала цікавою ця професія після повернення з війни. Він добре знає, як сильно потребують психологічної допомоги бійці. Одразу ж по закінченні «Ігор нескорених» паралельно з навчанням планує ходити на відповідні курси, де вчать долати посттравматичний синдром. В подальшому чоловік мріє працювати в цій сфері та допомагати захисникам, які повертаються з району бойових дій.

Андрій зазначив, що спортивні міжнародні змагання  є однією з найбільших його мотивацій. 2017 року йому не вдалося потрапити до збірної. Це спонукало ветерана боротися за перемогу цьогоріч. І він свого домігся, став одним із п’ятнадцяти кращих. У Сідней разом з Андрієм поїде його найнадійніша підтримка – старша донька. Вона пишається батьком і завжди радіє його успіхам.

Своєю участю у змаганнях спортсмен хоче показати, що і з такими пораненнями не слід опускати руки, а навпаки, відкривати для себе нові захоплення й «горизонти». Це найкраще підкреслює його улюблена фраза: «Життя не закінчується, воно просто трохи змінило свій стиль».  Нині Андрій Усач продовжує наполегливо тренуватися, підробляє таксистом, встановлює системи опалення в будинках на Рівненщині.

– Коли я перебуваю серед здорових людей і займаюся справами, то відчуваю себе комфортно. Головне – знайти правильний підхід до непередбачуваних життєвих обставин, – впевнений чоловік.

УКРАЇНЕЦЬ КОРОЛЬ НАЦІЛЕНИЙ НА ПЕРЕМОГУ

37-річний Володимир Король більше двадцяти років життя присвятив професійному плаванню

Спортивну кар’єру він розпочав зі здобуття освіти у столичному Республіканському вищому училищі фізичної  культури. Згодом  продовжив навчання в університеті й став кандидатом у майстри спорту. Відслуживши у війську, почав працювати за фахом. Володимир учив плавати і тренував діток від 4 до 8 років. Коли у країну прийшла війна, чоловік отримав повістку до військомату і без жодних вагань пішов боронити рідну землю. На Донбасі воював у складі 30-ї окремої механізованої бригади з Новограда-Волинського

– Не розумію тих, хто побоявся стати на захист Вітчизни. – знизує плечима Володимир. – Якщо б я, доброволець і здоровий чоловік, у 2014-му сховався «під диваном», воювати пішли б діти. Тож вчинив по совісті…

Майбутня дружина Ольга підтримала вибір коханого. Війна пришвидшила їхній шлюб. Закоха­ні побралися перед самісінькою відправкою на фронт. Тоді він твердо вірив, що обов’язково повернеться до коханої живим і неушкодженим. Втім війна – справа небезпечна. Чоловік втратив здоров’я підчас виконання бойових завдань під окупованою Горлівкою як командир гармати.

 – Від пострілів артилерії здоровішим не стаєш. Навіть, якщо стріляєш ти, а не по тобі. Хто чув звуки залпів, той знає, що це таке, – запевняє Володимир. – Саме
під час протистояння агресору зазнав кількох травм і важку контузію. Пройшов реабілітацію. По­вернувся до життя.

У зоні АТО емоційна напруга виникала в кожного воїна. Проте, Володимир – командир й не мав права допустити виникнення негативних емоцій у підлеглих. У них бойовий колектив й одна мета – захистити Україну. Коли хлопців охоплювала пригніченість після бою чи підступного ворожого обстрілу, поліпшував настрій бійців фізичними вправами. Розробив програму тренувань і займався спортом разом із підлеглими. Такий підхід навіть у боях допомагав, адже гармаші на війні мусять бути у відмінній фізичній формі. Це необхідно для швидких і злагоджених дій.

Повернувшись додому, Воло­димир Король дізнався про «Ігри нескорених» і зацікавився цими змаганнями. Як і мільйони українців, вболівав за нашу збірну під час Ігор у Торонто.  Його фаворитом був спортсмен Павло Будаєвський, який поклав у скарбничку збірної України чотири золоті медалі. Українського захисника захопила вмотивованість і рішучість учасників ігор. Тож у травні 2018 року взяв участь у відбірних змаганнях і переміг. Тепер  він їде у Сідней.

Для Володимира плавання – не лише хобі, але й основна робота. Він продовжує тренувати дітей, підтримує зв’язок з бойовими побратимами, активно готується до змагань. Тож, безперечно, своїм наставником, надійним другом, чоловіком і батьком по праву можуть пишатися його учні, фронтові товариші і любляча сім’я…

 

Олег СУШИНСЬКИЙ,

Дарія МАРКЕВИЧ

Powered by Ajaxy